Учора ввечері говорила з мамою телефоном.
— Сьогодні буде масований удар, — сказала вона.
«Що ж, — подумала я, — не вперше. І, на жаль, не востаннє».
Попередила дітей, лягли спати у свої ліжка. Я прокинулась уже під першу «підвищену небезпеку». Пабліки писали про вибухи у Черкасах. Я нічого не чула, але звично розклала матраци на підлозі в коридорі, застелила їх покривалом і чекала. Коли знову написали, що летить на Черкаси, перевела туди дітей. Їх у такі моменти будити легше, ніж до школи.
«Черкаси, ідіть в укриття, поки є час», — писали адміністратори пабліків. Я ніби й хотіла схопити дітей, матраци й кудись їхати серед ночі шукати більш надійне укриття. Але я була настільки виснажена, що просто хотіла спати. Спіймала себе на думці, що краще б я раз-по-раз вставала вночі до немовляти, як колись, ніж так само прокидатись вночі, але не колихати й співати колискову, а лежати на підлозі в коридорі й тремтіти від страху, думаючи, чи не пошкодую, що ми не поїхали в укриття.
«Підвищена небезпека» звучала щогодини, як будильник. Я спросоння щось читала, провалювалася в сон і знову прокидалася. Десь між повідомленнями про ракети, шахеди, напрямки польотів, вибухи й зниження пабліки написали про перемогу Усика. «Моя родина зараз в укритті», — нібито сказав він після бою. Пабліки знову повернулися до хроніки страшної ночі.
Коли був відбій — не пам’ятаю. Вранці прокинулась від щебетання доньок на кухні. Судячи з усього, вони заливали полуницю молоком, терли зверху чорний шоколад і планували млинці. Я навпомацки знайшла телефон, відкрила новини — і від фото, відео, дописів із Черкас і Києва мені стало фізично погано. Я вдавала, що сплю, й нишком плакала, щоб не зіпсувати дітям цей полунично-млинцевий недільний ранок. Раділа, що трьох моїх близьких подруг цієї ночі не було в Києві. І тут же ловила себе на думці, що шукаю привід для радості там, де інші люди втратили все.
Потім вийшла на кухню й усміхнулася. Відповіла колегам у месенджерах, які хвилювалися за нас, не знаючи, що приліт був в іншому кінці міста. Робила каву, годувала кицьку і допомагала дівчаткам готувати млинці. Ніби нічого й не сталося. Мовчки фіксувала, що сьогодні в мене є дах над головою, кухня і вся сім’я вдома. А потім знову злилася на себе за цю вдячність, бо хтось цієї ночі залишився без дому.
Їхали сьогодні з Надійчиним класом на пікнік. Я дивувалася, як багато машин на дорогах, як для неділі. «Бо треба жити, якщо випав такий шанс», — сама собі відповіла. Діти на задньому сидінні дивилися мультик. Я милувалася каштанами. У центрі був затор, перед Соборною площею — кілька тролейбусів на аварійці. Спочатку я навіть не зрозуміла, що відбувається. Побачили сцену. Діти згадали, що сьогодні там мав бути концерт. А потім я помітила швидкі, поліцію і ритуальне авто та зрозуміла, що це не підготовка до концерту, а прощання з військовим. Я різко загальмувала й сказала дітям вимикати мультик та виходити з машини. Саме в цю мить метроном почав відбивати хвилину мовчання. Щойно я думала про життя — і тут знову смерть.
Найстрашніше в усьому цьому — розуміння, що це контрастне жахіття ще нескоро закінчиться... І що далеко не всі до цього доживуть.
Юлія Фомічова, журналістка
*допис з "Фейсбуку"
реклама
