Мандрівник: Радянська влада зомбувала людей і «карьожила» їх долі…

Галичани безкультурні?! Брєд!!! Нехай скупі, педантичні, бюрократичні, але не безкультурні. Такої дурості я ще не чув.

Довелося мені помандрувати нашою ненькою-Україною, тому маю змогу порівняти рівень культури в регіонах. Відразу згадуються акуратненькі, чистенькі дворики в галицьких селах і напівзруйновні, з перекошеними тинами, або й взагалі без них, без підлоги й з топкою "по-чорному" обійстя на Луганщині.

Пішохідні зони поміж старовинних соборів і доглянутих кам'яниць в містечках Львівщини, Тернопілля і Франківщини неможливо порівняти із напівзруйнованими райцентрами Донбасу.

І це все одна Україна. Низькі зарплати й доглянуті хатки на Галичині, й повна розруха, кримінал й тотальне п'янство на Донбасі - при порівняно високих зарплатах. Чому так виходить - чим ближче до Росії - тим більша розруха?

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ

В мені чверть російської крові й восьма частина молдавської. Дідусь мій - Маленков Олександр Романович - русский в n-ому поколінні. З-під Смоленська. Доля в нього склалася дивно. У 1933-му серед ночі забрали його батька (мого прадіда). Більше ніхто не бачив. Матері (моїй прабабці) довелося тікати під Ростов. Але клеймо рідні ворога народу знайшло їх і там. Перед дідусем постав вибір, або клеймо, або на службу. В 1938-му пішов у військове училище. В 39-му вже був лейтенантом на Фінській (розповідав що найстрашніша війна). Там йому на день видавали фляжку спирту (офіцерська норма) для сугрєву. Отримав алкоголезалежність. В 1942-му воював під Ленінградом. Був комбатом. В 43-му отримав серйозне осколочне поранення в голову і контузію. Пів-року провів у шпиталі. Звідти вийшов у чині капітана, з п'ятьма бойовими нагородами і посадою начальника табору військовополонених німців у Закарпатті. В 1944-му "за недоїмку ящика з гуманітарними ботинками" (німці виявляється присилали своїм гуманітарку) потрапив під трибунал й був засуджений до 10 років Воркути. З таборів вийшов у 1953 році по амністії після смерті Сталіна. Пізніше був реабілітований. Це я все не просто так розповідаю. Я до чого веду - хочу показати всі благості радянської влади. І ця людина (мій дідусь), з такою покарьоженою долею, бачачи за житя лише горе, війну, тюрму і горілку все рівно до смерті декларувала: "За Родину! За Сталина!"

Яким чином тоді вдавалося так зомбувати людей? Страшно. Злякались видно і німці такої армії зомбі, хоча й самі були зомбі, але на чужині, далеко від джерел зомбування, вони видно роззомбувались і злякались. Тому й програли.

Я гарно пам'ятаю свої дитячі ігри у войнушки - я був і командиром, і партизаном. Мав червоного прапорця. Дід щорічно носив мене на плечах в колоні ветеранів-демонстрантів на День Перемоги. Я поважав червоний стяг тоді, поважаю і нині. Хоча зараз я знаю що червоний прапор майже завжди був символом і української армії. Козаки здобували свої перемоги теж під прапором кольору крові. Але ж не у прапорі справа, а у спробах подавити самосвідомість (нехай вона й деколи трохи викривлена). Усі минулі роки у Львові на 9 травня все було нормально, а тут на тобі. Чому?.. Вирішуйте самі. Але я добре розумію галичан, адже чув розповіді очевидців (у Золочеві) про радісну зустріч радянської влади у 1939-му.

Їх зустрічали квітами, а вони через місяць взяли край на штики. Золочівський замок перетворили на в'язницю, в якій закатували тисячі галичан. Це правда. В краю поширився панічний жах і ненависть до цієї влади й до її прапора. А коли прийшли німці, то відкрили двері Золочівського замку перед сотнями родичів в'язнів й іншими спеціально запрошеними (зігнаними) свідками. Й що вони там побачили?.. Краще нікому цього не бачити. Хотілося б сказати: "Краще б нікому цього і не знати". Але потрібно знати.

Ось як згадує відкриття в'язниці один з очевидців: "Пiд замком-в'язницею зiбралося багато людей. Я побачив довгi ряди розкладених трупiв, добутих з ями пiд муром. Запах гниючого тiла звалював з нiг, але люди, закриваючи обличчя хустинками, все ходили у пошуках рiдних. Трупи чоловіків були у брудній подертiй бiлизнi або напiвголi, неголенi. Багато мали повикручуванi та поламанi руки й ноги, зi слiдами тортур, з повириваними нiгтями, пошкодженими статевими органами. Серед них i жiнки у такому ж станi. У декого поскручуванi ззаду руки. Бiльшiсть убитi пострiлами в потилицю. Свiжих трупiв там не було.

Наступного дня виносили замордованих з камер. Дехто з них був замурований живцем. Вигляд мали ще страшнiший.

Усiх нарахували 752, розпiзнано 21, в основному по одягу. Їх поховано окремо, усiх iнших - у спiльнiй могилi на мiському кладовищi. Пiсля похорону повернулися знову в замок, щоб оглянути в'язницю. У головному, службовому будинку була канцелярiя, слiдчi камери, примiщення для вартових. Злiва вiд брами ми побачили велике примiщення, де долiвка i стiни були забризканi кров'ю i мали слiди вiд куль. У стiни вбитi гаки, посерединi закривавленi столи. У кутку була дiра, через яку закатованих похилою дошкою скидали до ям поза муром. Тут енкаведисти спочатку тортурували, а потiм убивали в'язнiв".

Ну і за що галичанам любити радянську владу і її прапор? А ненавидіти причини були і спадково залишились. Та й взагалі відношення радянської влади не лише до галичан, а й до усіх українців було гірше, ніж відношення до них німців-окупантів. Пересвідчився в цьому недавно, слухаючи розповіді свідків ВОВ на Черкащині. Але це вже інша історія, яку я планую описати у своїй книзі (ну колись, мрія така).

Мандрівник, блогер з Черкас

(сам про себе) Народився і виріс в м.Черкаси.З дитинства захоплювався фотографією.Років після 30-ти виникла непереборна потреба в подорожах.Крім того мене стала цікавити історія рідного краю.Подорожую найчастіше на скутері,рідше-автобусом,або пішки.Завжди маю при собі фотик.На сторінках свого журналу планую висвітлювати результати своїх подорожей,а також спілкуватись з однодумцями

*передрук, пост на особистому блозі