Мелітова: Вчитися ЖИТИ

Курю в брудному коридорі однієї з лікарень, поруч з ношами, на яких в пакеті лежить боєць.

П'ю каву.

Думаю про своє.

Поруч з тим, кого немає. І потім намагаюся зробити все можливе для тих, хто ще є.

Я давно перестала годувати себе ілюзіями "от коли війна закінчиться, зроблю..."

Війни не закінчуються.

Їх або капітулюють, або виграють.

Усі ми хочемо, щоб "це все закінчилося".

Але "це все" почалось надто давно, щоб закінчитися одним днем.

А коли в один з днів, який умовно затвердять державним святом перемоги, ми будемо верещати від радості "Перемога!", то нічим не будемо відрізнятися від того стада, яке бігає з георгієвськими стрічками і кричить "Пабєда, дєди ваєвалі".

Ні-чим...

І шана тим, хто замість святкування питиме за упокій своїх побратимів.

Чи настане перемога з розпадом імперії?

Ні.

Процеси трансформації нікуди не зникнуть. Як і не зникнуть мільйони тих, хто цю війну підтримував.

Біль не мине.

Бо ми довго будемо ненавидіти салюти.

І довго вагатимемося, видаляючи номери тих, хто ніколи не подзвонить.

Нам треба вчитися жити не в очікуванні перемоги.

Нам треба вчитися жити У війні.

У війні, а не попри війну.

У війні, а не війною.

Вчитися ЖИТИ.

Не робити вигляд, що жаху – немає.

Не робити вигляд, що немає нічого, КРІМ жаху.

Жити У війні, – це брати з собою на ротацію велику пляшку хорошого шампуню. З урахуванням паршивості води.

Це брати із собою туш. І, можливо, в якийсь із днів, виїжджаючи на евак в поля, чекаючи на поранених, я дозволю собі хлопати нафарбованими віями. І все одно, що я в касці, в броні, і за мить буду вимазана кров'ю.

І ця туш потече.

Обов'язково потече.

Але яка до біса різниця?

Жити у війні, а не війною.

Жити у війні. А не попри війну.

І саме усвідомлення цього – зробить нас непереможними.

Аліса Мелітова, черкащанка, екс-журналістка

нині парамедик, інструктор з тактичної медицини

*допис з «Інстаграм»