26 вересня в артпросторі незалежної галереї Склад №5 актор театру і кіно, ветеран Андрій Валенський представив авторську моновиставу «Перший останній дзвінок». Глядачі побували на особливому уроці з акторської майстерності, водночас ставши свідками відвертої сповіді учасника російсько-української війни.
– Я викладав акторську майстерність до того, як долучився до лав ЗСУ, і після поранення повернувся працювати з дітьми і молоддю, отримуючи викладацький досвід. Такі уроки для мене, як один із інструментів передачі інформації. Правила акторської майстерності – універсальні, вони працюють будь-де: в спілкуванні з друзями, на роботі, у подружньому житті, і на війні теж, – поділився ідеєю театральної форми автор і виконавець.
Власне упродовж моновистави Андрій Валенський демонстрував, як в умовах війни діють правила, яких він колись навчився сам, будучи студентом, і яких потім навчав своїх вихованців: бути командним гравцем, вміти співчувати, вміти відчувати, вміти любити – свою роботу, своє тіло, любити себе і любити життя. А назва театрального дійства «Перший останній дзвінок» підсилювала фатальність буття – ніколи не знаєш, чи буде твоє «перше» останнім. Фрази, які лунали зі сцени: «Можливо, це остання жінка», «Можливо, це остання зустріч», «Можливо, це останній день», спонукали до усвідомлення швидкоплинності часу, переосмислення пріоритетів, закликали цінувати кожну мить та бути вдячними Богу за життя.
– «Перший останній дзвінок» – для мене, як Інь і Ян, що замикаються в коло. Перший-останній – це і початок, і кінець одночасно. На війні ти ніколи не знаєш, чи залишишся живим – до прикладу, виїжджаючи на позицію, ніхто не знав, чи повернеться. У цьому полягає велика філософія – цінувати кожен день свого життя, бо не відомо, чи буде наступний. Ми зараз всі живемо під Богом, – зауважив актор-ветеран.
За словами Андрія Валенського, там, де бракує звичайних слів, красномовним стає мистецтво, зрозумілою – мова театру. У моновиставі герой проходить шлях від викладача акторської майстерності до майстерного пілота FPV-дронів у 5-й штурмовій. Та приліт ворожого снаряда калібру 152 мм у бліндаж військового запустив новий відлік…
– Ця вистава – мій спосіб соціалізуватися в суспільстві, поєднавши поняття цивільної людини і військової, тобто стати повноцінною частиною спільноти зі своїм воєнним досвідом. Мені хотілося саме через мистецькі засоби донести свою історію, бо просто розповідаючи людям, навіть батькам, друзям, я розумію, що моїх розповідей недостатньо. Люди не сприймають всю глибину і різноманіття мого досвіду. А через виставу я як актор можу це донести максимально глибоко і детально – свої переживання, свій внутрішній і психологічний стан. Це для мене дуже важливо, – наголосив Андрій Валенський.
Після вистави глядачі довго не відпускали актора-ветерана – хотіли обговорити побачене, почуте, прожите. Ставили запитання, висловлювали вдячність і багато говорили самі – говорили про своїх близьких на війні, про вимушено залишені чи зруйновані домівки, про роз'єднані сім'ї, про ненависть до ворога, про рідний Краматорськ, згаданий у п'єсі, і символічно День міста збігся із прем'єрою моновистави. Глядачі хотіли більше дізнатися про Андрія Валенського, водночас прагнучи поділитися своїми рефлексіями й історіями.
– Я точно не очікував такого відгуку. Моїм головним завданням було достойно зробити свою роботу, викластися на повну, бути максимально чесним. І такі відгуки людей були для мене знаковими – підтвердженням, що я на правильному шляху і треба продовжувати рухатися далі в цьому напрямку. Від щирих слів глядачів у мене виросли крила, я відчув, що людям потрібні такі вистави. З'ясувалося, що це не моя особиста сповідь, це наша спільна всеукраїнська сповідь. Я впевнений, що кожен українець і українка знайде у моїй виставі щось для себе, щось своє, – підсумував Андрій Валенський, запрошуючи на наступні покази авторської моновистави «Перший останній дзвінок».
Світлини Андрія Шепеля
реклама
