Ткалич: Військовики найкраще знають цінність правильного рішення

Хоч я і заступник командира батальйону «Луганськ-1», мене не можна назвати професійним військовим. За фахом я учитель, за покликанням – політик. Але логіка подій в Україні зробила військовими багатьох учителів і політиків...

На початку 1990-х я став одним із перших на Луганщині рухівців. Відтоді весь час у політиці. Десять років очолював обласну організацію Руху, працював в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування, багато займався виборами. На останніх президентських виборах був головою окружної комісії №105 (м. Луганськ). Коли сепаратисти почали громити окружні комісії, прийшли й до мене додому, розгромили мою квартиру. Я був змушений виїхати з Луганська в Старобільськ...

Оскільки вибори 25 травня провести не вдалося, я в цей самий день пішов у батальйон «Айдар». І одразу потрапив у бій... Ми зіткнулися з групою, яка заважала проводити вибори в Новоайдарському районі. Втрати були з обох боків, ми взяли з 15 осіб в полон, і я в перший же день отримав трофейний автомат.

В «Айдарі» я прослужив місяць. Потім мене як голову окружкому викликали в ЦВК, щоб отримати звіт і печатку. Я поїхав, а коли повертався до Старобільська, батальйону там уже не було – він передислокувався в Щастя. І мене взяли в інший батальйон – «Луганськ-1», де я став заступником командира з виховної роботи.

Виховної роботи – чимало, адже воювати зараз ідуть дуже різні люди. Є серед них і випадкові особи, і колишні міліціонери, які до останнього протистояли нам на Майдані. Втім, незважаючи ні на що, більшість намагається чесно виконувати свою роботу.

Мушу сказати ще про одне. Хлопці з різних областей, які приїжджають на Донбас, висловлюють обурення, чому місцеві чоловіки не беруть зброю і не захищають свою землю від зайд, а пиячать під крамницями, а то й воюють проти України. Доводиться пояснювати, що Донбас – дуже специфічна територія із потужними проросійськими настроями, проросійськими намірами. Там досить мало людей, готових підтримати Україну, а тим паче – воювати за неї. Але вони є! У нашому батальйоні – половина місцевих.

Сьогодні, коли розпочалися парламентські вибори, мені запропонували знов повернутися в політику. Іде перемир’я, активних бойових дій не ведеться, тож керівництво дозволило мені поїхати на Черкащину, щоб балотуватися від «Народного фронту» по округу №198 з центром у Смілі.

Я, будучи військовослужбовцем, не можу бути членом жодної партії. Але я «помаранчевий» по духу. В нас на Луганщині виборів практично не буде (крім проукраїнських, але малонаселених північних районів – колишньої Слобідської України). Там балотуються мої друзі та добрі знайомі. Тож я пристав на пропозицію взяти участь у виборах на Черкащині.

Черкаська область мені знайома – я допомагав на виборах тодішньому кандидату в нардепи Леонідові Даценку. Кожен день перебування тут згадую із захопленням. Тим, хто живе на цій землі, мабуть, важко зрозуміти благоговіння, яке ми, жителі Слобожанщини та Донбасу, відчуваємо до цього краю із тисячолітньою історією, потужними національними традиціями. Гетьмани, Шевченко, Дніпро – для нас, луганчан, це – щось особливе, величне. Для мене щастя й гордість пов’язати себе з Черкащиною.

Познайомився з людьми на окрузі. Разом із місцевими волонтерами відвідав бойових побратимів із батальйону «Черкаси», що розташований на Донеччині. Зустрілися із хлопцями, передали їм допомогу від земляків...

Сьогодні багато військових бере участь у виборах. З одного боку, їх запрошують політичні сили, адже військова тема сьогодні, як кажуть, на слуху. А з другого, присутність фронтовиків у політиці, можливо, дозволить трохи по-іншому розставити акценти в ухваленні рішень. Військове лобі має бути. З нашою армією треба щось робити – там багато непорядку.

Безумовно, професійним військовим, які йдуть у політику, доведеться вчитися. Так, як мені довелося вчитися воювати, їм доведеться вчитися ухвалювати управлінські рішення, відстоювати ідеї, готувати законопроекти, аналізувати, вибирати спільників для ухвалення рішень. Усе це – непросто. Звісно, є небезпека, що хтось може стати баластом, а хтось навіть завдати шкоди. Управління – це така сама фахова справа, як медицина, як навчання дітей. Управляти треба вміти або принаймні мати бажання навчитися це робити.

Але... Командири батальйонів і їхні заступники й сьогодні мусять ухвалювати непрості рішення – рішення в боях. Можливо, саме присутність цих людей у Верховній Раді привнесе туди інший настрій. Стане тим необхідним подразником, який допоможе, по суті, з нуля побудувати армію, міліцію, подолати корупцію хоча б у парламенті.

Так сталося, що ця війна, як лакмус, показала, що у нас насправді немає ані держави, ані ефективної системи управління, ані армії, ані правоохоронних органів. Усе доведеться створювати заново. Тому я сподіваюся, що, якщо у владу прийдуть військовики, а особливо – фронтовики, які знають цінність правильного рішення (адже за ним іноді стоїть або життя, або смерть), це буде тільки на користь. Навіть якщо ці люди чогось не знають, не вміють, думаю, вони швидко навчаться.

Валентин Ткалич, заступник командира батальйону «Луганськ-1»

* ексклюзивний коментар для «Прочерку»