Коли мені було років 10-12, а тоді ще не почалась горбачовська перебудова, однією з табуйованих легенд Умані була постать цієї жінки, їм'я якої промовляли лише пошепки: «антирадянщина, буржуазна націоналістка». Вона, Надія Суровцева (Суровцова), ще жила тоді сама у одноповерховій хаті, метрів за 500 від будинку мого дитинства.
Дожила майже до 90 років. І хоча вона була реабілітована ще за хрущовської відлиги, її до самої смерті пасли агенти КДБ, а наближатись до будинку, заглядати у подвір'я було негласно заборонено. У 80-ті вона вже майже не виходила з хати. За життя я її особисто так і не побачив.
У часи демократичного національного пробудження кінця 80-х її вже не було, тож її ім'я щезло з моїх радарів, попри занурення у вир перших мітингів, уманського гайд-паркану і самвидаву.
Потім доводилось чути про те, яку роль особа Суровцевої відіграла у формуванні перших уманських дисидентів, майбутніх рухівців та УРПістів...
І ось днями ця несподівана зустріч у настільному календарі "Українські жінки ХХ століття".
Політична активістка, дипломатка МЗС УНР, патріотка і людина світу, феміністка, поліглотка, досталінська марксистка, добандерівська націоналістка, майже 30 (!) років у сталінських таборах, потім – екскурсовод у "Софіївці", довге життя в Умані, смерть якраз напередодні світанку.
Такий собі хеппі-енд: в її хаті нині відкрито маленький музей, після Революції Гідності її іменем названо одну з центральних, хоч і маленьких, вулиць міста.
Захоплююча життєва історія маловідомої України.
У декілька кліків знайшов її феноменальні спогади, які є унікальним джерелом, зокрема, історії мого рідного міста початку 20-го століття – історії, яка була так само табуйована в радянські часи, як і сама пані Надія.
17 березня – 125 років з дня її народження. А мені знову згадується дитячий ореол страшної таємниці навколо забороненої старої жінки по-сусідству часів кінця імперії. Може, хтозна, в тому числі завдяки її аурі я став таким ярим антісовєтчиком ще в шкільні роки?
Вона залишила прекрасні спогади, опубліковані вже в часи незалежності, дуже раджу.
Подяка Українському інституту національної пам'яті, який створив привід, випустивши календар "Українські жінки ХХ століття", який невипадково опинився у мене на столі.
Олександр Сушко, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження»
* Колонка в «Історичній правді».
реклама
