Гарячі номера телефонів

index Ідучи сьогодні Смілою, почув, як гурт молоді (на вигляд старшокласників) спілкувався між собою російською мовою. Це завжди мене дивувало і викликало дискомфорт, але нині просто роздратувало. Бо вже 41 день росія прагне знищити нашу країну, її збройні сили вбивають не лише наших військових, але й цивільних, дітей, її солдати ґвалтують наших жінок і навіть дівчаток, а майбутні захисники України, котрі народилися за її Незалежності, не соромляться послуговуватися мовою загарбників. Ба більше, вони навіть слухали по смартфону якийсь російський гурт. Тож не витримав і зробив їм зауваження. На мене подивилися як на позаземну істоту, дурнувато гигикнули і пішли.

Зауважу, російськомовних шкіл у Смілі нема, отже ці школярі українську чудово знають. То чому вона у них викликає таке несприйняття, чому для них російська мова краща за рідну навіть зараз, після всіх злочинів росії в Україні?

Думаю, це в генах. Рабство і пієтет до російського після 300-річного колоніального підпорядкування Москві так глибоко засіли в єстві деяких теж українців, що їх не змогли витравити навіть голодомори, репресії і війни, які принесли на нашу землю загарбники. Адже за логікою, після таких злочинів ми б усі мали люто ненавидіти росію і все російське, проте… Як бачимо, й 30 років життя в незалежній Україні не витравили раба з душ багатьох наших земляків. Коли відверто, самостійна, начебто, держава не дуже цьому і сприяла. Згадаймо, як довго для посадовців навіть найвищого рангу, для представників нібито культурної еліти сонце сходило тільки в Москві, як уже нині вони противилися (а іноді й досі противляться) впровадженню в життя дуже поміркованого, толерантного закону „Про забезпечення функціонування української мови як державної”.

А дехто й відверто боровся проти нього. Зокрема, такі народні депутати України(!), як Дубінський, Бужанський, Шевченко, Гетманцев, Брагар, Качура, та й не тільки вони; як, по суті, знищувався Інститут національної пам’яті… Де зараз ті депутати, на яких фронтах вони захищають Україну? Не здивуюся, якщо і далі на антиукраїнських. Бо той же Євген Шевченко після нападу улюбленої ним росії втік до Білорусі, а сьомого березня був затриманий співробітниками СБУ при спробі перетину кордону з Польщею...

Був я свідком і того, як учителі на перервах розмовляли зі школярами російською, ніби демонструючи їм, що українська це так, для проформи…

Такі уроки „патріотизму” дали свої плоди. І це не тільки факти зневажання молоддю рідної мови. Буквально напередодні війни на мітингу в Смілі з нагоди річниці подвигу Героїв Небесної Сотні присутні заспівали Славень України, я зробив декілька світлин. Уже вдома побачив на них, що деякі школярі під час його виконання глузливо посміхаються і тримають руки не на серці, а на причинному місці. На захід їх привели, але поваги до безсмертного подвигу братів-українців не вклали ні вдома, ні у школі. Ба більше, в Смілі керівники відділу освіти ще й ревно захищали свого часу право колеги ганьбити в соцмережах Україну і прославляти так звану Новоросію…

А ми дивуємося, що на нашу землю прийшла війна. Вона прийшла й тому, що ворог бачив нашу роз’єднаність і національну розмитість. Думки путіна про те, що ми один народ, з’явилися не з нічого. Він переконав себе в цьому і завдяки безхребетності частини нашого народу, її запобіганню перед усім російським.

Згадаймо, насправді війна почалася не 24 лютого 2022 року. Вона розпочалася 20 лютого 2014-го. І що побачив Путін? Він побачив людей з квітами і поклонами російським завойовникам у Криму і на Донбасі, побачив зрадників на всі рівнях влади, в СБУ, МВС, у Збройних Силах України…

Завдяки активній проукраїнські частині суспільства ми вистояли. Вистояли страшною ціною: уже тоді українських активістів катували і вбивали на Донбасі, відрубували їм руки, розрізали животи, вбивали і підлітків. Ці факти загальновідомі. Але, український організм виявився настільки вражений бацилою русофільства, що навіть після загибелі тисяч українців від рук рашистів і їх посібників, після втрати величезної території, після приниження україномовних навіть на підконтрольній Україні частині Донбасу (та й у багатьох південно-східних областях теж) остаточного одужання не настало. Чи багато наших співвітчизників після тих подій відмовилися від російської мови, російських пісень, російських і радянських фільмів, від російської церкви, яка благословляла наших убивць, але нерідко не хотіла відспівувати наших полеглих героїв? Усе це і створило той фон проросійськості, який заохочував Путіна і далі верзти свої нісенітниці про „один народ”, про спільність історії, єдине православіє, русскій мір, захист російськомовних, де б вони не жили. От він і захищає…

Постаралися і деякі мої колеги, теж журналісти. Згадаймо сентенції Наталії Мосейчук про те, що мову на хліб не намажеш, її невдоволення заборонами до показу деяких радянських і російських фільмів. Як наслідок, нас морочили, нам туманили голову російським і радянським непотребом, а то і „своїм”, як, наприклад, фільмом „Свати”. На мою думку він є просто таки еталонним у плані виховання безликого малороса. Бо хто, приміром, скаже мені, якої національності герої в цьому фільмі? Ото ж бо – типовий адін нарот… Тому зовсім не випадково російський актор Федір Доброравов, який зіграв у ньому хохла Івана Будько, підтримав анексію Криму росією, дякував за це путіну. СБУ заборонила йому в’їзд до України, та малороси сприйняли це в штики.

А телеканал „Інтер” став просто таки апологетом радянського минулого і радянських міфів, він успішно паразитував на ностальгії вічновчорашніх за тим, чого насправді ніколи і не було. Ну, і ще разом з каналом „1+1”, та й багатьма іншими „Інтер” безсоромно ігнорував згаданий уже закон про функціонування української мови.

Не можу не згадати і того факту, як перед самою нинішньою війною журналіст з Києва Сергій Г. шпетив мого сина за те, що той подав у своєму дописі в ФБ думки видатних росіян про своїх співвітчизників. На думку Сергія – це не етично, бо вони дошкульні. Негоже, мовляв, цитувати видатного російського письменника Максима Горького, котрий написав: „Головною рисою російського національного характеру є жорстокість, і то жорстокість садистична. Кажу не про окремі вибухи жорстокості, а про психіку, про душу народну”. То хай тепер пан Сергій поїде у Бучу чи Бородянку (від Києва недалеко) і звідти ще раз підтвердить, що Горький був неправий, що звірства росіян, вбивства ними українців етичні.

Та що там казати, навіть зараз, коли московські попи часто підтримують завойовників, допомагають їм, переховують зброю, виконують для рашистів функцію навідників, а зверхник РПЦ Гундяєв благословляє російських вбивць, мародерів і ґвалтівників, називає їхні діяння героїчними(?!), дехто з представників української найвищої влади не хоче звільнитися з-під духовного впливу Москви, не схвалює вихід парафій УПЦ московського патріархату з РПЦ і перехід до ПЦУ. Для них теж ми з кацапами й досі адін нарот?

Нагадаю, метою війни путін назвав і денацифікацію України. Багато хто не розумів, що він мав на увазі. Після руйнування житлових кварталів Харкова, Чернігова, Маріуполя, Бучі, Ірпеня, інших міст України, після вбивств цивільних українців, примусового вивезення їх до Росії, після того, як рашисти на тимчасово окупованих територіях почали нищити українські книжки, переводити навчання в школах на російську мову викладання, думаю кожному українцю, будь-якій притомній людині в світі, має бути зрозумілим, що під денацифікацією України московський деспот-садист мав на увазі нищення українців, нашої мови і культури. Кремлівський психопат просто ненавидить українців, як Гітлер ненавидів євреїв. Ця ненависть ірраціональна, адже вона веде і до руйнування й Росії, як свого часу Гітлер знищив Німеччину. Проте, який здоровий глузд можна шукати в діях неврівноваженого диктатора?..

Тому, як на мене, нам пора вже й одужувати від русофільства. Які ще докази ворожості всьому українському так званого русского міра нам потрібні? Невже для того, щоб збагнути його суть, деяким смілянським школярам недостатньо того, що вже скоїла Росія в Україні? Невже їм для усвідомлення того, що від Росії і всього російського треба дистанціюватися, потрібні ще й російські ракети безпосередньо в Смілі, зґвалтування їхніх дівчат, убивства їхніх друзів? Не хочеться в це вірити, але…

Український письменник, уродженець Тростянця, що на Сумщині, в якому рашисти теж залишили свої криваві сліди, Микола Хвильовий висунув у 20-х роках минулого століття гасло: „Геть від москви!”, за що зазнав переслідувань і цькувань. Однак життя підтвердило, наскільки він був правий. Тому не бачу іншого шляху, як протиставити російській денацифікації тотальну українізацію. І не кажіть мені, що це не на часі. Ми втратили 30 років, втратили покоління. Якраз саме зараз українізація дуже на часі. Тому кожна притомна, хай ще досі і російськомовна, родина повинна перейти в Україні на українську мову. Кожен справжній українець повинен послати услід за російським кораблем російських і російськомовних виконавців, письменників, кожен учитель повинен розмовляти зі школярами завжди тільки українською мовою і виховувати дітей українськими патріотами незалежно від того, що він викладає – хай навіть фізкультуру чи працю. Кожен віруючий християнин України повинен ходити лише в українську церкву. Кожен посадовець не має жодного морального права вимовити на людях хоча б одне російське слово. Бо, як казали древні латиняни, чия мова, того й влада, чия влада, того й мова. Опір російщенню – це теж боротьба за Незалежну Україну. І повірте, ця боротьба не важча за війну з окупантом зі зброєю в руках.

Як ілюстрацію до мого допису подаю сучасну карту поширення української і російської мови в Україні. Подивіться на неї уважно і порівняйте з картою бойових дій, ви побачите багато цікавого, зрозумієте, де ще можуть вестися бойові дії...

FB_IMG_1648880526827

Я переконаний: альтернативи українізації в Україні просто нема, інакше війна приходитиме на нашу землю знову і знову і пожиратиме нас все більше і більше. Бо варто російському солдату зняти з рукава розпізнавальну стрічку, він одразу стає для жителя сходу України своїм, вони розмовляють однією мовою. Між тим, мова – головний ідентифікатор нації. Як ми розрізнюємо поляка, чи, наприклад, француза? – насамперед, по мові. Тому не треба чекати поки російськомовний в тебе вистрілить. Коли ми всі в Україні розмовлятимемо однією мовою, ми знатимемо, де ворог, він не зможе брехати, що йде нас захищати. Тоді ми легко ідентифікуємо орка.

Слава Україні!

Олександр Вівчарик, журналіст

реклама

Коментарі  

 
-2 #10 Пошливы 08.04.2022 21:41
Блін як надоїли оці миколайовичі. Невже оце такий останній аргумент кремля оці старигани, які вчепилися в минуле? убивця путлєр і миколайович... Наче україномовний а говорять про одне. Ви якове хоч прочитали те що коментуєте?
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-1 #9 Пошливы 07.04.2022 18:10
О,Миколайович, то ви просто приколіст... Вибачайте відразу не розібрав.Нашим воїнам бачте не заважає, а вам чомусь так заважає шо ви відразу в бой. Ви вааще статтю читали?
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-3 #8 Версія 07.04.2022 16:31
"Місце зустрічі змінити не можна": "Вилазьте, спорщики. Зараз вас помирять."
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+7 #7 Українська, це мова 07.04.2022 15:35
Для повсякденного спілкування. Руцкий изыг, это изыг врага. А изыг врага, нужно знать идеально. Зная его, легче убивать руцких. Вводячи своїми знаннями ихнєго йазига, їх же в оману. Розмовляеш так з забрёдшим касатіком про бярозкі, з поморським діалектом, а тіко він відвернувся, кажеш "Слава Україні!". Й ножа касатіку в спину! (Взагалі то - по ситуації)
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+4 #6 Яків Миколайович 07.04.2022 11:54
Цитую Пошливы:
Яків Михайлович, ви мабуть на передовій і захисники України делегували вам відстоювати їхнє право на російську мову?

Бійці Азову висловили свою думку. Ви - свою.
Ворог - не той, хто з батьками чи друзями російською спілкується. Ворог - той, хто НЕ ХОЧЕ знати і розуміти української.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
0 #5 Пошливы 06.04.2022 21:27
Яків Михайлович, ви мабуть на передовій і захисники України делегували вам відстоювати їхнє право на російську мову? Чи не пішли б ви услід за військовим кораблем, провокатор. Ви не знаєте, що в бою головною мовою є ричання і мат. А я знаю, то що говорити на ньому? Хто пройшов війну всі поступово переходят на українську, це природно. А ви або рашист або недалека людина
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+9 #4 Яків Миколайович 06.04.2022 07:42
Читаю звернення до росіянвід бійців полку Азов, які зараз захищають Маріуполь:
" "Это подразделение, в котором служат: украинцы, русские, евреи, греки, грузины, крымские татары и белорусы. В этом подразделении уже восемь лет служат рука об руку солдаты разных вероисповеданий : православные, католики, протестанты, язычники, иудеи и мусульмане. Где большинство разговаривает на русском".
Нашим воїнам мова та язик не заважають любити і захищати Україну. Мовні істерики - лише серед тилових щурів, диванних патріотів. І ці істерики тим голосніші, чим тихше вибухи снарядів і рідші повітряні тривоги.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+11 #3 Я черкащанин 05.04.2022 21:31
Все буде, пане Олександре, але не так швидко, як хотілося б. https://procherk.info/news/7-cherkassy/101039-u-tsentralnij-ukrayini-ukrayinsku-movu-vvazhajut-ridnoju-84-naselennja
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+12 #2 Игорь 05.04.2022 21:03
Те що ми ніяк не могли усвідомити, нам довів колективний путін.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+8 #1 Пошливы 05.04.2022 17:06
Не в бровь, а в глаз. Все правда.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

bigmir)net TOP 100