Макеєв: Моя затоплена «історична батьківщина»

..В один із безсніжних днів січневих свят ми сиділи в кафе біля Дніпра. Кафе, незважаючи на святковість новорічних гірлянд, здавалося понуро-пустельним: очевидно, все-таки, сумувало за сонячними літніми «трудовими прибережними буднями» з гучними дискотеками, переповненими пляжами й неодмінним атрибутом – незнищенним запахом соковитих шашликів...

– Для мене 12-кілометрова дамба, яка зв'язує черкаський правий берег Дніпра з лівим берегом, взагалі одне з найкрасивіших місць, – сказала моя співрозмовниця. – До речі, посередині дамби є малесенька залізнична зупиночка, навіть не станція, – Панське.

– Це моя батьківщина… – відповів я.

– ???

– «Історична батьківщина». Символ. Мій дід (батько мами), який жив у тодішньому селі Панському, котре стояло посеред нинішнього «розлитого» Дніпра, був на початку 1930-х років залізничником... – почав розповідь я. – Під час Голодомору 1933-го йому, як залізничнику, видавали убогий пайок: можливо, завдяки цьому пайку мої дідусь і бабуся вижили в той важкий час, а отже – дали шанс і моєму життю: моя мама, яка народилася в Панському, вийшла заміж за односельчанина – мого тата. Вони були представниками останнього покоління, яке жило в чарівній українській «Венеції» – селі Панському...

– Тобто, як «Венеції»? – не зрозуміла жінка.

– Ну, щонайменше, на місці, не гіршому за Венецію. Тато розповідав: у школу – на човні, в клуб – на човні... Можливо, тому тато пізніше став підводником?.. Мама ділилася своїми «приколами»: була швидка і спритна, ніхто з сільських хлопчаків не міг її наздогнати, коли бігали в квача. Бувало, нахилиться над Дніпром, нап'ється прозорої водиці – й далі бігти. Так «заряджалася» від невичерпного джерела чистоти і сили... Напилася – й ніхто не наздожене...

Потім село затопили... Про нечистоти Дніпра не говорить тільки ледачий.

– А ти напиши-напиши про Панське: це так цікаво... – порадила моя співрозмовниця.

А що писати... Я народився в родині, яка, як і всі панщани, переселилася з місць, які підлягали затопленню. Так, і тато, і мама, і бабусі розповідали багато чого цікавого про мою «історичну батьківщину». Але чи важливо це зараз, та й чи цікаво?

Напевно, є відомі письменники, які про ВСЕ ЦЕ вже докладно написали...

Потягнувся до «Google», набрав в слова «Село Панське»... І зрозумів, я просто зобов'язаний написати все, що знаю.

... У 1863 році в село Панське прибув справжній пілігрим – мій прапрадід – Марко Іванович. З ним була група будівельників із Калузької губернії. Чоловіки приїхали зі справді пілігримською місією: відновити згорілу в Панському церкву (з огляду на те, що церква практично повністю згоріла, – по суті, побудувати нову). А оскільки місія прапрадіда, та й місця, на які він прибув, були святими, то не дивно, що дід Марко, круглий сирота, вирішив саме тут заснувати свій рід, одружившись в 1863 році (якраз за сто років до мого народження) з дочкою місцевого священика. За що йому низький уклін і світла пам'ять...

Будівельники, виконавши свою місію, поїхали, а дід, залишившись в Панському, здобув слави вправного червонодеревця – мебляра... Це – одна із спеціальностей, не надто властивих для села, більшу частину території якого обіймали дніпровські води.

Природні умови Панського можна дійсно назвати унікальними, оскільки розміщувалося воно в однойменній низинній частині Дніпра і щорічно заливалося весняними талими водами. (Тут хотілося б відзначити, що зими були такі, що було чому танути!) Талою водою заливало вулиці, подвір'я, а іноді, після особливо сніжних зим, – частково й хати... Тому будинки та інші дворові споруди будували на природних підвищеннях – буграх, а в більшості своїй – на рукотворних насипах.

Вулиці й проміжки між хатами заливало водою. Мальовничі луки, гаї і узлісся – також. Вулицями під час повені не ходили, а плавали на човнах. У батька збереглася унікальна фотографія: «Місцеві парубки на лодках під час повені 1953 року». Взагалі-то – унікальний знімок: уявляєте, така собі тусовочка. Тільки замість байкерів та роверистів – пацани з'їхалися потусуватися на човнах. Варіантів немає – довкруж вода...

Дніпро в своєму природному вигляді був дійсно і повноводним, і багатим на рибу, і годувальником, і напувальником... Само село Панське базувалося на цілій гряді островів – як відносно великих, так і зовсім маленьких. Сухопутна частина відокремлювала русло Дніпра від цілої гряди маленьких місцевих криштально чистих річок і озер.

«Google», нічогісінько не знаючи про село Панське, таки пам'ятає деякі висловлювання про Дніпро старих часів. Так, французький інженер Г.Л. де Боплан, перебуваючи в наших (нині то українських) місцях в 1630–1648 рр, у своєму творі «Опис України» особливу увагу приділив Дніпру і придніпровським поселенням. Зокрема, він відзначав таке явище: під час нересту риби опущений у воду спис зберігав вертикальне положення –настільки щільно йшли косяки риби. Та й яка риба: білуга, шип, осетер, оселедець, лосось, річковий вугор... Річкові вугрі ще на початку 1970-х (це на моїй пам'яті) водилися в місцевих річечках. Сам пам'ятаю, як, будучи 5-7 річним хлопчаком, ловив з пацанами руками річкових вугрів у річечці, яка пересохла до середини 1970-х. Смак – незрівнянний і незабутній. Сьогодні, на жаль, у розлитому Дніпрі місце цих потенційних делікатесів обійняли озерні форми – серед них, наприклад, лящ (близько 40% промислового вилову), щука, сом, короп...

Велику домашню живність (переважно корів) під час повені вивозили на острови, які перебували на височинах навколо села (як говорили – «на купки»). «Перевезення» здійснювали на великих довгих човнах, які місцеві жителі називали... галярами. На пасовищах будували такий собі виїзний «табір праці і відпочинку»: плели з лози примітивні стайні для малих телят і курені для людей, котрі там охороняли і пасли худобу, доки не піде велика вода. А це відбувалося, як правило, близько середини травня. Господині не залишали своїх улюбленців, і, немов турботливі батьки піонертабірних діточок, прибували до своїх «чад» теж організованим способом – на тих-таки галярах... але з відрами і бідонами двічі в день – подоїти.

Уявляю якість цього молочка від корів, які пасуться в ідилії на природних пасовищах... До речі, під час гітлерівської окупації, яка тривала в Панському з 19 вересня 1941 року по 23 вересня 1943 року, село вважалося експортером трав із заливних лугів. Німці поставили унікальне на ті часи обладнання зі складування і пресування панщанских лугових трав, які скошували і пакували в такі собі пресовані тюки, після чого відправляли, як балакали в селі, для потреб елітної австрійської кавалерії.

Чи треба говорити, що честь пасти «елітних» корів надавалася виключно підліткам, а серед них, у свій час, і моєму батькові?

Ось як він описує неповторні картини нічних придніпровських пейзажів під час роботи «на купках» (так іменували цю службу) на острові Корчавому, котрий був основним для таких пасовищ:

«Навкруги все залито водою, над якою виступають, мов привиди, кучеряві корони верб, осокорів та інших підтоплених дерев. По воді стелеться золота місячна доріжка, а по фарватеру Дніпра, отороченому мерехтивими вогниками бакенів, велично пропливає, шльопаючи колесами, колісний пароплав («Гоголь» або «Тарас Шевченко»), з намиста ілюмінатора якого ллється електричне світло, а з репродуктора – чарівні українські мелодії…»

Житель села Панське М.Д. Мартиненко написав книгу, видану, на жаль, дуже маленьким тиражем. У книжці «З відстані літ» він дуже вдало визначив свої почуття до красот рідного краю: «…Здається, що лише у цьому куточку землі можна було бачити і насолоджуватись ні з чим не зрівняними красотами лісів, боліт, луків… Ніде, мабуть, не було такого латаття, глечиків, білих лілій, ряски і лугових квітів. Це в нашому чарівному краї можна було, бродячи росяними лугами і вдивляючись в сиву мерехтиву далечінь, відчути, як пахнуть медом і сонцем лози і отави… А оті неповторні весняні концерти птаства, навіть ота своєрідна симфонія водяного кумкання – все те якось по особливому настроювало душу людини. І все це – наше колишнє Придніпров’я і село Панське…»

Але була й зворотна сторона медалі. Землі були малородючими, садів було мало, тому що вони вимокали. Як наслідок, фрукти для дітей були невимовними ласощами. Основною ягодою була дика ожина, яка росла в довколишніх лісах, особливо на острові Королевець.

Панщани займалися, як уже вище зазначалося, розведенням худоби. Природно – рибальством. Були малі кустарні промисли, наприклад, робили кошики з рогози. Займалися також частково лозоплетінням. З домотканого сукна шили (треба розуміти, ультра екологічно чисті) бурки, кобеняки, грубововняний сільський одяг.

Але панщани своєю працею демонстрували, що в Дніпрі можна не тільки ловити унікальну рибу. Ще можна використовувати його силу та міць і в «переробній і легкій промисловості»: в довоєнний час головним «бізнесом» панщан були «ступники» – це такі собі катамарани, між двома суднами якого, на валу, який їх з'єднував, було укріплено водяне колесо. Цей «вічний двигун» призначався для багатьох цілей: можна було і домоткане сукно ткати, а можна було використовувати і як «водяний млин» – для переробки зерна на борошно. Природно – у кожного з видів «ступників» були свої технологічні особливості. Коштували вони дорого: майже як 7 корів. Наприклад, у 1925 році «ступник» коштував близько 400 руб, а корова – 60. Таких «ступників» у Панському до початку 1930-х років було близько 100 штук. Але прийшов час... У одного з моїх дідів відібрали «ступник», а самого діда кудись відправили. Останній лист прийшов із Колими...

... Не знаю, як можна оцінити рівень культури панщан (тут і раніше я описую в основному «радянський період» до затоплення Панського). Просто кілька штрихів. Знаю, що те, про що зараз скажу, раніше було не в дивину, але, слухаючи розповіді мого батька, здивувався одній деталі... Наприклад, батько розповідав, що, будучи зовсім малим хлопцем (років 5-7), він піднявся на високе дерево, а потім боявся злізти. Побачивши, що мама майже в сутінках шукає його, ще більше злякався і зі сльозами вигукнув: «Мамо! Я злізу – тільки не бийте!». Мене зачепило те, чого, на жаль, ніколи не було в моєму житті: «А ти що – до батьків на «ви »звертався?». А батько і не уявляв, що може бути інакше...

Церкву, яку колись побудував мій прапрадід, нова влада пристосувала під клуб. На початку тридцятих завідувачем цього клубу став мій дід Яків. Я бачив цього діда лише на світлинах: у липні 1942-го, його, котрий втік з полону і пробрався в Панське, недалеко від будинку розстріляли поліцаї.

... Сільський клуб у моєму розумінні і є сільський клуб. Але коли мій батько сказав, що місцеві жителі в сільському клубі Панського робили постановки Гулака-Артемовського, а моя бабуся Таня співала... арії, наприклад, «Ой я дівчина полтавка, а зовуть мене Наталка», я зрозумів, що це якийсь інший сільський клуб...

У 1960-му році Панське затопили. Жителів дворами вивозили – переселяли в села Черкаської і Полтавської області, та й у самі Черкаси.

Мій батько Федір Якович, слава Богу, живий. Він, разом з колишніми панщанами, раз на рік приходить на спільну зустріч. Згадують... Є що згадати... А ще пишуть листи Уряду: мовляв, помилочка вийшла – і для країни, і для людей. Мовляв, даремно затопили... Торік «зборам панщан» таки прийшла відповідь з Кабміну: мовляв спасибі за все! Те, про що ви говорите, і важливе, і значиме. Але поки що грошей «повернути ріки назад» немає. Потрібна державна програма...

Замість епілогу.

Дуже цікава стаття вчених про наслідки затоплень – ТУТ. Проблема, про яку йдеться в цій статті, дуже важлива не тільки для нас, але й для прийдешніх поколінь, адже функціонування екосистеми р. Дніпро в значній мірі обумовлює стан навколишнього середовища і умови життєдіяльності на території України від північних до південних її кордонів.

Епілог до епілогу.

Мало не забув.

За радянської влади офіційну назву «Панське», природно, не могло було бути збережено. Перейменували на «Червоне». Але панщани називають свою «історичну батьківщину» на колишній кшталт: «село Панське»...

Валерій Макеєв, черкаський громадський діяч, юрист, правозахисник

* Допис для «Прочерку»