Приходиш до дому в суцільну темряву. Є ліхтарики, є павербанки. Але ти на скільки звикаєш до тімені що вона мимоволі пробуджує в тобі всі давні та архаїчні інстинкти.
Дивишся з вікна, - слаба неонова підсвітка на 12 вольт на зимовому атракціоні підсвічує широку білу гавань. Ще кілька місяців тому, ця повноводна гавань зустрічала рибалок що полювали на судака та щуку. Через лютий мороз вода стала схожою з антарктичною пустелею десь на окраїнах станції академік Вернадський , де лише чутно гул вітру, рев тюленів, та клекотання пінгвінів. Я закриваю очі і чую свист вітру що йде із середини замерзлого Дніпра. Він такий же давній як і сам час, що лоскотав довгі та густі бороди моїх предків-мисливців.
Він такий же старий як самі давні боги що плекали у своїй кузні людину.
Морозний вітер і темрява сплелися в танець смерті. Все що потрапляє сюди, гине.
Але десь далеко чутно дихання невідомого мені звіра, він біжить крізь темряву ніби розсікає її навпіл, він не боїться ні морозу, ні холоду.
Світить зеленими очима в темряві, видихає важкий пар з рота ніби видихне він вогонь і запалить простір. І здається мені що вигнали його з самого пекла, бо навіть там його боялись. Цей лютий звір біжить прямо на мене.. Стрибає...
Я відкриваю очі вдихаю ще раз весь безкрайній білий простір який мене розслабив і завів у сон.
Дивлюся у дзеркало , мої очі світяться в темряві...
Григорій Чуб, черкаський спортсмен, ветеран, учасник бойових дій
