Я у боксі – з 13 років. Коли жив у Грузії, три роки грав у футбол. Наша команда навіть стала чемпіоном Західної Грузії. Також ходив на боротьбу. У професійний бокс потрапив випадково – з друзями за компанію пішов на заняття. Вийшло так, що тренуюся по сьогоднішній день.
Через грузинське громадянство мене не завжди допускали на боксерські поєдинки. Тому паралельно я почав займатися й кікбоксингом, на боксерський ринг виходив тоді, коли була можливість.
Зараз я представляю компанію братів Кличків «K2 Promotions». Я маю змогу виступати на вечорах боксу, де набираю рейтинг. Вже боксував у Києві, Броварах, Харкові. Одного дня до мене зателефонували промоутери і запропонували виступити, показати себе на турнірі. У березні 2013 року відбувся мій перший бій. Боксував із Олегом Коробко. На той час у нього вже було дві перемоги. Я виграв. Після цього мені запропонували ще раз зіграти – теж перемога. Тепер я вже майже два роки співпрацюю із «K2 Promotions».
Я боюся програти. Перед кожним виходом на ринг відчуваю страх. Не через те, що мені дадуть по голові (на тренуваннях ми і не так отримуємо). Я боюся зазнати поразки. У любительському боксі були невдачі, це дуже неприємні відчуття. Кожного разу на ринзі ти думаєш: «Ні, пережити це ще раз я не хочу». Буває, звичайно, коли ти боксуєш вже останній раунд, сил не вистачає… А потім ловиш погляд людини в залі, не важливо, знайомої чи ні, в її очах читаєш – «Давай, вперед!». Тоді ти просто не можеш здатися.
Без ударів бій не виграєш. Дехто стверджує, що головне – не пропустити удар. Я дотримуюся золотої середини. Хоча навіть тренер помічає, що через запальний темперамент я швидко заводжуся. Якщо лише бити, то через 5-10 боїв у спортсмена можуть з’явитися проблеми зі здоров’ям.
На ринзі кожен боксер – це мій суперник. За межами рингу ми можемо добре спілкуватися. Хтось любить позлити суперника, думає, що це морально зіб’є його. Я не такий. Ми зважилися, потиснули руки, подивилися один одному в очі, а на ринзі показали, хто чого вартий. Показуха перед боєм нікому не потрібна. Після зустрічі ми з боксерами навіть починаємо спілкуватися більш «тепло». Під час останнього бою 13 грудня я розсік литовцю Маріусу Кравчуку око. Щойно його «залатали», він підійшов до мене, потис руку і побажав успіхів у спорті.
У період підготовки до змагань тренуюся по 2-3 рази на день. На бій виходиш втомлений, виснажений. Після боксу в мене нібито з’являється друге дихання – після рингу я активний, веселий, сповнений силами.
Думати в боксі – дуже важливо. Ти повинен спостерігати за супротивником, дивитися, як він боксує, які в нього коронні удари, як швидко він втомлюється, міркувати, пропустити чи прийняти удар. Без цього не досягнути успіхів.
У боксера мають бути натреновані ноги. На ринзі ти маєш бути рухливим: десь треба віддалитися від супротивника, десь підійти. Ноги мають бути чутливими. Без них це не бокс, а бійка.
Спорт – це найголовніше для мене. Але якби стояв вибір між здоров’ям і спортом, я обрав би перше. Коли лікарі забороняють спортсменам виходити на ринг через серйозні проблеми, а вони все одно це роблять, – такі ситуації тільки в кіно закінчуються хепі-ендом.
Часто спілкуюся в мережі з українськими спортсменами. Знаю Олександра Усика, Василя Ломаченка. Вони завжди ходять на бої. Тісно спілкуюся і за межами рингу з Давидом Агахановим, Іваном Ткаченком, Артемом Савенком, Артемом Слюсаром.
Я – за активний відпочинок. Люблю ходити в кіно, грати в футбол. До змагань з друзями я майже не бачуся, тому в період між боями намагаюся приділити кожному хоч трохи часу.
Я не забобонний. Просто не знімаю натільний хрестик. Хіба що перед боєм його знімає тренер. Але після гри одразу одягає.
Тато й брат пишаються мною, а мама взагалі не дивиться бої. Вона підтримує, адже бачить, як сильно мені це подобається. Після бою обов’язково їй телефоную.
У період відпочинку я швидко набираю вагу, адже не обмежую себе в солодощах. Перед боєм зазвичай мені потрібно скинути 5-6 кілограмів. На дієту сідаю за місяць до зустрічі: перші два тижні – правильне харчування, останні 7 днів – сушка.
У дитинстві я часто читав книжки. Полюбляв детективи грузинських авторів. Ще я любив малювати. Мамі подобалося це моє захоплення, бо за це по пиці не дають (сміється). Навіть художню школу відвідував! Пам’ятаю, як мене посадили малювати кубики і квадратики, натомість я любив змальовувати картини. Тому не довго протримався – на третій місяць навчання пішов звідти.
Я не можу сказати, що жертвую чимось заради боксу. Просто приділяю цьому дуже багато свого часу. В шкільні роки мої знайомі йшли гуляти, я ж біг на тренування. Пропускав дні народження друзів. Але це не жертви, це вибір. Зараз я повністю залежу від боксу – як фінансово, так і емоційно. Весь мій час іде на спорт. Це і робота, і мій спосіб життя.
Пам’ятаю кожен раунд кожного бою. Я часто передивляюся свої бої. Завжди критикую себе. Найбільше запам’ятався перший бій у професійному боксі з Олегом Коробко. Це був найсильніший із моїх суперників на сьогоднішній день.
Без спонсорів реально досягнути успіхів. Потрібно просто дуже цього хотіти і цілеспрямовано йти до мети. Рано чи пізно тебе помітять, як сталося зі мною. Хлопці без зв’язків досягають кращих результатів, адже у них є мета досягти більшого.
Мішико Беселія, черкаський бокcер із грузинським корінням
*передрук із видання «in.ck.ua»
Фото – Art Photo Studio та зі сторінки Мішико Беселія «Вконтакті»
реклама
Коментарі
Ну шо впiзнав?
на ось тут подивись може мене впiзнаєшь З НАВИМ РОКОМ КУМЕ!!!!!!!!
http://www.youtube.com/watch?v=MIEmEiOmCuM&noredirect=1
Зрозуміло- начитався Д. Корчинського "Війна в натовпі",
1993 53 добровольця УНА - УНСО зі складу
загону "Арго", раптово увірвалися у Шроми,
Але грузини не забезпечили загін боєприпасами,
водою і медикаментами і в підсумку унсовці змушені були
залишити Шроми і бігти на колишні позиції.
Найближча російська частина стояла у Сухумі, а Шроми обороняли
підрозділи абхазьких ополченців і добровольців
Конфедерації гірських народів Кавказу
За 1992 - 2000 роки, коли в Абхазії стояли частини ВДВ,
втрати загиблими всього дві людини.
Напередодні падіння Сухуму у 1993
спецназівці 901- го окремого парашутно - десантного
батальйону вивезли на аеродром Сухумі Е. Шеварнадзе, а російські льотчики
евакуювали його з обложеного міста,
рятуючи від ганьби i полону.Я вже не кажу про
втечу грузинських вояків аж до Тбілісі у 2008 роцi.
Ох і "спєц" же ти, Перадо!
У 2008 році малесенька порівняно з рашкою Грузія теж успішно перетирала на порох і танки, і піхоту, і літачки путінські. Просто "трохи" більше населення у рашки, аніж в Грузії... Але ти не хвилюйся, Перадо, тепер Кремль вже плюнув не в бік однієї країни, а в бік Штатів і всієї Європи. Цього разу твоя оборзєвша імперія замучиться пилюку ковтать. Це факт!
На відміну від таких умкiв як Ви,хочу Вас спитати а ким були грузини
до 2008р, братами без зброї.Вони i Вас Вилiкують.Особливо Катька Згуладзе.
Стрічка RSS коментарів цього запису