Ранньою весною на початку 90-х за декілька кілометрів від Черкас рибалки побачили величезну чорну істоту, яка колодою лежала на крижині. Кажуть, помітивши людей, чудовисько, що грілося на сонці, прийняло вертикальне положення і солдатиком пішло в лоно Кременчуцького водосховища, пише «Українська правда».
Домисли про те, що ж це було, звучали різні. Домінувальною залишається думка, що грунтується на рибальському досвіді, елементарній логіці і знанні таблиці Менделєєва: "Коли вип'єш півлітра, чого тільки не привидиться".
Епічну історію про річкову тварюку зберігає один з жителів Панського - незвичайного поселення на Черкащині дамбі, що з'єднує лівий і правий береги України.
Селище вміщується в невеликій "кишені" дамби, між водами Дніпра, залізницею і трасою. Скріншот з google maps
Панське з'явилося на початку 1960-х разом з гідротехнічною спорудою, ставши жалюгідною реінкарнацією справжнього села з такою ж назвою, затопленого в кінці 50-х. Під вантажем Кременчуцького водосховища в середині минулого століття зникли більше двохсот населених пунктів, з яких виселили 130 тисяч осіб. Але топонім "Панське" залишився чинним - так, пам'ятаючи про одне з сусідніх сіл, назвали залізничний роз'їзд на дамбі.
Сьогодні Панське - це кілька будинків барачного типу, мізерні грядки, розбиті на привізній землі, вуличні туалети загального користування та господарські будівлі. Підкоряючись законам сансари, те, що колись задумували як тимчасове житло, стало вічним притулком для чотирьох десятків людей і декількох поколінь залізничників.
Звідси до центру правобережних Черкас, які видно навіть в похмуру погоду, близько 11 кілометрів. Панське, застрягле посеред греблі, адміністративно належить до села Благодатне, розташованому приблизно за 10 кілометрів на лівому березі.
Щоб постукати в чиновницькі двері в пошуках відповідей на життєві питання, людям доводиться їхати далі на схід - в районний центр Золотоноша, до якого 26 кілометрів.
Серце країни
Якщо дивитися на Панське згори, біля хреста, який несуть по життю його мешканці, є цілком конкретні лінії. Вертикаль утворюють води Дніпра, що розрізають країну навпіл. А горизонталь - черкаська дамба завдовжки трохи більше 12 кілометрів, що поєднує лівий берег і правий.
Крім інтернету, тут є зв'язок з великою землею більш суттєвий: залізниця і вузька ділянка автотраси Н16 з однією суцільною.
На глибоке переконання 63-річного залізничника Леоніда Миколайовича, який народився в Смілі, але осів в Панському, він пустив коріння в самому серці України.
- Вони там вирахували географічний центр України (він знаходиться у міста Шпола, приблизно за 90 кілометрів від Панського - УП), але в центрі України - ми! - б'є себе в груди пенсіонер.
Важливість свого становища (у всякому разі - географічного) Леонід Миколайович намагався довести багатьом в Черкасах, коли хотів вирішити побутові проблеми селища. Але його аргументи щоразу розбивалися об чиновницький панцир, як невгамовні води Дніпра об бетонні плити дамби.
Щодня по дамбі повз Панське проїжджають більше 10 тисяч авто
У будинках барачного типу живуть від двох до чотирьох сімей.
Живучи в Панському, люди так і залишилися поза юрисдикцією міста. Тут немає газу, контейнерів для сміття, аптеки, пошти, магазину і нормальної води. Зате, якщо пощастить з погодою, розкішні світанки і заходи сонця.
Леонід Миколайович на дамбі з 1984-го. Він чекав переселення в обіцяну черкаську квартиру. Але так і застряг тут - на приватизованих 40 "квадратах" в хаті на кілька сімей.
Колись він був начальником станції Панське - невеликого будиночка з синьою вивіскою і колійним господарством.
Кажуть, тут, посеред Кременчуцького водосховища, можна було навіть купити квиток і сісти на поїзд.
Всередині станції знаходиться обладнання і місце для чергового
- А де ж у вас тут зупинка? - запитує журналіст УП, крутячи головою на 180 градусів.
- Он там, бачиш, біля знака пішохідного переходу? - показує в бік галасливої дороги Леонід Миколайович.
- Не бачу…
- Там, де віночок. Побачиш жовтенький автобус, махай рукою. Даси 12 гривень.
- Який віночок?
- Квіточки там, на асфальті, де минулої зими мужика на смерть збило.
Потопельники
Життя в Панському - не для людей зі слабкими нервами. Спочатку обіцяє пригоди і можливість зловити дзен. Але варто стати на шлях самурая, як він нерідко впирається в дно пляшки.
- Місце небезпечне, - інструктує черкаський таксист. - Багато аварій на дамбі. Пішоходів туди не пускають. З двох сторін, на в'їзді і виїзді, - озброєна охорона. Велосипедистів теж гальмують. Так вони просять водіїв перевезти з одного берега на інший.
Для машин на дамбі є невелика парковка, в інших місцях зупинятися не можна. Хіба що на аварійку.
Від траси до будинків Панського веде тільки один переїзд через залізничний шлях. Ключі від шлагбаума є тільки у місцевих, у яких свої авто
Влітку тут волого - в будинках Панського нерідко сиріють і відклеюються шпалери. Взимку вітряно і холодно. Але не у всіх є можливість переїхати на велику землю.
- Ось наш єдиний колодязь, - показує залізничник Леонід Миколайович, намагаючись полагодити насос, - скачую воду, щоб не ходити по темряві з відрами чи не спотикатися.
- А її пити взагалі можна? - цікавиться репортер УП.
- Ну, не знаю ... Особисто я п'ю. А що робити? - знизує він плечима, видаючи себе за фаталіста.
Крім сумнівного колодязя, тут є ще свердловина з технічною водою - для прання і душу
Про свої туалети жителі на дамбі говорять так: "Те, що вирили, те й твоє. Добрива робимо"
У селищі пічне опалення. У теплу зиму вистачає одного-двох кузовів дров, кожен з яких коштує близько 8 000 гривен
- Це грушка, - киває чоловік на невелике дерево біля колодязя. - Слабо зростає. Дамба - насипна. Але у нас є горіхи, яблуні, абрикоси, вишні. Ростуть, коли доберуться до води.
Залізний спуск у вигляді сходів допомагає спуститися до води, коли дамба покривається снігом або льодом
Леонід Миколайович - людина, яка пам'ятає події 30-річної давнини, коли рибалки натрапили на ту найзагадковішу істоту.
Пенсіонер розсудливо підкреслює: "Стверджувати, що це правда, не буду. Сам не бачив. Просто переказую, що чув від інших".
Судячи з того, як його голос то тремтить, то знижується, то підвищується під час розповіді, залізничнику не чужа ірраціональність.
Мозок Леоніда Миколайовича чіпляється за удаваний дивний збіг: після появи на крижині чорного і величезного незрозуміло чого, в Панське прийшла біда. Досвідчені рибалки Гриша і Ваня попливли на човні і не повернулися.
- Два найсильніших рибалки, які тут були, - дивується Леонід Миколайович. - Як? Ну як так? На ранок не припливли. Вони ж недалеко пішли, метрів на 400-500, і не змогли доплисти ?! Не можу повірити. Для мене це загадка.
Награвшись тілами, Дніпро поступово повернув Панському його двох жителів.- До мене діти прибігають: "Дядьку Льонь, дядь Льонь! Там дядя Ваня лежить під дамбою!", - згадує залізничник. - "Блі-і-ін! Як? Та ви що?". Пішов, глянув - точно! Лежить прямо на краю Панського. Ну, я пішов, взяв спеціальний гак, яким сітки ловлять, закинув - зачепив. Давай тягнути. Дітки допомагали, молодці, звичайно. Витягуємо цього дядю Ваню, а дядя Ваня - потопельник.
- Гриші довго ще не було, - продовжує пенсіонер. - Він сплив аж там - далі. У повному озброєнні рибальському. Човен їхній перекинувся. Що трапилося? Хто його знає. Он там - хата, де Гриша жив. Дружина його кричала, плакала, з глузду з'їхала. Туди потім не могли довго вселитися. Мабуть, була там якась темна сила.
Плити, що ведуть до Дніпра, вкрилися внизу слизьким мохом і мулом. Тому місцеві зробили містки, які допомагають вибратися на берег
Розбита любов
Восени 2017 роки Лев Парцхаладзе, тодішній заступник міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, розповів світові про проєкт оглядового майданчика на дамбі в Черкасах.
Судячи з презентаційного посту в Facebook, планувалося щось грандіозне.
У підсумку на майданчик, схожий на автобусну зупинку, немов зняту з даху столичного Театру на Подолі, витратили близько 9 мільйонів гривень, викликавши в Черкасах запеклі суперечки.
Сьогодні про об'єкт деякі жителі Черкас згадують, як про один з найпомітніших пам'яток корупції.
Ансамбль навпроти Панського доповнили ліхтарі у вигляді маків (хоча багато хто говорить, що це тюльпани). Невелика огорожа зі скла, кілька лавок і урн - небачений за місцевими мірками острівець благополуччя.
Через два роки після відкриття локація з єдиним на дамбі паркуванням не витримує натиску любителів селфі, салютів та весільних кортежів.
- Ото хтось бутилки кидав, - показує мешканка Панського Світлана на розбите серце і напис "I love UA". - І мусорки вкрали. Дві. Бачите, там кругляшки (бетонні боларди - УП). Якийсь ідіот взяв отой, виніс посеред траси і поклав. Воно ж не прикріплено, можна котити без проблем.
В її паспорті прописка села Чапаєвка (після декомунізації - Благодатне) з написом "Станція Панське". Без вулиці і номера будинку. Свою геолокацію жінка формулює так: "Десь під парканом".
Комунальники сміття з Панського не вивозять. Місцевим доводиться вирішувати цю проблему самостійно
- Нашу халабуду можна продати за 60 тисяч (пауза) гривень. За такі гроші в Черкасах туалет хіба купиш. Ось там, бачите? Один зробив собі хату взагалі із сараю. Дачник. У нас тут такий захід сонця! Приїжджає тільки літом покупатися, позасмагати, шашлички посмажити. А в тій хаті раніше магазин був, зараз там теж живуть. Ще й баня у нас була, - розповідає вона.
Пішки по всій дамбі дозволено ходити залізничникам, у яких є спеціальні пропуски
Півтора роки тому Світлана звільнилася з черкаської лікарні через хворобу мами. Тепер працює в кіоску Pit Stop поблизу оглядового майданчика на дамбі. Готує чай, каву, сендвічі та хот-доги. Спостерігає за проїжджаючими повз авто і поїздами.
Постійний шум траси і залізниці Світлані вже давно не заважає, ставши титульним саундтреком її життя, яке змінюють ковідні обставини.
- Їхала я в мрашруткє, кахи-кахи, - згадує продавець. - У мене алергія на битову хімію, кахи-кхм. Вийшла я з магазина, сіла, в мене кашель начався. На мене всі так дивувалися, наче я, не знаю, гола стояла. Мені стидно стало - я вийшла. На вулиці прокашлялась, мене попустило – сіла на інший автобус. Сама собі думаю: вони ще й побити мене могли. Но у нас в Панськом коронавіруса, тьфу-тьфу-тьфу, нема.
Пісяючий мажор і вищі сили
До легенди про річкового монстра з 90-х влітку 2019 го на Панському додалася історія ще про одне чудовисько - сина депутата із Золотоноші, який помочився на напис "I love UA".
На фото, опублікованому в Facebook, стоїть молодий чоловік у шортах. Спиною - до камери, причинним місцем - до серця, що символізує любов до України. Але що саме робить хлопець, не розгледіти.
Сумніви в достовірності історії викликає той факт, що чийсь пост з надр соцмереж дружно підхопили зливні інтернет-бачки кольору «Аквафреш». Один з фальшиво-уїдливих посилів був таким: "У "некультурній" Росії навіть маргінали не дозволяють такої поведінки".
Був пісяючий хлопчик чи ні, грілася річкова тварина на сонці чи то був сом завдовжки до трьох метрів, взагалі-то неважливо. Життя на дамбі – на стику вигадки і правди, сну і реальності, Сходу і Заходу.
Не село і не місто, не лівий берег і не правий - знайти опору в хиткому світі Панського допомагає Бог. До нього залізничник Леонід Миколайович прийшов після того, як витягнув з дітлахами труп потонулого дяді Вані.
- Мені 63, і я бачив чудеса в житті. Є сила вищої сили, - каже він.
Єдине, що не дає спокою - чинуші і корупціонери. Від них літньому чоловікові не сховатися навіть на дамбі.
В останні роки в селищі з'явилося кілька дачників, які купили халупи, щоб купатися і рибалити на вихідних
Старий товарний вагон переробили під гараж
- Нам рибу заборонили ловити, - обурюється чоловік. - Не можна! Орнітологічний заказник (Липовський, знаходиться поруч з дамбою - УП). У нас рибу ловить той, хто охороняє. Там, під водою, села такі були, такі врожаї! Вони (комуністи - УП) їх затопили, а тепер у таких, як я, немає землі, господарства. Тепер вони кричать, що ми - вороги, браконьєри, знищуємо природу. Надра у нас народу належать чи "слугам" народу?!
- У мене син зараз йде від Канарських островів до Гібралтару, - продовжує пенсіонер про особисте, ледве стримуючи сльози. - Молодший помічник капітана. Він мені каже: "Батя, кидай ти це Панське! Переїдь, куди хочеш, допоможу". А я не можу його кинути, не хочу.
Довгий вантажний потяг, одноманітно гримотячи вагонами, на пару хвилин перериває сповідь. Машиніст вітає колегу з Панського бадьорим гудком.
- Вивезення зерна, - говорить Леонід Миколайович, дивлячись услід поїзду. - Це відсотки за кредити. Вони всі кричать: "Ура! Транш!". Транш, * ля! Україна падає все далі. Мільйони тонн зерна проходять повз нас. Що робити? Революцію? Я - старий як собака. Ви зробите?
- Робили вже, - зазначає репортер УП.
- Візьміть Жан-Жака Руссо і його послідовників, - заводиться житель Панського. - Вони вважали, що людина - добра. Та не добра! Звір він, с*ка! Справжнісінький. Ви звір чи не звір?
- Не знаю...
- Хо-хо-хо! - чомусь регоче залізничник.
- А ви?
- Ну-у-у... Ні, я не звір, - відповідає, трохи вагаючись, Леонід Миколайович і вдивляється в контури Черкас.
Там - труби підприємств. Для пенсіонера вони - як барометр, що визначає стан справ в країні.
- Он, всього одна труба димить, - тицяє він вказівним пальцем в горизонт. - Ми ж зараз нічого не робимо. У нас рибальські сітки китайські, ми цвяхи в Китаї закуповуємо.
- І як ми вийдемо з цього становища? - цікавиться наостанок пенсіонер. - Ви хоч в Бога вірите?
- Складне питання.
- Знаю, складне, - погоджується Леонід Миколайович. - Але найголовніше. Вірте в Бога і будете людиною! Людина, яка не вірить в Бога, - тварина. Бог зробить все, що повинно бути.
- І цвяхи?
- І цвяхи. І сітку ... І космічні кораблі.
Євген Руденко, УП, фото автора
рекламаЦікаві новини звідусіль
Коментарі
Я ж бачу, щось не то, бо що наші місцеві журналісти так не вміють писати.
А за статтю - велика вдячність!
Дуже гарно написано, з душею.
Дякую автору!
Стрічка RSS коментарів цього запису