Моя прабабуся, її брат і сестра — троє з двадцяти п’яти дітей, які вижили під час Голодомору. Уявіть, 25 дітей, народжених у великій українській родині моєї прапрабабці та її сестри. І майже всі вони загинули від голоду, штучно створеного росіянами. Були дні, коли в хаті помирало одразу кілька дітей. Маленькі тіла, які не витримували голодного жаху.
Одного разу мою прабабусю з братом сусіди заманили до себе в гості, аби… з’їсти. Так, вони ледь вирвалися з тієї пастки. Важко звинувачувати тих людей, адже їхній розум і воля були зруйновані штучним голодом, який став зброєю геноциду.
Але навіть у тому мороку українці не здавалися. Без держави, без армії, без можливості захищати свої сім’ї вони знаходили сили для бунтів і опору. Вони дошкуляли окупантам навіть тоді, коли, здавалося, сил уже не залишилося.
Сьогодні ми — найсильніші за всю історію існування нашої нації. У нас є своя вільна країна, наша армія, яка бореться за кожен клаптик рідної землі, і наш народ, який довів, що здатний здолати будь-яке зло.
Ми маємо боротися за тих, кого забрав Голодомор. За наших замучених пращурів, які навіть у страшних муках не втрачали гідності. За дітей, які не дочекалися весни.
Зараз у нас є історичний шанс знищити імперію зла — росію. Ми не маємо права змарнувати цей шанс. За них. За нас. За Україну, яка більше ніколи не стане на коліна.
Володимир Рідний, капелан
*передрук зі сторінки з ФБ
реклама
