Юхно: Настушка...

У тому, що я став українцем не за паспортом і походженням, а по духу, «повинна» тільки баба Настя, старша сестра моєї рідної баби Зіни. Не всі ті майже 5000 тисяч пращурів, як і в кожного, коли розуміти, що батьків у нас двоє, дідів-бабів четверо, прабабів-прадідів восьмеро, і т.д. Власне, до 5000 – то, може, й занадто глибоко. Достатньо й 64-х пра-пра, коли вже Україна була точно. Та й половини з них у нас ніхто не знає.

Баба Настя овдовіла дуже рано, за моїми підрахунками в «Гражданську» їй було трохи більше 20. І скільки не сваталися потім, залишилася зі своїм Сергієм, з яким і прожила-то всього трохи більше року. Дітей не мала, не встигли, зате гляділа всю малечу рідні.

От і кажу. Так склалося, що в чотири роки з хвостиком, тобто ще до середини 1970-х, батьки відрядили мене з грудня і до весни в Старий Коврай до баби Насті. Помер дід Петро, батьків батько, потім вдома у Черкасах затіяли великий ремонт, а моя поміч в такому важливому ділі чомусь нікому не видавалася потрібною. І от багато чого зі значно пізнішого віку забулося назавжди, а ту пору пам’ятаю до дрібниць. Найкраще – саму стару хату, поставлену десь після тої Гражданської тоді ще на Полтавській стороні. У дворі – колодязь, повітка, кабиця, за двором – перелаз на городи й далі тин на вулицю...

А родом Настушка із Зінашкою, до заміжжя – Чіпенки, були з Мутих: одного із затоплених наприкінці 1950-х сіл Лівобережжя. Їхня хата стояла на бугрі над Вертівом, вертлявої такої річечки, яку по-місцевому частіше називали Вертьобом.

Як зовсім все затопили й ніде навіть клуні не лишилося, баба Настя з усім скарбом й перебралася на Коврай. Бо до останнього біля старого шовкуна сиділа, обійнявши... Скарбом – то кількома образами, намальованими нікому невідомим сільським богомазом для оселі їхнього батька чи мо’ ще й діда, добільшовицьким «Псалтирем», сталінським «Кобзарем», скринею та низеньким круглим столом, який вдома називали «турецьким». І не тому, що все нетипове у нас традиційно називається «турецьким» чи робиться «якось по-турецьки». Столики такі, як і загалом майже всі приземисті домашні меблі, підгледіли наші козаки в османів. На моїй пам'яті ще такого було по селах, особливо лівобережних. І треба ж – онука наполовину туркеня, а дочка Настя – тому й Настя, це вже ніяк не випадково.

Бабину хату побачив в інтернеті. Достоту, така самісінька була. Під стріхою, в очереті довкруж. Одна велика кімната. Під двома стінами – довгі лави, під вікном дерев'яний лежак, піл. І піч...

На тій печі, в просі та під маленькою іконкою, й зростав майже пів року «малий українець». Настушка більше собі розповідала, згадувала. І про більшовиків, які в діда Мартина все відібрали, а він на зло коней в поле відпустив, а як вирядили в Самару, то так його потім ніхто й не бачив. І про ховрашків з поля, «м'ясо». І читала «Кобзаря» напам'ять. «По діброві вітер віє, гуляє по полю...» Щоночі, аби засинав.

Світло було, а телевізора – ніт. То й ходили до сусідки на кіно. А потім, вже по одинадцятій, поверталися городами додому. Я йшов і спав. Тільки зорі вгорі та стирчаки старої городини в переметах під ногами...

Борис Юхно, журналіст, краєзнавець

*допис з "Фейсбуку"