Чех: Живеш як на пороховій діжці...

В чому неприємність? У цій моїй маразматичній відповідальності. Перша черга оперативного резерву. Тобто чуть шо – Чередник, вас очікують на плацу.

От живуть люди десь там, де немає спільних кордонів з довбо***ами, відслужили в армії (або ні), живуть далі, дихають рівно, ростять діточок, доглядають свій сад.

А ти – ні. Бо колись погодився взяти участь в армійському житті, відслужив, і тепер під боком в тебе **анати, і ти весь час живеш як на пороховій діжці. І такий: а я встигну дописати роман? А чи варто починати ремонт? А шо як знову **ане десь на кордоні? Чередник, вас очікують на плацу.

Б**… Та в мене ж роман. Та в мене ж ремонт. Та в мене ж тут інтерв'ю для глядачів українського телебачення. Та я тут їду до цюріха-ляйпціга, та воно мені не нужно триста лєт (с). І такий лізеш до сумки все своє барахло перевіряти, примірюєш на себе фліску, черевики, матюкаєшся, молишся, бо зарікався в ту сумку зазирати, та й нема чого туди зазирати, бо все притомне і нормальне шість років тому пацанам залишив на вопі, одні обноски в сумці, які ще й міль побила. І забув вже все – шо там і як там? А чи досі з калашами бігають? Та певно. Лізеш в ютуб, дивишся відос, як свнсбк вчить розбирати калаш. Ага, згадав. Перша ж черга, чуть шо – Чередник, вас очікують на плацу.

І так гірко від цього. Бо ти ж ніби не для цього народжений, не на це розраховував, коли вступав у цю ріку. Ти ж був упевнений, що в 16-17 роках все закінчиться, про все домовляться. Відбудуємо Донбас, відгодуємо недогодованих, відмиємо брудних, простимо, пробачимо, кого варто. Розстріляємо винних. Х**.

І ти такий ще в листопаді: ні, пацани, ви якось без мене. Я не хочу, я втомився, я старий, в мене спина болить, в мене сім'я, в мене ноги…

І ти такий вже у грудні, пишучи для закордонного видання про 400 тисяч ветеранів, на яких вся надія… а потім: **ать, я ж серед них. Ну б**… Сидиш, чекаєш. В'яло дописуєш роман, погоджуєшся на якісь зустрічі та інтерв'ю, проклинаєш свою відповідальність і отого хробака, що гризе тебе із середини: ну а хто як не ти і не ті 400 тисяч? А помирати так не хочеться. Та й взагалі воювати не хочеться. Ну як так?

Читаєш, вивчаєш, аналізуєш. Згадуєш приклади. Історичні аналогії. Політичні збіги. Х**, думаєш ти, там же **анати, Персімфанс, сифіліс колективного мозку. Які аналогії, які приклади?

Згадуєш українську армію 15 року, уявляєш армію 2022 року. Напевне ж щось змінилося. Сподіваєшся. Віриш.

І все шкереберть. Ковід, який ніби й відпустив, але тримає тебе в чотирьох стінах. Недописаний роман. Недочитана аудіокнижка. Мільйон обіцянок, на які доводиться або забивати, або перепрошувати, відмовлятися, вмикати задню. А там же ще цюріх-ляйпциг, дев'ять книжок, які читаєш паралельно і ніяк не дочитаєш жодну, уроки і дистанційка, абонемент в спортзал, бажання нарешті кинути (вкотре?) курити. Неоформлена графіка, недопрацьовані задні дельти, невідправлені монети покупцям, незмивна ганьба за вік і досягнення. Хто ти такий? Що ти таке? Навіщо все це?

А головне – невже досі бігають з калашами?

Артем Чех (справжнє прізвище Чередник), український письменник, родом із Черкас.

*Допис у фейсбуці.