Живі образи українського села: віднайдено унікальний фотоархів Івана Литвина

Черкаський художник Ігор Солодовніков знайшов на горищі унікальний архів фотографій свого діда Івана Литвина. 5000 знімків зберегли обличчя українських селян та ще живі народні традиції, які не потрапили в об’єктив офіційних радянських фотографів. Тепер можна побачити реальне повоєнне та закрите у радянських колгоспах українське село. Як насправді жили селяни, в що одягалися, як проводили будні й свята та як гарували на полях. Подібного архіву в центральній Україні ще ніколи не знаходили. Фото Литвина створюють неповторний та реалістичний образ часу в один із переломних періодів української історії кінця 1950-х ‒ початку 1970-х років, пише Радіо Свобода.

Знахідка

У 2010 році художник Ігор Солодовніков та його рідні продавали дідівську хату на Черкащині. Пробираючись на горищі крізь завали мотлоху, Ігор знайшов стару дідову валізу з фотоприладдям. Два роки тому він вирішив заглянути в середину і побачив декілька масивних дисків від бабін. На них були намотані сотні метрів фотоплівок його діда Івана Литвина. Ігор почав їх оцифровувати: «Я не міг відірватися, день і ніч сканував негативи».

За місяць Ігор Солодовніков оцифрував весь дідів архів. Вийшло близько 5000 фотографій.

«Я побачив інший час й інше життя: покоління, традиції, звичаї, обличчя, які давно відійшли в минуле», ‒ згадує онук.

Іван з Холодного яру

Іван Литвин народився у квітні 1924 року в селі з бунтівною та вільнолюбивою історією. Його Грушівка на Черкащині ще не так давно була частиною Холодноярської Республіки, яка до останнього боролася проти більшовиків. Саме тут радянська влада закріпилася чи не найпізніше в Україні.

Литвин добре пам’ятав Голодомор і те, що його родина втратила тоді декількох дітей. Коли одну з них – Ярину – батьки змушені були винести помирати на ґанок, 10-літний Іван взявся її рятувати. Він викопував на полі залишки пшениці, перетирав зернята і приносив дівчинці. Ярина вижила і прожила 70 років.

Сестра Ярина, яку Іван Литвин врятував від голоду стоїть по центру

Після початку війни 18-річного Івана вже ніхто не врятував від вивезення на примусові роботи до Німеччини. Там йому вдалося втекти з декількох таборів, але наприкінці Другої світової його помістили у табір «Бухенвальд». «Ціна життя була зведена до нуля. Після того, що я бачив, не боюся навіть смерті», – казав дід онукові, а в своїх блокнотах малював купи мертвих тіл.

Фотограф та художник Іван Литвин. Фото середини 1960-х років

Найбільшою пристрастю Івана було малювання. Після війни він пішов навчатися ремеслу до народного майстра Макара Мухи, який мав свою школу неподалік Грушківки. Вчитель бачив талант свого учня й настановляв вчитися далі. Іван вступив до Одеського художнього училища, але мусив повернувся до села ‒ на навчання не вистачало грошей. Тоді Литвин вже був одруженим та мав допомагати своїй великій родині. Невдовзі у нього самого народилася дочка, а згодом – син.

«Він жалкував, що не міг вільно малювати, що потрібно працювати, доглядати за господарством, забезпечувати сім’ю. Він був прекрасним сім’янином», ‒ розповідає донька Раїса Литвин.

Іван Литвин в себе вдома. Тримає власноруч вирощений лимон

У Грушківці Литвин працював бібліотекарем. Крім того, у селі малював плакати, відливав для людей декоративні скульптури, робив обеліски та пам’ятники загиблим воїнам. Навіть нишком відреставрував вцілілі ікони для сільської церкви.

Фотографувати Іван почав ще до війни, у школі. «У нього завжди випадали із кишень різні плівки, негативи», ‒ пригадує бабусині розповіді Ігор Солодовніков. Наприкінці 50-х у Литвина з’явився сучасний фотоапарат «Зоркий-2» – майже повна радянська копія німецької «Лейки».

«Батько – єдиний, хто мав у селі фотоапарат, вони були нерозлучні… Носив фотоапарат на такому ремінці через плече, жив з ним», ‒ ділиться донька Раїса.

Іван Литвин почав підзаробляти фотографією. У неділі під його будинком часто стояли черги: люди приходили фотографуватися на паспорт чи день народження.

Фотографія вимушено замінила Івану малювання – справу його життя, якою він весь час марив, але не міг повноцінно займатися.

Поет і лірик

Радіо Свобода попросило переглянути світлини Івана Литвина одного із найкращих українських експертів із фотографії Валерія Мілосердова. Чи був талант Івана Литвина непересічним, особливим? «Абсолютно», ‒ погоджується Мілосердов. «Він був художником у повному розумінні цього слова. Він мислив образами», ‒ стверджує дослідник та фотограф. І зазначає, що портрети ‒ один із найсильніших жанрів у доробку Литвина.

Дочка фотографа – Раїса Литвин

«На його портретах я бачу відображення часу, – каже Мілосердов. – люди на них живі, справжні! Його фото зроблені в кінці 50-х ‒ на початку 70-х років. Це дуже цікавий період, який радянська офіційна фотографія взагалі не зафіксувала, як і багато іншого».

Литвин поетично і лірично передав живі й чесні образи простих сільських людей, життя яких залишилося на узбіччі історії.

Бездонні зморшки, тьмяний погляд та медалі, які тягнуть донизу старі радянські піджаки. Відверті знімки Литвина передають справжні образи фронтовиків без пропагандистського «побєдоносного» радянського міфу.

Фронтовики Другої світової війни із села Грушківка, Черкаської області

Крізь десятки негативів Литвина проступає його любов до людини. Він зміг показати їхні особливі риси та передати їхню щирість і справжність.

Проти течії

«У Івана було вроджене відчуття композиції. Він не заганяв себе у рамки», ‒ говорить Валерій Мілосердов та додає, що рука майстра відчутна й на подієвих світлинах.

«Я скільки плівок відсканував, а там майже немає браку, ‒ розповідає вже онук Ігор Солодовніков, який теж займається фотографією, ‒ все у різкості! Тоді ж не було автофокусу, все треба було робити вручну. От, наприклад, люди їдуть на машині ‒ швидко різкість не наведеш. А у нього все чітко! Як? Звідки? Він же ніде не вчився. Дід дуже добре знав, що можна витиснути зі своєї камери. Її можливості він використовував на повну».

Іванові Литвину вдалося зафіксувати різноманітність народних весільних традицій в останній період їх живого існування. Ці фото складають найбільшу частину в архіві фотографа.

З роками традиції блискавично занепадали. Наприклад, на майже всіх фото із кінця 50-х – початку 60-х років на голові нареченої ‒ традиційний вінок із квітів, а вже на початку 70-х його замінить фата, а наречена буде у білій сукні.

Фото Литвина показують і те, як поруч з народними традиціями вживалися радянські, які з часом мали повністю їх витіснити.

Похорони ‒ ще одна важлива тему, яку досліджував Іван. На його фото видно, як помпезна музика духового оркестру стає в радянській Україні невід’ємною частиною колись задушевного прощання із померлим.

«Литвин не був на хвилі радянської фотографії, ‒ стверджує Валерій Мілосердов. ‒ Думаю, він і сам розумів, що його фото дуже відрізнялися від радянських пропагандистських шаблонів. Якби він повіз свої фотографії у якусь газету, йому б сказали: «Дуже-дуже гарно, але ми не можемо це надрукувати».

Іван Литвин справді розумів, що таке «правильне радянське» фото. У його архіві можна побачити пропагандистські знімки, які він спеціально робив для оформлення своєї бібліотеки чи іншої «офіційної» справи.

Ці знімки різко контрастують з тим, що він знімав лише для себе: спостерігав за реальним життям, досліджував сільських людей та майстерно передавав їхні почуття. «У діда була потреба фотографувати, ‒ говорить онук. ‒ І, як я розумію, йому був більше цікавий процес зйомки, а не результат».

Більшість знімків, які зробив Іван Литвин, він ніколи не бачив надрукованими: «Дід друкував переважно те, що йому замовляли, якісь сімейні фото, але це мізер. Близько 10% із всього, що у нього було! Навіть мама каже, що тільки зараз побачила більшість фото зі свого весілля. Тоді у діда не було лабораторії, часу і можливостей, щоб масово друкувати».

Переїзд

Після 25 років у грушківській бібліотеці Івана Литвина запросили на роботу до Кам’янки ‒ райцентру за 8 кілометрів від рідного села.

«Мені здається, йому хотілося більшого ‒ жити у місті та творчо реалізуватися», ‒ розповідає дочка Раїса Литвин.

Вже немолодий, 51-річний Іван наважується працювати у Кам’янській художній майстерні. Хоча робота була прибутковою, але замість творчості Іван змушений вимальовувати пропагандистські лозунги. «Ми займалися «буквоїдством», ‒ згадує син Анатолій Литвин, який працював разом із батьком, ‒ «Слава КПРС!» «Мир, труд, май», «Хай живуть роковини великого жовтня!», інколи малювали портрети передовиків для дощок пошани та, звичайно, портрети Леніна».

Іван Литвин за роботою у Кам'янській художній районній майстерні

Невдовзі Литвин продав свою хату у Грушківці та самотужки побудував у 1978 році нову у Кам’янці.

Остаточно перебравшись разом із дружиною до міста, він перестає фотографувати.

«Мені здається, у майстерні його не дуже цінували. Він уже був немолодим. Фотографуватися там до нього теж ніхто не ходив. Він думав, що зможе у місті щось набути, але, натомість, втратив. Мені здається, батько жалкував, що переїхав», ‒ розповідає донька.

Бажання малювати і тоді не покидало Івана. Він до останнього мріяв зануритися у творчість, коли вийде на пенсію: «Натомість батько не встиг зрозуміти час, в який потрапив. Раніше він був нарозхват, а тут раптом про нього всі забули. Він відчував, що нікому не потрібен. Це його дуже ранило. Думаю, у нього пропало бажання творити».

11 лютого 1987 року Іван Литвин помер від інсульту у Кам’янці Черкаської області. Йому було 62.

Фотохудожник Іван Литвин

Визначити місце Івана Литвина в історії української фотографії наразі неможливо, адже вона ще досі не написана й не досліджена, говорить Валерій Мілосердов. Але зауважує, що за значенням його творчість можна порівняти із вже визнаною українською фотографкою Параскою Плиткою-Горицвіт: обоє творили в один час, досліджували людей, мали драматичні долі, були художниками, залишили великі фотоархіви та жили в енергетичних місцях: Параска – на Гуцульщині, а Іван ‒ в Холодному Яру.

«У Франції нещодавно вийшла книжка про найвидатніших жінок-фотографок. Туди потрапили четверо українських мисткинь, серед них і Параска Плитка-Горицвіт. Десь на її рівні перебуває й Іван Литвин», ‒ стверджує Мілосердов.

Він резюмує, що віднайти унікальний архів ‒ це одна справа, але не менш важливо, щоб про нього дізнався весь світ. «Ми маємо знати, на якій поличці у світовій бібліотеці перебуває наша культура. Це завдання державних інституцій. А поки наша українська культура, на жаль, перебуває в ізоляції», ‒ каже Валерій Мілосердов.

Всі фото Івана Литвина, розміщені у матеріалі, надані його онуком ‒ черкаським художником, фотографом, експертом-мистецтвознавцем Ігорем Солодовніковим. У його архіві також зберігаються три авторські картини діда. Фото, які використані у колажах, зроблені Ігорем Солодовніковим.