Фото: фейсбук Ярослава Нищика
Я народився на заводі Volkswagen — блискучий, новий, пахнущий фарбою й пластиком. Мене створили для трас, сімейних подорожей, дитячого сміху на задніх сидіннях. Я мріяв про далекі поїздки, про сонячні узбережжя й автостради без кінця.
Але життя змінилося так різко, що я навіть не почув клацання ключів, яке все почало.
Колись я возив дітей у школу, стареньку пані на базар і молодого айтішника на роботу. А потім — почалася велика тінь війни. Мій власник передав мене волонтерам. «Він ще послужить хлопцям», — сказав він, погладивши моє крило. Я пам’ятаю його погляд: сумний і гордий одночасно.
Так я став військовим бусом.
Спочатку було страшно. Роздовбані дороги Донеччини, розбиті мости, польові шляхи, на яких я гримів кожною гайкою. Я возив людей — тих, кому було потрібно вчасно прибути на позиції… або тих, кого треба було вивезти звідти.
На моїх сидіннях сиділи новачки в новій формі, мовчазні, з наплічниками, що пахли складом. Сиділи й ті, хто повертався з позицій — втомлені, але живі. І завжди дякували, ніби це я їх захищав, а не вони мене.
Я пережив першу ніч обстрілів, коли земля здригалася під колесами. Водій кричав: «Тримайся, друже!», і я тримався, стрибавши по вирвах так, ніби хотів підлетіти й втекти від вибухів.
З часом я змінився. Мої боки вкрилися подряпинами, мій червоний колір став сірим від пилу й диму. Мені поставили нову гуму, броньовані накладки на двері, завжди тримали каністри в багажнику. Я вже не був сімейним бусом.
Я став частиною батальйону.
Фото: фейсбук Ярослава Нищика
Я бачив, як хлопці писали на моєму борту маленькі написи на удачу: «Повезе», «Живими повернемось», «Вестфалію не про**ш». Один намалював маркером маленький тризуб — він потім зник, але тризуб лишився.
Одного дня сталося те, чого я довго боявся. Осколок розірвав моє крило, ще один прошив бічну панель. Я закашлявся димом, двигун задихнувся й заглух на середині дороги.
Хлопці витягли мене в темряву посадки й сказали:
— Ти нам життя зберіг, старий. Відремонтуємо. Обов’язково.
І вони відремонтували — своїми руками, з підручних деталей, під свист вітру та далекі вибухи.
Після цього я знав: я не просто техніка.
Я — свідок. Я — товариш. Я — частина їхнього шляху додому.
І тепер, багато кілометрів потому, я стою під тентом у тилу. На мені ще видно шрами, але я готовий знову їхати, куди треба. Бо кожна моя поїздка — це чиєсь врятоване життя, чиясь надія, чиясь історія.
Я — просто мікроавтобус Volkswagen.
Але в цій війні я став більше, ніж металом.
Я став пам’яттю.
4149497528694336 Нищик Я.В.
PayPal +380966853141
Потрібно 32500 грн на "Вестфалію".
Ярослав Нищик, захисник
*Допис із фейсбуку
реклама
