Я в певному сенсі по-хорошому заздрила Василю Сергієнку, заздрила, що в нього є друг - Собченко Олег. Щось в цьому є, коли на випадок твого вбивства, існує людина, яка знайде по гарячих слідах твоє свіжозакопане тіло, і витягне на світло і те тіло і всю історію вбивства. Аж до замовника. Перебьє чувакам всю малину і на п‘ятнадцять років наперед не дасть спокійно жити твоїм вбивцям. Дасть свідчення. Підтримуватиме дружину, подружиться з адвокатом.
Виколупає мозок слідчим і прокурорам. Ходитиме на суди. Приводитиме журналістів. Судитиметься з замовником за те щоб називати речі своїми іменами а вбивць - вбивцями.
Коли ти усвідомлюєш, що поруч, або взагалі десь на цьому світі така людина є - це заспокоює… Навіть не те що заспокоює, а відчуваєш якусь таку злобну радість, щось схоже на віру в життя після смерті. Завдяки Олегу є (була) впевненість, що ти не зникнеш назавжди в ямі, закиданій землею і сміттям, з причиною смерті: від асфіксії, спричиненої кровотечею від ножевого поранення в шию, а з-під цієї ж землі продовжуватимеш тріпати нерви і нищити життя своїм вбивцям… "Єдина релігія - відчуття, що за тебе потім помстяться" - це саме воно. Це таки наша релігія...
І от тепер тебе немає. Сказати, що на цьому світі стало незатишно - образити капітана очевидність…
Тепер тут страшно вмирати.
Євгенія Закревська, боєць у 92 ОМБр ім. кошового отамана Івана Сірка,
*допис з «ФБ»
реклама
