Я ненавиджу війну… ця війна забрала з мого дитинства дідів. Один, дід Микита, згинув, пропав безвісті під Сталінградом в 1943; інший, дід Андрій, – помер від ран в 1946 році. Як я в дитинстві заздрив своїм друзям, які весело розповідали про рибалку чи полювання з дідом на канікулах. Як я мріяв щоб у мене теж був дід. Хоча б один.
Мої бабусі так все життя і прожили солдатками, якось сіро, буденно і одноманітно - без чоловіків і з дітьми. Мої батьки не запам’ятали своїх татусів. Що запам’ятає дитина в три роки?
Ця війна забрала в мого батька частину пальців руки і скалічила око – малим він хотів собі змайструвати олівчик зі знайденого капсуля снаряду – той вибухнув у його дитячій долоні. Все своє життя він соромився свого дитячого військового каліцтва, але ніколи не відчував себе інвалідом. Він ніколи не був офіційним інвалідом, а проходячи офіційні медогляди, завжди випрошував у лікаря аби той поставив відмітку «Здоровий».
Я пам’ятаю, як мама мені розповідала, що у війну не було мила, а тому руки мили ніжно-блакитними квітами, які вони так і називали – «мильнички» (коли їх розітреш в долонях – з’являється піна, схожу на мильну).
Якось шуткуючи, батько колись сказав моїй доньці, що квіти білої акації можна їсти – вони солодкі. Вже потім він розповів, що це були його ласощі після війни, в травні 1945 року. Для них обох це була якась магія: для неї малої – що квіти з дерева можна їсти, для нього малого – що солодощі ростуть на дереві.
Я пам’ятаю, як мій троюрідний дід Антон, після сніданку, обіду чи навіть застілля змітав зі столу всі хлібні кришки в долоню і вкидав їх до рота – він вижив у німецькому концтаборі Бухенвальд і добряче засвоїв ціну хлібу. Все своє життя він так і залишився схожий на в’язня концтабору – худющий, але з розкішною шевелюрою.
Для мого батька, який дитиною, пережив війну, 9 травня ніколи не було святом. Цього дня ми поминали його батька. «Ну, давай за діда Микиту, за мого батька», - казав він з тремтінням в голосі, і ми перехиляли чарки. А потім він розповідав мені, яким був мій дід. Розповідав не те, що бачив сам, а те, що переказувала йому матір, інші люди, які його знали.
І кожного 9 травня я дізнавався щось нове про свого зниклого безвісти діда, кожного 9 травня я все більше жалкував, що його не було в моєму житті, кожного 9 травня я все більше ненавидів війну, яка іржавим колесом прокотилася по всій моїй маленькій сім’ї.
Я ненавиджу війну… я її ненавиджу і боюся. Боюся, що моя сім’я, мої діти пізнають хоч частину її жахіття. Мені навіть страшно про це подумати...
Юрій Дубрава,
власний кореспондент інформаційного агентства «УНІАН» в Черкаській області
* взято з посту на персональній сторінці у Фейсбуці
