Кремлівський «вождь», невеликий на зріст, але переповнений великих планів про збереження земель розваленої імперії, відчув, що безнадійно втрачає Україну. Тому на противагу незалежному курсу зорієнтованого на Європу Києва вирішив зліпити маріонеткову «державу» хоча б на частині українських земель – на Донбасі. Мова – не про Володимира Путіна, а про Володимира Леніна, і відбувалося це майже рівно століття тому…
У 1918 році Ленін, який на словах декларував право націй на самовизначення, зробив усе, щоб спробувати затягнути під владу Москви непокірну Україну. З Москви на Донбас, де за згодою з Кремлем було проголошено «Данєцко-Кріворожскую рєспубліку», вирушили валки з озброєнням та добровольцями-«пролетаріями», готовими допомогти у винищенні тих, хто шанував українську державну самостійність і боровся за неї під синьо-жовтими знаменами. До речі, нинішні сепаратисти, коли розповідають про «возобновлєніє історічєской справєдлівості», використовують прапор, про який кажуть, що він – «Данєцкой рєспубліки», хоча такого насправді в природі не існувало. Був лише червоно-синьо-чорний (кольору крові, моря і вугілля) проект прапора, який тільки на малюнках і залишився, бо так і не був втілений у життя в ХХ столітті. Натомість тоді використовувалося лише повністю червоне «знамено революції». Сепаратисти ХХІ століття, шиючи прапори для своєї авантюри, переплутали навіть черговість кольорів, зробивши верхнє поле чорним, а нижнє – червоним. Звісно ж, не могло бути на прапорі столітньої давнини і двоголового орла, який вліпили нині, бо донбасці зразка 1918 року ненавиділи царське минуле, на відміну від своїх нинішніх послідовників…
Якою ж була «Республіка», створена з подачі Москви на східних теренах України 96 років тому? Біля витоків її, як і сьогодні, стояли «борці» з далеко не українськими прізвищами – комісаріат праці очолював Магідов, освітою керував Жаков, судами – Філов… Очолив же усе в цілому уродженець російської Курщини (де, до речі, народився і наш сучасник Микола Азаров) Федір Сергєєв – зокрема, він створював і перші бойові загони «Данєцкой армії», яка протистояла регулярним військам Києва – дієвій Армії УНР. Утім, як Сергєєва, Федора мало хто знав – у тюрмі він мав кличку «Фєдя Громогласний», а серед колег по протистоянню «націоналістам з Києва» його називали «Артьом Харьковскій». Зрештою, в радянські підручники з історії він увійшов як «товариш Артем». Ось як визначали Артем і його однодумці свою мету: «Розгорнути широку агітацію за залишення всього Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Російської Республіки з віднесенням цієї території до особливої, єдиної адміністративно-самоврядної області». Звертаючись до своїх політичних опонентів, «Артем»-Сергєєв говорив: «Сепаратисти не ми, а ви. Чому ви прагнете до Києва?»
На московському агітплакаті писали: «Донбасс - сердце Росии», причому серце чомусь малювали більш схожим на спрута, який повзе з Чорного моря через Крим, простягаючи щупальці на Україну, Росію і Білорусь водночас...
На московському агітплакаті писали: «Донбасс – сердце Росии», причому серце чомусь малювали більш схожим на спрута, який повзе з Чорного моря через Крим, простягаючи щупальці на Україну, Росію і Білорусь водночас...
Контрольована різношерстними загонами в напіввійськовому одязі, із захопленою на території України і завезеною з Росії зброєю,«Данєцкая рєспібліка» не була визначена кордонами і не була визнана жодною державою світу – окремою від України її вперто називали лише в Москві. Втім, навіть сталої назви у «республіки» не було – її називали то «Данєцкая Рєспубліка», то «Данєцко-Кріворожская Рєспубліка»,«Фєдєратівная Рєспубліка Донєцкого бассєйна», «Донєцкая Фєдєрація», «Донкрівбасс» або «Крівдонбасс».
Дещо пізніше, з подачі того ж Кремля і Володимира Леніна, артемівці змінили риторику і заговорили про те, що Донбас – це частина України. Не те, щоб кремлівський «вождь» добрішим став, – просто приціл його був вже на всю Україну…
Сепаратистів «Данєцко-Кріварожской рєспублікі» навесні 1918 року зупинили шаблі гайдамаків регулярної Армії УНР, серед яких було багато донбаських шахтарів...
Та сталося не так, як хотілося Кремлю. Підтримана Європою, Україна голосно заявила про те, що чужинцям і внутрішнім ворогам незалежності – не місце на козацькій землі. Похід військ УНР, який нині назвали б «антитерористичною операцією», за декілька місяців завершився повним відновленням влади Києва на сході України. Цікаво, що коли в Києві Симон Петлюра формував одну з найбільш боєздатних одиниць регулярної дієвої Армії УНР – Третій Гайдамацький полк (фактично сучасна Національна гвардія) – основу полку склали шахтарі з Луганщини й Донеччини. Вони із задоволенням носили полкові однострої – кожухи з шкіряним верхом і папахи з довгими червоними шликами, а на головах мали козацькі оселедці… Козаки-шахтарі доволі успішно пояснювали прихильникам «Данєцкой рєспублікі», хто є хто на землі Донбаській. «Уряд» Сергєєва-Магідова-Філова-Жакова тікав спочатку з Харкова до Луганська, а потім – туди, де й мав бути, – у Росію. Втікачі з «Данєцкой рєспублікі» розпорошилися між Царициним (пізніше названим Сталінградом, а тепер – Волгоградом) і Ростовом, де нині час від часу дає прес-конференції Віктор Янукович…
В останні дні квітня 1918 року війська Слов’янської групи Армії УНР вийшли до залізничної станції Колпаково – кордону між Україною та Росією. Знайдені на станції дерев’яні стовпи козаки розмалювали синьо-жовтими смугами, прикрасили тризубами й написами «У.Н.Р.» і встановили як прикордонні. А на будівлі станції замайорів синьо-жовтий прапор зі справжнього шовку – його пошила дружина начальника станції із власної святкової сукні…
У звільненому від чужинців і сепаратистів Донбасі розквартирувалися українські війська: 1-й Запорозький полк імені Дорошенка – у Бахмуті (тепер Артемівськ), панцирний дивізіон (бронетранспортери) – у Краматорську, 4-й Запорозький полк імені Хмельницького – у Дебальцевому, а вищезгаданий 3-й Гайдамацький полк, який складався в основному з шахтарів – у Слов’янську. До слова, у цьому полку служив тоді рядовим гайдамакою і уродженець Донеччини, майбутній знаменитий поет Володимир Сосюра. У травні 1918-го вже всюди на Донбасі замайоріли синьо-жовті прапори Єдиної України…
Цікавий збіг ювілеїв у історії Донбасу. 1904 року у донбаському місті Бахмут відкрили гігантський на той час лікеро-горілчаний завод, якому судилося стати легендарним хоча б тому, що за всю історію свого існування він жодного разу не зупинявся, незважаючи на пережиті дві світові війни та два збройні заворушення після революцій 1917 і 2014 років. 1924 року, рівно через 20 років після відкриття лікеро-горілчаного заводу в Бахмуті це місто перейменували на Артемівськ – на честь «Артьома Харьковского», який створив «Данєцко-Кріворожскую рєспубліку». Рівно ж через 110 років після випущеної в Артемівську першої пляшки «горячітєльно-вєсєлящєго», у 2014 році завод працює, як і працював, – на повну потужність. Серед фірмових напоїв – горілка «Артемівська» і «Московська» та бальзам «Билинний». А в місті Артемівськ – бардак, погроми і ряжені загони «Данєцкой рєспублікі», яку в Україні вже були схильні вважати билинно-вигаданою, такою, яка ніколи не повториться. «Республіка» знову «в усій красі» – кажуть, її бійці підігріті не стільки «Московською», як обіцянками московськими…
Андрій Кравець, черкаський журналіст
* передрук із газети «Козацький край»
Цікаві новини звідусіль
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису