Про те, що Володимира Лукича не стало, я дізналася через годину. Я уявляю, що зараз відбувається в селі Бакаєвому, де народився Володимир Лук'янець. Там плаче все село...
У нас були не просто ділові відносини (він як спонсор допомагав школі), ми знайшли спільну мову. Це друг, якого втрачаєш, як найріднішу людину.
Коли я дізналася про те, що він захворів (це було 7 років тому), він був у тяжкому стані, не відповідав на телефонні дзвінки. Він знав про свій діагноз і ні з ким не спілкувався. Але я йому постійно телефонувала, хоча він не брав слухавки. І коли Володимир Лукич вийшов із цього стану, коли він прийшов до мене після першої «хімії» в кабінет, відчинив двері – я його не впізнала. Я відчула, що заплачу, але цього допустити не могла. Хвилин зо дві ми стояли непорушно: ні він до мене не підходив, ні я до нього, дивилися одне на одного. Я підійшла і сказала: «Так, будемо жити!» Він відповів: «Будемо жити!». «А ще я вам подарую кепку і будемо змінювати імідж», – додала я, бо він вже лисим був.
Тоді він мені сказав: «Знаєш, я за ці місяці дивився, хто до мене телефонував. Я не відповідав, але щоденно дивився, хто до мене телефонував. І от я у списку своєму залишив тих, хто до мене телефонував, тих, хто мене не здав, тих, хто в мене вірить».
Коли йому було найважче, коли його приймав, наприклад, президент або прем’єр або якісь негаразди були на роботі, по рації з машини мені телефонував його водій (тоді ж телефонів мобільних не було) і казав: «А можна ми з Лукичем приїдемо до вас посидимо трошки». Просто до мене додому.
Я багато чого знала, але ніколи цього не розповідала. Я розуміла, що я – швидка психологічна допомога.
Бувало їде Лукич і каже: «Я їсти хочу страшенно!» А я кажу: «У мене їсти нічого немає!» «Зараз я приїду і будемо смажити яєчню».
Страшенно любив шкварки. Як дізнавався, що ріжемо порося, завжди казав: «Все, лечу на шкварки!» Так їх любив...
Жодного разу не було, щоб він був у мене вдома і якусь річ не забув. Він то піджак забуде, то мобільний, то куртку, то папку. Останній раз забув запальничку.
Зустріч випускників через 40 років після закінчення школи (29 червня 2013 року). Фото надане керівництвом Веселохутірського НВК
Коли його звільнили з посади губернатора, він попросив мене «підготувати» його матір до цієї звістки, бо сам не готовий був зустрітися із нею. Перед цим помер брат Володимира Лукича – Іван. Тоді мені його мати сказала: «Любо, мене не цікавлять ніякі посади, які були у Володі. Я знаю, що в мене вже немає Івана. І я просто хочу, щоб у мене був Володя». А тоді питає: «А чому він до мене не їде?» А я відповідаю: «Та йому ж то в Київ треба, то справи залагодити. Одним словом, вішала локшину бабусі на вуха. «Він до вас приїде», – запевнила я. Приїжджаю додому, телефоную Володимиру Лукичу і кажу: «Так, все нормально!» На наступний день він поїхав до матері.
Після звільнення з посади губернатора йому пропонували стати послом України в Грузії, але він сказав, що із Черкащини нікуди не поїде.
Пригадую, як у 1996 році нашій школі було 40 років, а Володимир Лукич на той час працював першим заступником голови Черкаської облдержадміністрації. Цього року 1 вересня вводилася гривня. Він же відповідав за введення реформи. І навіть в цей день кинув область і прилетів до нас у школу на свято Першого дзвоника. Це було настільки приємно!Можливо, Бог дав йому прожити так мало років, тому що мав для нього дуже багато призначень. Володимир Лукич намагався виконати їх ретельно, чесно та швидко. Мені здається, що Бог втомився від того, що він такий старанний...
Любов Домаш, директор Веселохутірського НВК (школи, у якій навчався Володимир Лук’янець), Чорнобаївський район, близький друг Володимира Лукича
*спогади про товариша ексклюзивно для «Прочерку»
реклама
Коментарі
Надзвичайно лояльний до журналістів, Лукич не мав звички вносити правки у свої інтерв"ю. Іноді говорив речі, які могли б не сподобатися керівництву. Після одного з таких висловів у 2003 році я запитав губернатора Лук"янця, чи не побоюється він за своє майбутнє. Володимир Лукич відповів: "Я ще досить молода людина і у своїй справі розбираюся - якщо звільнять, не пропаду"...
Востаннє я звертався до нього по коментар торік у грудні. Почувши, як важко йому вимовляти слова, перепитав: "Можливо, Ви зараз не можете говорити?". Лук"янець сказав: "Чому ж, можу" - і докладно відповів на запитання.
Володимир Лукич не любив зовнішніх виявів релігійності. При цьому я мало знаю людей, які були б до Бога ближчі, ніж він...
Стрічка RSS коментарів цього запису