Зникають друзі, зникають знайомі. Гинуть, тікають у туманні світи, тягнуть за собою все світло, залишаючи тебе у липкій темряві. І ти такий на печальному видиху: та скільки ж можна! Та скільки ж зможу?
Тримаєшся непевно за суху гілку, аби не впасти, балансуєш, а врешті – ноги зісковзують, і знову провалюєшся. Набираєш у легені повітря, видряпуєшся, лікуєшся втечею від усього й усіх. І – знову.
Коли я був малим, дорослі чоловіки часто говорили мені: чим старшим стаєш, тим менше залишається живих навколо. І я був готовий пережити когось зі знайомих, друзів. Але ж когось.
Ей, зупиніться, що ви робите! Чому вас стільки йде? Куди ви всі зібралися? Куди ви всі йдете? Чому без попередження, без дзвінків, без записок?
Таке.
Артем Чех, український письменник родом із Черкас, захисник України
*Допис у фейсбуці
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису