Свої своїх не вбивають. Але чому ми, с*ка, вже зараз стаємо чужими?!
Ці слова застрягли в голові й тупо розривають ізсередини. Усі навколо тільки й торочать про те, коли закінчиться війна та замовкнуть гармати. А я дивлюся на все це й думаю про одне: як ми, курва, далі житимемо?!
Подивіться, що відбувається навколо. Ми самі, своїми ж руками, уже зараз гриземося й ділимося на табори:
Хтось пройшов пекло й стікав кров’ю на нулі, а чийсь син уже ніколи не повернеться додому.
Хтось працював у ТЦК, і тепер його клянуть на кожному кутку за кожного хлопця.
Хтось утік за кордон і забив, хтось тримав зброю до останнього, а хтось повертається без ніг.
Ми, на**ен, стаємо чужими у власній хаті! Замість того щоб бути одним кулаком, увімкнули взаємні докори, гнилу злість і сран**й розкол.
І це найстрашніше. Бо мир — це не просто коли перестали стріляти. Мир — це коли брат на брата не дивиться як на ворога! Це коли кожен, хто пройшов це пекло чи втратив найдорожче, повертається до СВОЇХ, а не в бродячий цирк, де всі один одного готові зжерти.
На*** тоді була вся ця боротьба, якщо ми самі себе догриземо зсередини?! Схаменіться, бл**ь, поки не пізно. Бережіть один одного, бо ми — один народ, і свої мають залишатися своїми!
