Вівчарик: Тіні минулого

Я йшов натхненний 23 лютого на обрання Народної ради в Смілі. Ще вчора здавалося Україна котиться в прірву громадянської війни. У центрі Києві загинуло до сотні людей – цвіт нації. І от Боже провидіння забрало кривавого диктатора, країна почала оговтуватися від потрясіння, а люди осмислювати те, що сталося.

У дворі побачив зажурених стареньких жіночок, що посхилялися на стіл, за яким влітку пенсіонери „забивають козла”. „Сумують за загиблими”, – подумав мимоволі, і в грудях ворухнулася тепла хвиля.

– Уже й голосують за все… Біда, що тепер буде без Януковича? – почув, підійшовши ближче.

Мене наче вдарили. Старенькі, жінки(!) не проронили й сльозинки за вбитими дітьми, але сумували за вбивцею…

Ці люди вже ніколи не будуть рабами

Не встиг оговтатися, як зустрів знайомого, що вже не один рік сидить на шиї у матері. Здоровенний, байдужий до всього, крім горілки, він кожного дня зранку байдикує, замислений, на лавочці, чекаючи колегу по чарці. Цього разу майже підбіг до мене; лице опухло, на щоках тижнева щетина, на пальто блищать, пробачте, засохлі шмарклі. „Саньок, ти знаєш, що я тобі скажу: не ту країну назвали Гондурасом!” – мовив поважно і глибокодумно.

Схоже, тіні минулого не зникають і при сонці. Я згадав, що чимало смілян засуджували Майдан, що нерідко на мене осудливо дивилися пасажири поїздів, коли розуміли, що їду з київського Майдану. Згадав смілянського суддю Калашника, котрий саджав хлопців, які нібито штурмували Будинок рад в Черкасах. По ньому було видно, що він усвідомлював несправедливість, інколи навіть абсурдність, своїх же рішень, але все-одно оголошував те, чого вимагав молодесенький прокурор…

Народну раду прийшли обирати передовсім ті, хто не боявся ходити на смілянський Майдан. Відважні, небайдужі, вони проявили найкращі людські якості, вимагаючи змін у країні, що здавалася вже скорилася і ніколи не підніметься відстоювати свою гідність. Та піднялася і боролася, відчуваючи підтримку отаких от недосвідчених, проте щирих у своїх прагненнях людей. Проте на барикадах у чомусь навіть легше, ніж у щоденному житті. Там ворог попереду, а поруч побратими. А от до влади після перемоги, як завжди, лізуть верткі, цинічні, слизькі, котрим не поталанило раніше пробитися до корита, або їх відсунули, і вони прагнуть використати зручний момент. І з ними боротися важче, бо вони серед нас. Звісно, такими є не всі, але як відсіяти зерно від полови щасливим, недосвідченим переможцям, котрі йшли на барикади не за посадами, а задля України?

Ідоли падуть

Раду у Смілі з криками обрали, незадоволених було чимало, бо тіні з минулого вигулькували й тут. Серед них були й ті, що прийшли свого часу на поле, засіяне в Смілі ще світлої пам’яті Ангеліною Усиковою. Вони не дуже пам’ятали про неї, коли та помирала, й копійкою не допомогли її доньці, сироті Світлані, коли помирала від важкої недуги вона. Як можна довіряти цим людям? Тож, щоби розвіятися і подумати над тим, що відбувалося, вирішив пройтися вечірньою Смілою. У центрі міста похмуро бовванів величезний Ленін. У напівтемряві побачив знайомого, з яким бував на Майдані в Києві. Він ішов замислений. Ми привіталися.

– Чому не прийшов на обрання Народної ради? – запитав його.

– Мало там наших. Та й завтра до Києва їду. Ці ігри не для мене. Ще нічого не закінчилося. Буду боротися далі.

– Я оце йшов біля Леніна і подумав, що не повинен він тут стояти, – продовжив товариш. – Мені якось прикро було спочатку, коли Леніна в Києві скинули. А тепер бачу, давно це треба було зробити. Проти нас саме ті, для яких Ленін ікона. Згадай, скільки разів ми вшановували жертв голодомору в Смілі! Та чи хоч раз комуністи прийшли свічечку за невинно убієнними поставити? Неодноразово чув, як прихильники Леніна обурювалися, що, мовляв, це вже занадто так багато пам’ятників жертвам голодоморів встановлювати. Але ж усі їх ставлять померлим родичам. А хто, крім нас, поставить тим, що вимирали сім’ями? На Смілянщині в кожному селі від голодомору померло більше, ніж на війні. У кожному селі пам’ятники загиблим воїнам стоять, а померлим від голоду, який організували комуністи, не треба… Тож і кажу, послідовники Леніна – страшні люди. Не потрібно нам пам’ятників кату, щоб не отруювали вони, не роздвоювали свідомість дітей. Наші нащадки мають вирости українцями, патріотами своєї землі, а не покручами, котрі поклоняються завойовнику.

Побратим попрощався і пішов, а я ще довго стояв ошелешений його палкою промовою. Схоже, наболіло людині. А й справді, з усіх накреслень Леніна здійснилося, напевне, лише одне: йому і його послідовникам вдалося таки виховати нову людину – совка. І ця людина жахає світ. Бо вона не знає, що таке людська гідність. Боячись голоду і репресій радянських каральних органів, чимало опущених, недалеких, заляканих українців виховали нащадків, котрі й досі вважають нормальним пристосовуватися, а не боротися, принижувати своє, відмовлятися від рідної мови і культури, бездумно пливти за течією і гавкати на тих, хто має свою думку. Ці люди люто ненавидять тих, хто думає і пробує аналізувати, хто обстоює свої переконання, хто має гідність. Найгірше, що совок не зник з набуттям Україною незалежності. Унаслідок мутацій, зміни риторики і ностальгійних закликів до тих, хто не хоче мінятися, чимало совків з числа радянських чиновників дорвалися до влади і в незалежній Україні. Використовуючи момент, а також відсутність „керівної і спрямовуючої”, розбагатіли. Та совок, навіть багатий, залишається прогнозованим і пустим. Згадаймо, що ми вже побачили в маєтках совків у владі? Неймовірну розкіш і абсолютний несмак. Для совка найбільшою цінністю є влада, котра раніше дозволяла користуватися спецрозподільниками, а тепер збагачуватися. А ще вона дозволяє йому позбутися почуття ущербності. Адже творити совок не може. Він вміє тільки красти. Влада ж ніби освячує його грабіж і дозволяє утвердитися золотими унітазами й картинами, на яких прокурору-совку, приміром, можна зобразити себе Наполеоном.

Нормальні люди завжди все добре розуміли

Цікаво, що, як слушно зауважив Микола Томенко, в палацах совків-скоробагатьків немає жодних натяків на Україну. У їхніх будівлях, у їхньому житті не було нічого українського. Українське для них чуже, як, наприклад, культура конголезців. Це радянські люди, що виросли на брехні і блатняку. Для них Україна є лише годівницею. Недарма вони ніколи не скажуть український народ, а лише – народ України, вкладаючи в це поняття не етнічну, а географічну складову. Не випадково і в Криму люди, що найближче стоять за своїм світосприйняттям і вихованням до Януковича і його кліки, називають себе кримчанами, або народом Криму. Ці люди є такими ж гомо советікусами, тобто совками, як і Янукович з Пшонкою. І найбільша провина режиму Януковича, як, до речі, і всіх попередніх влад, що вони, як і Ленін, плекали нову людину. Не розвивали українську націю, а виплоджували, виховували народ України, кримчан, тощо. От і маємо тіней минулого, котрі хотіли випити нашу кров.

Ленін учив їх, що в пролетаріату немає Батьківщини. Щоправда, совки-скоробагатьки пролетаріатом називають тих, хто пролетів, коли ішов грабіж країни. Поки одні боролися за її незалежність, другі тягли все, що можна потягти. Однак, Леніна все-одно шанують і пам’ятників його руйнувати не хочуть. Та удома вішають портрети російських царів, яких Ленін скинув з „золочених тронів”… А народний(!) депутат України, син колишнього генпрокурора Артем Пшонка в своєму кабінеті біля портрета Петра I почепив ще й портрети Сталіна і Януковича... Але то вже деталі. Повторюю, совки, ще й при владі, страшні люди. Недарма для них так легко було пролити кров співвітчизників. А коли їх скинули з золотих унітазів, вони махом повтікали. Не до Росії переважно, куди тягли нас, а до Європи. Бо у совка немає ні честі, ні гідності, а є лише інстинкт хапання і виживання.

На Майдані і на барикадах поруч плече побратима

На сесії Смілянської міської ради, яка відбулася 21 лютого люди минулого, совки у місцевій владі запобігливо засудили дії свого патрона Януковича, засудили і дії його і своєї партії, яку ще зовсім недавно підтримували відповідними заявами. Але з партії не вийшли… Ці люди навіть не зрозуміли, що на них кров, бо без їхньої мовчазної і немовчазної згоди Янукович можливо би не наважився воювати з народом. Та щоби це зрозуміти і покаятися, треба бути не вихованим Леніним совком. Для цього треба бути людиною, яка має хоча б краплину совісті.

Наступного дня пам’ятник Леніну скинули повсталі сміляни. Комуністи не втручалися. Серед тисячі смілян за нього вступилася лише одна жіночка. Вона почала кричати, що Ленін, то наша історія. До неї підійшов чоловік і порадив розповісти це загиблим на Майдані. А тоді нагадав їй, що на совісті Леніна не лише вбивства і руйнування храмів, а й завоювання України більшовиками і наступне нищення українського народу. Тож поцікавився, чи не хоче вона поставити у своєму дворі пам’ятник Гітлеру. Це теж наша історія. Жінка замовкла.

Ідоли падуть

Молодь фотографувалася біля скинутого пам’ятника нелюду, що виховав совка, а тоді заспівала Гімн України. „Ці діти вже ніколи не будуть рабами”! – натхненно мовив один з місцевих політичних лідерів. Совками – додав подумки я…

Отак дехто досі дивиться в Смілі на патріотично налаштованих українців

Але, тіні минулого миттєво не щезнуть. Вони ще шкодитимуть нам. 26 лютого у новинах каналу „1+1” показали, як молодий, так званий, кримчанин, кричав на всю Україну, що він проти української мови. До такого навіть Гітлер не додумався. І ці люди називають фашистами тих, хто вітається словами „Слава Україні”!..

Олександр ВІВЧАРИК, журналіст, м. Сміла

Фото автора