У дитинстві я мріяв упіймати коропа. Упійманий власноруч короп вважався в нас, хлопчаків, своєрідним пропуском до елітного клубу містечкових рибалок.
Між тим на Тікичі вполювати його було майже неможливо, а на колгоспні ставки мене — третьокласника — ніхто не брав. Я й досі пам’ятаю сповнені сліз ранки, коли старший на чотири роки Ігор Веселовський виїздив на риболовлю разом зі своїм нині покійним батьком. Звечора Ігор обіцяв умовити батька взяти й мене. Однак таке траплялося рідко. Зазвичай, прокинувшись у потрібний час, я чув усі їхні збори та приготування, а потім давився слізьми, коли машина, ревонувши, виїжджала до благословенного ставка.
Пройшло декілька років. Розповідями про трьох і п’ятикілограмових велетнів могли похвалитися навіть менші за мене хлопці. А мені короп не давався. Я був нетерплячий і невезучий. Риба зривалася на березі, крала вудки, ламала гачки, але не давалася ніяк.
Уже згодом в інституті я прочитав ”Старий і море” Хемінгуея. Старий чоловік по-малечому мріяв упіймати велику рибу. Мріяв навіть тоді, коли на нього всі махнули рукою. Тоді я зробив несподіваний для себе висновок: навіть старість не здатна зупинити наших мрій. І ніхто не знає, коли вони почнуть згасати, символізуючи про те, що найвищу життєву точку пройдено.
Тепер я рідко вибираюся на риболовлю. Омріяного коропа не спіймав і досі. Однак ця думка вже не дратує мене. Я навчився себе втішати. Значить, ще не мій час, значить, я ще досі на полюванні й мої мрії рухають мене вперед.
Хемінгуейову рибину вщент обжерли акули. А моя? Моя продовжує мене манити.
Юрій Стригун, журналіст «Газети по-українськи»
* передрук, авторська колонка на сайті Дзвону
реклама
