Северинчук: Баба Люба – хранителька поліського краю

Фото: фейсбук Марини Северинчук

Баба Люба живе майже у лісі. На самісінькому краю села, що ледь не впирається в кордон північного сусіда. 

У великому зрубові із наче вигаптуваними блакитним мереживом віконними рамами. Щонеділі вранці вимикає телефон, бо йде до церкви. Тоді до неї не додзвонитися. Щоранку вдосвіта човгає галошами по своєму піщаному подвір'ю, яке односельці перетворили на дорогу до сусідньої вулиці, порати невеличке господарство. 

То вона каже невелике - кілька десятків курей і дві свині, бо раніше, навіть після смерті чоловіка, тримала ще кілька корів і коня. "А чим же баба буде занімацця? Треба про когось крошки заботиться. А як в хаті нікого, крім мене, немає, то хай кури й свині будуть, шоб було бабі нескучно". Скрипить "журавлем" криниці за крижаною водою - в неї-бо найсмачніша на вулиці, тому нікому й не жаліє, щоб брали.

Баба Люба знає у лісі всі дороги. І всі місця де росте калган. Зверху він як дрібна травичка і цвіте жовтим, каже, а корінь - корінь розростається глибоко і широко. Раніше калган годував тутешніх людей - кіло кореня тут скуповували по 450 грн. Не бурштинові ціни, звичайно, але теж була підмога до мізерної пенсії, поки селяни не відсудили в держави своє право називатися територією, що постраждала від аварії в Чорнобилі. Бо цим поліським лісам теж добре дісталося тоді, в травні 86-го.

Баба пам'ятає ще ті лісові стежки, які вели до села від хутора, де народилася. Ще якихось 70 літ тому тут, серед тонких високих сосен, залишалися рештки старої інфраструктури, яку знищили совєти, коли прийшли сюди, - хуторки на 3-4 хати, розкидані гектарами північних українських лісів. Потому роками відселяли людей із хуторів у більші села, розчищали смугу біля кордону. Родину тоді ще маленької баби Люби поселили в самому центрі села, на найдовшій вулиці, що вже тоді виклали бруківкою.

"А так, то люди в нас добрі", - глибоко зітхаючи, підсумовує баба Люба історію з дитинства, коли тато зчинив їй нову шубу. Із кроля! М'якеньку, пухнасту, рябеньку - такої не було ні в кого в школі. Тому й взяли малу Любу на кпини. І дітлашня, і сусіди підсміювалися з тієї шубки - однієї такої на все село. То ж дівча відмовилося носити шубу, а батько мусив десь відпродати її. Краще в отому драповому пальті чи кухвайці, але не в оцьому - як біла ворона, їй-бо.

Та люди тут дійсно добрі. Особливо баба Люба. Через день топить піч, яка акуратно біліє у центровій кімнаті, що слугує передпокоєм і їдальнею. У печі варить борщ, щоб було зо дві таких великих жирних кістки, на пів баняка, і пригощає ним хлопців у однострої. Таких тут багато, розкидані по сільських хатах, далеко від дому і родин, самі собі за хазяїв, бо захищають той самий кордон, до якого тут лісовими стежками - рукою сягнути. "Бо гето ж їм ніхто, крім баби, і не дасть домашньої їди. Може, й моєму Володькові хтось так дасть", - каже баба Люба, накладаючи в емальовану мисчину гору гарячезних дерунів чи свіжини.

Фото: фейсбук Марини Северинчук

Володька - наймолодший із її п'яти дітей - вже третій рік боронить країну від кацапа в донецьких степах. На зв'язок із мамою виходить рідко і то, короткими дзвінками: "Не хвилюйтесь, мамо, все добре, живий".

А як то не хвилюватися, бідкається баба Люба, як через кляту війну діти приходять до неї тільки у споминах, бо розкидала і влаштувала доля дорослих дітлахів і онуків за сотні, а то й тисячі кілометрів від мами. По всій Україні, в Білорусі, в Польщі - реальність така, що доїхати не може не лише Володя, який в окопах, а й інші діти. Але вона чекає. Пакує у відра сало на посилку онучкам у Полтаву і чекає, що ось-ось усі зайдуть у рідне піщане подвір'я.

"Таку хату велику вистроїли, 30 кубов лісу пішло, щоб усім місця хватило. А зараз що? Сама баба на всю хату..." - зітхає баба Люба. І перед кожним великим святом топить піч зі смаколиками, стелить свіжу скатертину на стіл й певнить сусідів: цього разу діти точно приїдуть, то ви не дуже тут у дворі шастайте, хай з дороги вдома відпочинуть. І знову кличе хлопців у одностроях на обід... Бо хто ж його їсти має - стільки наготувала.

Марина Северинчук, черкащанка,

очільниця Центру студентського розвитку та культурних програм ЧДТУ

*Допис з фейсбуку