Поки фронт відтягує на себе ресурси і увагу, Черкащина робить те, що, здавалося б, не на часі — розвиває туризм. Але це не про розваги. Це про людей, яким потрібно видихнути, знайти себе і не зламатися. І про гроші, які йдуть у бюджет, — а значить, на підтримку держави.
Мозаїка «Птах» на ресторані «Супій» автораства Алли Горської та Віктора Зарецького у селі Гельмязів
Не відпочинок — реабілітація
Юлія зі Звенигородки приїхала на Холодноярщину вперше. Каже, брат служить, переживає вся родина. Почула про захід для родин військових — і вирішила поїхати.
— Цікаво, гарна природа, тут наша історія, — говорить вона просто.
Координатор ГО «Чужих бід не буває» Вадим Скорик організував цю поїздку — як і десятки інших для дружин військових і волонтерів.
— Є жінка, в якої загинув чоловік. Вона каже: тут на якусь мить не концентрувала увагу на тому, що сталася трагедія. Я розумію, що громадська організація не замінить функцій держави. Але ми можемо покращити психологічний стан людей, — каже Скорик.
Таких поїздок стає більше. Ветерани, військові у відпустці, ВПО, родини із дітьми — всі вони шукають не екзотики, а точки опори. І знаходять її в місцях, куди раніше не доїжджали руки.
Кожна гривня — в економіку
Туризм під час війни — не лише про психологію. Це про реальні цифри. За перший квартал 2026 року до бюджетів громад Черкащини надійшло 2 мільйони гривень туристичного збору — на 700 тисяч більше, ніж рік тому. З початку повномасштабного вторгнення сума зборів сягнула 86,3 мільйона гривень. Лише у 2025 році — 28,6 мільйона, що на 17,8% більше, ніж у 2024-му. За цим показником область неодноразово входила до топ-5 регіонів країни.
До речі, Черкащина увійшла до топ-10 за кількістю ночівель у 2025 році — 210 тисяч осіб, пише Forbes. Реальна цифра, за оцінками фахівців, може бути значно більшою — комплексного державного обліку внутрішнього туризму досі немає.
Щоб підтримати бізнес у сфері, в області діє програма мікрогрантів «Власна справа». Цьогоріч підприємці вже залучили 37 мільйонів гривень на 131 проєкт, серед яких — туристичне розміщення, мистецтво, відпочинок і послуги.
Втім, є і бар'єр, який зводить нанівець потенціал цілого туристичного кластеру. Дороги на Чигиринщині — у такому стані, що перевізники відмовляються туди їхати. Траса Черкаси–Чигирин, Світловодськ–Чигирин — роками без капітального ремонту. Туроператори кажуть прямо: поки не буде нормальної дороги, туристи приїжджатимуть на один день і не повертатимуться.
Що Черкащина може запропонувати
Історик, краєзнавець, а нині житель Івківців на Чигиринщині і організатор просвітницько-розважального комплексу «Зерноленд» Назар Лавріненко визначає туризм як галузь економіки. І каже, що у всі часи, попри все, людям треба відволіктися, розважитись, переключитись.
— Попри війну, люди їдуть і самі, і з дітьми. Їдуть і наші захисники родинами, їдуть переселенці. Але ж ви знаєте, що туризм неможливий без якісних доріг. Навіть не так, туризм неможливий без доріг взагалі. А в нас їх немає вже просто. І щоразу коли приїздять туристичні автобуси, то потім водії бідкаються, що більше на Чигиринщину не поїдуть, — каже Назар Петрович.
Козацький хрест і козак у Чигиринському районі, в краї, де кожен куток пам’ятає Козаччину
Сам Назар Лавріненко раніше займався туристичними перевезеннями, він співавтор збірника про Черкащину, де розповідається про безліч локацій. Однак зараз каже, що ті ж кияни більше їдуть на Черкащину до парку «Софіївка» в Умані та в Канів, бо туди більш-менш нормальні дороги з столиці.
— Приїжджають автобуси, і водії плачуть. Ми ж уже тут місцеві напередодні сезону самі збиралися, скидалися, варили асфальт і стелили шматками. Я б сказав, що, окрім доріг, просто треба не заважати і люди самі робитимуть безліч локацій. Пригадую, я колись був в Данії на конференції з млинарства. Потім через Угорщину повертався додому і лиш в'їхав в Україну – відчув різницю якості доріг. Чому так? Якщо говорити про наш край, Чигиринщину, то я вже схильний думати про якусь змову сильних світу цього, які за щось карають цей край, щоб люди не могли нормально їздити… — каже Назар Лавріненко. — Римська імперія стояла на шляхах. А дороги це гроші, а туризм це галузь економіки.
Ми самі вирішили поїхати в Чигирин, адже це перша столиця козацької держави (1648–1712 роки) та головна гетьманська резиденція Богдана Хмельницького. Місто відоме своєю ключовою роллю в українській історії. Національний історико-культурний заповідник «Чигирин» має багато підрозділів, місць огляду (всього в заповіднику 5 музеїв і 30 пам'яток), але найбільш популярні три місця — це Замкова (Богданова) гора, Резиденція Богдана Хмельницького та музей Богдана Хмельницького.
Вже на під'їзді до Чигирина шукаємо шиномонтаж. Обидва передні колеса потребують рихтування, бо погнуло диски через ями. Слід їхати дуже обережно. Проте пережите компенсується враженнями.
Завідувачка відділу «Музей Богдана Хмельницького» Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» Ольга Піскун проводить екскурсію музеєм. Його відкрито 25 грудня 1995 року в переддень святкування 400-річчя від дня народження гетьмана. У залах безліч експонатів, є інтерактивні стенди, де можна навіть приміряти на себе козацький одяг.
Всього музей відвідували в середньому близько 20 тисяч туристів на рік. Щоправда, це в доковідний період. У час повномасштабного вторгнення було 7 тисяч, а зараз до десяти. Тобто тенденція йде до зростання.
— У музеї створили також інклюзивний освітній простір. Тут відвідувачі можуть не лише побачити, а й доторкнутися до історії: потримати в руках фрагменти старовинної кераміки та металевих виробів XVII–XVIII століть, оглянути їх і відчути фактуру. Також у музеї представили копії музейних експонатів та тактильну 3D-модель церкви Святого Іллі в Суботові. Біля всіх експонатів розмістили інформаційні таблички, — показує Ольга Піскун.
Приїжджі часто йдуть в резиденцію Богдана Хмельницького, яка має довгу історію відновлення, затримки з будівництвом. Та врешті резиденцію відкрили і сьогодні вона окраса Чигирина. Тут відбуваються різні виставки, заходи.
— Резиденція Богдана Хмельницького дає відвідувачам уявлення про те, як жили представники козацької старшини у XVII столітті, яким був їхній побут та вигляд осель. Сучасний комплекс відтворено на основі різних пам'яток української архітектури того часу. Під час його створення використали елементи та архітектурні рішення, характерні для Іллінської церкви в Суботові, Будинку Лизогуба в Чернігові, споруд Новгород-Сіверського монастиря, Переяславського колегіуму, будівель Києво-Могилянської академії та Києво-Печерської лаври. На території резиденції розташовані будинок гетьмана, військова канцелярія, скарбниця та курінь, які формують парадний двір. Також тут можна побачити будинок батьків Богдана Хмельницького, шпихлір, лямус, поварню та людську, що відтворюють господарську частину маєтку, — розповідає науковий співробітник музею Олена Трощинська.
Загалом по заповіднику підрахували, що кількість відвідувачів почала зростати з відкриттям резиденції і досягала ста тисяч туристів в рік. Але в 2020 році відвідуваність дещо пішла на спад через коронавірус, карантин. У 2022 році туристів було десятки тисяч, вже в 2023 році — 74 тисячі, у 2025 — 83 тисячі. Найбільше їдуть туристи з Черкащини, також з Київщини, Полтавщини, Кіровоградщини, Дніпропетровщини, Харківщини.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Археологічний сезон стартував на Черкащині
Історія як точка опори
«Скажіть мені, чого Черкащина така красива?» — написав у соцмережі галичанин Андрій Романюк. Допис розлетівся. Люди згадували широкий Дніпро, бузковий Корсунь-Шевченківський, Холодний Яр, Трахтемирів, Буки.
— Центр України, краї, багаті історією та культурою. Місця, які дали країні дуже багато видатних людей, — пише один із коментаторів.
— Під час війни пошук коріння — це не ностальгія. Це потреба. Земля Шевченка, козацтво, Холодний Яр, Чигирин — ці місця мають сакральне значення, яке в мирний час ми могли не помічати. Зараз — помічаємо, — пишуть інші коментатори.
Смілянка Людмила Виноградова бувала і в Китаї, і в Дубаї. Але каже — музей трипільської культури, Софіївка, підсніжники на Холодноярщині, Чигирин — все це цікаво по-справжньому. Звертається до місцевих туроператорів і не шкодує. Їде і в інші області, наприклад, була в парку тюльпанів в Кропивницькому.
Черкащина — це про доступність. Тут не треба летіти через пів країни. Степанківська громада пропонує верхову їзду, риболовлю, пішохідні маршрути, знайомство з виробництвом меду та молока на «Богуновій заставі». Холодний Яр — екскурсійний маршрут «Стежками Максима Залізняка», який щойно упорядкували працівники природного парку. Умань розвиває театралізовані екскурсії — підземелля Василіанського монастиря та НеМузей «Таємниці будинку Файнштейна» тепер показують зовсім інакше.
Музей трипільської культури знаходиться в селі Легедзине. Воно розташоване під Уманню — за 24 км та 20 хвилин їзди від міста. Як заїдете сюди, вашу увагу одразу привернуть незвичні двоповерхові мазанки під очеретяним дахом — це реконструкція житла трипільців, зроблена науковцями.
Музей заснований на базі розкопок трипільських поселень і знаходиться на території Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура».
Зовсім поряд розташоване маленьке село Тальянки. Між ним і Легедзине у 1981 році розкопали залишки справжнього трипільського мегаполіса: його загальна площа 450 га — це як 450 професійних футбольних полів. На думку вчених, поселення належить до ІІІ тис. до н.е. і проживали тут близько 11 000 осіб.
Вважається, що це найбільше розкопане поселення людей мідної доби у світі! Тому сільський музей трипільської культури та історичний заповідник приваблюють дослідників з усієї планети.
Палац Шувалових: живий приклад
Тальнівський палацово-парковий комплекс Шувалових — єдина пам'ятка данської архітектури в Україні. Цей факт, до речі, встановили лише нещодавно: реставратори привезли з Данії оригінальні кресленики та фотоматеріали, які зберігалися там, а не тут. Виявилося, що ніякий це не «мисливський замок» — легенда радянських часів, — а палац, зведений у 1902–1907 роках у скандинавському стилі.
Реставрація, яка розпочалася до повномасштабного вторгнення, призупинена — кошти потрібні фронту. Але комплекс живе і приймає людей. Про комплекс нещодавно писало видання РБК-Україна.
На початку 19 століття Тальне і 12 навколишніх сіл належали Ользі Потоцькій. Вона вийшла заміж за генерала Лева Наришкіна, який побудував тут перший палац.
Їхня єдина донька Софія одружилася з графом Петром Шуваловим — і маєток пішов у придане. Таким чином територія маєтку опинилась у Шувалових. У Петра і Софії було 5 доньок і єдиний син Павло Шувалов. Лише він міг стати законним спадкоємцем, тож вступив у права після смерті матері у 1894 році.
Офіційно палац згорів від недогляду за пічним опаленням. У кінці 19 століття Павло Шувалов перебував у фінансовій скруті, тож він хотів отримати страхові виплати. З грошима Павло їде до Данії, де за сприяння сестри Софії Бенкендорф успішно знаходить архітектора для споруджування нового палацу — Андреаса Клемменсена.
Будівництво почалося у квітні 1902 року. А у жовтні того ж року Павло помирає — тобто за пів року до появи перших стін. Будівництво продовжила його дружина — графиня Єлизавета Шувалова, яка проживала там до 1919 року.
У 2021 році до Тального приїхали архітектори-реставратори під керівництвом Анатолія Ізотова. Через друзів у Данії вони отримали копії креслень Клемменсена з Копенгагена. І лише тоді стало зрозуміло, як насправді був влаштований палац.
Фото зі сторінки: Тальнівський палацово-парковий комплекс Шувалових
— Після війни, після перемоги, є надія, що палац все ж таки буде відреставровано, — каже директор Тальнівського палацово-паркового комплексу Олег Шатайло.
Станом на 1907 рік, коли будівництво завершилось, палац мав усе, що вважалося сучасним: електрику, каналізацію, опалення. Останнього три види: камін, камінопіч та калориферне опалення.
Води у місцевості не було — її привозили кіньми до нижньої вежі, зливали в резервуар у підвалі, а звідти насосом качали нагору, у велику башту.
Свого часу в палаці був і технікум, і музей. Тут, до речі, знімали фільм «Чорний ворон».
— Вінниця активна, Умань активна, Київ їде, Дніпро і Кропивницький цієї весни — дуже активні. Буває з одного міста по кілька екскурсій, — каже директор КП Олег Шатайло. — А от самі черкасці, як не дивно, поки що найменш активні.
Вхід — 50 гривень. Для військових, пенсіонерів і жителів громади — безкоштовно. Серед відвідувачів — цивільні, військові на реабілітації, члени родин полеглих воїнів.
— У кожного своя історія, свої емоції та свої враження від знайомства з Палацом, — каже Олег Шатайло. — Цими днями Палац знову став місцем цікавих зустрічей, відкриттів та щирих емоцій. До нас завітали учні з Єрок та Багачевого, а також дорослі мандрівники з Одеси, Києва, Умані, Черкас, Тальнівщини та інших куточків України. Попри війну, постійні ворожі обстріли та непрості виклики сьогодення, географія наших відвідувачів продовжує вражати. Щодня ми переконуємося, що інтерес до історії, культури та архітектурної спадщини залишається сильним, а бажання пізнавати рідну країну — незламним.
Для порівняння: Шарівка, де війна не дає навіть почати
Те, що вдається Тальному, поки неможливо у Шарівському палаці на Харківщині — ще одній перлині маєткової архітектури, що довгі роки балансувала між напівзанедбаністю і туристичним потенціалом. Активіст Олексій Толкачов, який понад 10 років намагається відновити Шарівку через благодійний фонд «Омріяна країна», каже прямо: проблема не в грошах, а у відсутності політичної волі — обласна рада так і не оформила документів про право власності на об'єкти, необхідні для оренди.
«В Україні держава і органи місцевого самоврядування часто сидять на пам'ятках культури та архітектури, як собака на сіні: і самі нічого не роблять, і іншим не дають», — каже Толкачов.
Шарівський замок / instagram.com_agoov1 / © Instagram
Контраст показовий: те, що в Тальному вдалося зрушити саме під час війни — спільну роботу громади й влади навколо об'єкта, — на Харківщині й досі гальмується паперовою бюрократією, яка існувала ще до 2022 року.
1 травня Черкаська ОВА підписала меморандум із Вінницькою та Кіровоградською областями про спільний агротуристичний кластер «Шляхами Трипільської Праматері» — частину європейського культурно-історичного маршруту Кукутень-Трипілля. Це вже не локальна ініціатива — це міжрегіональна стратегія.
Туризм на Черкащині сьогодні — це не про те, щоб відволіктися від війни. Це про те, щоб не дати їй забрати все: ні пам'ять, ні спільноту, ні здатність жити далі. Кожна екскурсія, кожен маршрут, кожна гривня збору — це маленький внесок у те, щоб країна трималася.
Показово, що цей досвід виходить за межі одного регіону. Поки Черкащина — тилова область — вже тестує підходи до туризму як інструменту відновлення, інші регіони лише готуються до моменту, коли зможуть це повторити. На Харківщині, де досі тривають активні бойові дії, а частина об'єктів культурної спадщини зруйнована або в зоні ризику, фахівці прямо кажуть: туристичний потенціал не зникає від руйнувань, він чекає. Питання лише, хто і як з ним працюватиме, коли прийде час.
Черкаський приклад тут не випадковий орієнтир. Він показує: туризм воєнного часу — це не про натовпи іноземних туристів, а про внутрішній рух, про людей, які шукають сенсу й опори ближче до дому. І саме цей досвід — живий, працюючий, вже перевірений — Харківщина зможе застосувати, коли безпекова ситуація це дозволить. Поки ж Черкащина продовжує робити те, що може зробити вже сьогодні: зберігати, відкривати і ділитися своїм.
Скелясті Буки манять багатьох влітку
«Публікація підготовлена редакцією у межах проєкту "Підтримка місцевих медіа для прозорого висвітлення процесів реконструкції", який реалізує Інститут регіональної преси та інформації (ІРМІ) за підтримки програми Європейського Союзу спільно з Данією, Німеччиною, Францією та Литвою «EU4Reconstruction». Зміст публікації є виключною відповідальністю редакції і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, ІРМІ та інших партнерів ініціативи»
реклама
