«Щойно Кабмін затвердить список «заборонених слів», авторка законопроекту має вийти до трибуни і голосно, з дикцією та інтонацією, продекламувати весь список», – Ірена Карпа, спеціально для DW. Мої діти – не матюкаються. Поняття не маю, чому. Адже я себе не стримую в емоційних станах. Певно, справа в чесності: пояснила їм разок, що з дорослими таке буває, коли вони засмучені чи там цегла на ногу впала, але дітям повторювати це не варто. Знизали плечима і не повторювали. За винятком того, коли хочеться потролити нашу яремчанську бабусю в паризькому басейні: тоді кричать на всі груди «Й*б твою мать!» і дико регочуть з того, як бабуся червоніє й роззирається у паніці, чи не забрів туди хтось зі слов'ян.
Саме так – зі слов'ян, бо обсценна спільнокоренева лексика існує далеко не лише в російській, як це хоче втюхати нам авторка законопроекту про дематюкацію (прости Господи, страшнішого матюка я поки не чула) Ольга Богомолець. Дивно, як дипломована лікарка взагалі може висувати такі теми. Навіть студенти непрофільних вишів із курсу психології знають про те, що лайка – це швидке звернення до древніх потужних архетипних образів людства у критичний емоційний момент. Простішими словами: коли нам треба черпнути сили, ми лаємося. Звертаємося до архетипу Матері-Землі. І не лише ми – а всі без винятку народи світу.
Багатство мови – в її різноманітності. Кажу це як дипломована філологиня і просто письменниця, що все життя сповідує правдоподібність людських діалогів.
Можете вважати мене параноїчкою, але мене давно вже підгризає здогад: щоразу, коли українському політикуму треба приховати щось справді аморальне (корупцію, кумівство, розкрадання, схемки), суспільству кидається кістка на тему «аморальності» сексуальної. Будь-то цензура книжок і зобов'язання пакувати книжки з відвертими сценами у чорні поліетиленові пакети й піднімати податок (хелоу, Держкоммор, ми, письменники, пам'ятаємо все!) чи оце от ай-ай-ай на лайку в публічному просторі. А рамки де, можна вточнити? У який момент руки моралістів зупиняються на авторських колонках онлайн і не лізуть у соцмережі? Чи кого ви плануєте штрафувати за книжки, викладені в мережу, якщо в них є матюки? Автора, редактора, видавця чи маленьке звірятко, яке би мало всі ці страшні слова знайти в пошуковику і знищити назавжди?.. Жадан, Андрухович, Бабкіна, Шиян, Іздрик, Подерв'янський кінець кінцем – всі йдемо в «запрєщьонку». Прекрасно, ніщо так не сприяє популярності.
Якось ми артволонтерили із Артемом Полежакою у прифронтових зонах. Такого цілющого реготу, як після його далеко не прилизаних поезій, я не чула ніде і ніколи. Влучність, вчасність, гумор, швидка розрядка від накоплених «зажимів», про які чудово написала Уляна Супрун, – ось що таке лайка. Супрун неодноразово наголошує, що матюки (як і будь-які інші слова) не мають вживатися задля приниження опонента. У майже всіх інших випадках – суцільна користь.
«Віднині матюки – мова протесту!» – сміється поет Полежака.
Спитала думку ще двох інтелектуалів: видавчині й авторки Оксани Форостини та історика Сергія Луніна. «Думаю, багато людей дуже болісно сприймають мат, бо він звучить, як вияв агресії, – каже Оксана. – І це дуже залежить від мовного середовища людини: російською мовою мат звучить зовсім інакше, справді агресивно. Я пояснюю своє толерантне ставлення до мату мовним середовищем Західної України, яке дуже відрізняється інтонаційно. «Чи ви би, прошу пана, не пішли на х*й» звучить зовсім інакше, ніж автентична російська лайка. (Те саме стосується творчості, скажімо, Подерв'янського, де мат підкреслює стилістичні алюзії та «підсвічує» іронію.) Ще більша дистанція в польській, яка ще більше відрізняється інтонаційно. Не знаю, як зараз, а раніше в поляків взагалі російський мат не був табу, так само як у нас не є табу слово «fuck». Це така екзотика, яка не сприймається, як вияв агресії. А ще поляки дуже творчо підходять до словотвору з російським матом: наприклад, «wyjebane w kosmos», ну це ж прекрасно!»
«Про праслов'янське походження мату вже сказано, – додає Сергій. – Дещо апокрифічний лист козаків султану (у звичному для нас вигляді його можна датувати кінцем XVIII століття) теж згадували. Наївний міф про засмічення української «російським» матом має типову паралель «за поребриком» – засмічення російської «татарським» матом. Наостанок погоджуся з Солженіциним: мат – це паростки мови майбутнього».
То навіщо це чистоплюйство законотворцям?.. Чи все куди простіше, ніж здається: для передвиборчого хайпу депутатці Богомолець всі способи згодяться. Навіть отакі недолугі.
Я вже це казала і ще раз повторюся: вимагаю перформансу. Щойно Кабмін затвердить список «заборонених слів», авторка законопроекту має вийти до трибуни і голосно, з дикцією та інтонацією, як вчили у радянській школі, продекламувати весь список. А то шо ж – чужими руками загрібати болото?..
Мій колишній чоловік-американець розповідав про свого діда, сина українських емігрантів. Дідо не говорив, на жаль, українською, але кілька слів таки залишив. Серед них – питома українська «с*ака» (о, скільки з нею є прекрасних прислів'їв) та ще ряд різного емоційно-влучного на «х» і на «с». Онук дуже швидко вивчив ці слова і послуговувався як протезами – англійською в домі не лихословили, а з дідом у них був свій маленький секрет.
Відібрати в українців лайку – це як відібрати борщ. Дорогі сусіди вже намагалися це зробити з борщем і варениками (гляньте російські державні проморолики), то не треба їм безплатно віддавати й матюки.
Ірена Карпа, українська письменниця родом із Черкас
* Авторська колонка у виданні DW.
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису