Читаю коменти про мовний закон, і згадалось мені, як 14 років тому я почала вчити українську. Здавалося, що білоруська, що українська – легко все зрозуміти і перейти, а ніт.
На початку знайомства з українською я тупо дивилась телевізор. Новини, новини... В цілому все було зрозуміло, але періодично траплялись невідомі слова, які чіпляли мозок, і я збивалась, гальмувала і забувала, про що там торочив диктор.
Паралельно я багато читала. Це давалось спочатку важко, бо приходилось продиратись крізь стилістичні вправи деяких перекладачів і галицизми. Досі вдома лежать книжки, де я підкреслювала особливо заковиристі слова.
Періодично під час занурення в український контекст я спробувала вимовити тестове слово «паляниця» ))). Не вдалося. Чоловік ржав, а я з помсти пропонувала перекласти на українську (білоруські слова, - ред.) «гмах» і «сподак».
Увесь цей час я не говорила українською публічно, максимум могла вставити «так» і «дякую» – бо потерпала від однозначного мовного бар'єру.
Десь через рік побутового вивчення солов'їної я мусила поїхати в Західну Україну до громадських організацій з моніторинговим візитом. Мала зустрітись з командою одного проекту, оцінити зміни.
І ось заходжу я в кімнату, бачу, сидять людей 10, і думаю: «Все, буду говорити українською! Де, як на на Львівщині, почати», – думаю.
І ось на ламаній українській веду я зустріч: повільно, кострубато, бе-ме... І ось поважна пані сталих років не витримує і каже:
«Пані Тетяно, ви можете говорити російською, ми за це точно не з'їдаємо, не хвилюйтесь і не вірте стереотипам» )))
В той момент мій бар'єр зламався від сміху.
Тож дякую пані з Сокаля за мою усну українську, а перевірці помилок Word'а – за мою майже грамотну письмову )))))
Тетяна Кавальчук, керівниця проектів та тренерка у КМГО «Молода Черкащина», родом із Білорусі.
* Допис у «Фейсбуці».
реклама
