Вівчарик: Світом керує хам?

Те, про що давно попереджали здорового розуму, розсудливі українці, яких совки називають бандерівцями, сталося. Росія проявила таки свою агресивну сутність і по відношенню до братньої нібито України. Путін ще на саміті НАТО в Бухаресті 4 квітня 2008 року заявив, що в Україні живе 17 мільйонів росіян, що наша держава штучна, що Росія віддала їй величезні території на сході і півдні країни, а щодо Криму то взагалі, мовляв, не було навіть проведено державних процедур передання цієї території. Українська влада не відреагувала тоді адекватно щодо цього хамства, адже все у тезах нинішнього російського лідера, що рядиться в тогу вождя нації, цинічна брехня. Росія взагалі живе брехнею. Але світ її тоді проковтнув, ми промовчали і дочекалися анексії Криму. Що на черзі? Чергові наші регіони, які Росія начебто віддала колись Україні? Путін вже наочно продемонстрував світові, що межі блюзнірства для нього нема. Від нього можна чекати найбожевільніших кроків.

За царату в українців забрали волю, більшовики, які були продовжувачами російської імперії, знищили мільйони наших співвітчизників й анексували у нас землі на Вороніжчині, Курщині, Білгородщині і т.д. Я вже мовчу про Кубань… Росія Єльцина нахабно і безсоромно забрала нашу нерухомість за кордоном, присвоїла собі спільний золотовалютний запас, грошові вклади українців. А путінська Росія анексувала у нас Крим, прикриваючись, мовби фіговим листком, псевдореферендумом. Мовляв, Крим віддали Україні незаконно, а жителі Криму сплять і бачать себе у складі „вєликой и нєдєлимой”. І ніхто, навіть наші політики, не згадали про те, що в обмін на Крим Україну змусили віддати до складу Росії величезну територію понад Азовським морем з населенням 1 мільйон 200 тисяч чоловік. Якщо вже Росія так багато говорить про історичну справедливість, хай би повернула ці землі Україні…

Отака у нас «фашистська» Україна, що дуже лякає Росію

Та чого можна чекати від нахабного агресора, ще й ураженого бацилою месіанства упереміж з расизмом? Хіба що продовження агресивної загарбницької політики. Світ не поставив Росію на місце після попередніх анексій, а апетит приходить під час їжі. Тому Україна завжди буде щось Росії винна. Як писав їхній байкар: „Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать”.

Нічого нового в діях Росії нема. Вона агресивна і підступна, як і кожна держава, що просякнута духом зверхності над іншими, зневагою до народів менших, хай і культурніших. Особливо культурніших. Так діяв свого часу Гітлер, коли анексував Австрію і Судети, так діє сьогодні Путін. Це, братове, звичайний фашизм, яким у Росії лякають обивателя. Тільки фашистами тамтешні політики і політтехнологи виставляють нас – свідомих українців, тих, хто ще не забув, що таке честь і Свобода. Російська геббелівська пропаганда аж надто попрацювала в цьому напрямку. Я б сказав перестаралася. Але ж, той же Геббельс казав, що чим цинічніша, потворніша брехня, тим швидше у неї повірять. Ну геть, як у Росії.

Українці вже не раз за останні місяці демонстрували всьому світові самопожертву і героїзм у відстоюванні своїх прав і свобод. Але Крим ми всі втратили. Не через звичайних людей, а через недолугість владної еліти. Як можна віддавати без бою свою територію?! Молдавани за Придністров’я воювали, грузини за Осетію і Абхазію билися до останнього. Наші війська у Криму героїчно стояли і достойно втиралися від плювків маргінальних виродків, котрі називали себе самообороною Криму. Кажуть не було наказу воювати…

Озброєні до зубів „зелені чоловічки” в Криму

Україна їм протиставила наш прапор і заблоковані в Донузлаві кораблі

Гидко і соромно! Я не військовий, але хай мене військові люди переконають, що не можна було заблокувати і нейтралізувати „зелених чоловічків” тільки но вони зайняли будівлю кримського парламенту? Або що їх не можна було знешкодити тоді, коли Путін на весь світ заявив, що це не російські вояки. Отже терористи! А у нас в Криму було понад 20 тисяч добре вишколеного і гарно озброєного війська…

Ну добре, керівництво країни і генерали чогось вичікували. Може нам, непосвяченим, не повідомили якусь „великую сермяжную правду”. Але після так званого референдуму, чому нічого не робили? Чому у військових не проснулась злість хоча б після того, як було вбито українського прапорщика?

А яким треба бути стратегом, щоби, побачивши до чого йде, не вивести кораблі з Донузлава у відкрите море? А якщо вже досиділися до того, що кораблі захоплює окупант, чому жоден командир не потопив судно, аби воно не дісталося ворогу? Запитань багато. Відповідей нема. Натомість наші посадовці, деякі політики і навіть мешканці прикордонних з Кримом областей часто просто на камеру говорили про те, що окупанти, мовляв, ввічливі. Ну просто якесь божевілля. Цікаво, якби цих говорунів вбивали і вбиваючи запитували: вам не дуже боляче, прошу пана? Чи їм би від цього і справді було легше? До речі, хай би вони розповіли про ввічливість ворога родинам убитого татарина, загиблого прапорщика, захопленим у полон нашим співвітчизникам, яких загарбники катували жорстокіше за гестапівців. Одному з них навіть вухо відрізали. Напевне дуже ввічливо і делікатно…

Борці за Росію в Україні

А тепер трохи історії: на наступний день після того, як російський імператор Микола II зрікся престолу, тобто 4 березня 1917 року, представники різних політичних організацій у Києві створили Українську Центральну Раду. 14 березня її очолив непоганий історик і дуже великий, лояльний до всіх ворогів України демократ Михайло Грушевський. Тим часом адвокат і український націоналіст Микола Міхновський разом з однодумцями започаткував український військовий рух. Очільники Центральної Ради, зокрема згадуваний Михайло Грушевський і ще один соціал-демократ, демагог і письменник Володимир Винниченко домагалися лише національно-територіальної автономії України, тоді як Микола Міхновський заявляв: „Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”.

„Україні немає за що воювати, бо вона нікого поневолювати не хоче”, – підкреслював Винниченко. Натомість Міхновський наголошував: „Війна не видумка. Основою війни є вічний життєвий закон боротьби між націями… Багнет завжди буде запорукою, що на нашій землі панує не чужа, а наша воля”. В умовах, що склалися, він наполягав творити українське військо революційним порядком, ставлячи і ворогів, і „друзів” перед доконаними фактами. Однак, тоді перемогли доктринери соціал-демократи федералісти, а не самостійники. Величезний український потенціал не реалізувався через особисті якості кількох десятків людей, і це закінчилося трагедією для України і українців. Між тим, діючи майже за тим самим принципом, що його сформулював Міхновський, Троцький у Росії за набагато гірших передумов зумів створити Червону армію, яка згодом потопила у крові Україну.

Багато в чому показовим для нас у нинішніх умовах є і польський досвід. Соціал-демократ Юзеф Пілсудський починав боротьбу за Другу Річ Посполиту з мінімальними силами. Йому належить сакраментальна фраза: „Наші сили настільки малі, а відомості про ворога настільки незначні, що ми можемо дозволити собі рухатися в будь-якому напрямку”. Однак тоді Польщу очолили політики, які вбачали в побудові сильної армії єдину можливість відродження держави. Як наслідок, коли Центральна Рада, а потім і Директорія програли війну з Росією, поляки виграли кілька воєн (у тому числі і з Україною), приєднали до себе землі, на які претендували сусідні народи. Польські політики займалися перш за все армією, в той час, як українські курівники навіть під час війни займалися переважно політикою (майже як зараз), а армія їм нерідко лише заважала.

До речі, такі ж проблеми, що й зараз перед нами (мається на увазі небажання маргіналів у східних регіонах, підбурюваних провокаторами з Росії, зміцнювати обороноздатність України), стояли тоді і перед лідерами новопроголошених прибалтійських держав. Естонцям у розпал боїв навіть доводилося знімати з антибільшовицького фронту сили, щоби придушити повстання, яке здійняли селяни, протестуючи проти мобілізації в армію. Але влада була адекватною ситуації. Прибалти змогли дати собі раду, бо займалися не міжпартійною боротьбою, не доктринами, а безпосереднім будівництвом держави, зрештою, як і більшовики.

Однак, наша історія подає нам і деякі позитивні приклади. Приміром, капітуляція Австро-Угорщини у Першій світовій війні призвела до розвалу цієї імперії. На її землях утворилися самостійні держави: Австрія, Угорщина, Чехословаччина, королівство сербів, хорватів та словенців (Югославія). А західноукраїнські політики вели переговори… Вони чомусь вважали, що доля їхньої батьківщини вирішується на переговорах з австрійським урядом. (Майже, як деякі наші сучасні політики, котрі замість того, щоби мобілізовувати націю на боротьбу, більше сподіваються на допомогу зовні).  А в українському уламку Австро-Угорщини зрештою створили Українську Національну Раду, представники якої і далі вели безуспішні дискусії з центральним урядом у Відні. Немає сумніву, що Національна Рада так би і проґавила момент створення держави, якби не ініціатива молодих українських військових. У вересні 1918 року 20 офіцерів-українців львівського гарнізону утворили таємну організацію – Центральний військовий комітет (згодом УГВК). В останній декаді жовтня керівником УГВК було обрано 30-річного сотника УСС Дмитра Вітовського, який знаходився в Чернівцях. Прибувши до практично польського Львова 30 жовтня, Вітовський зорієнтувався в ситуації і зрозумів, якщо 1 листопада не взяти шляхом збройного повстання владу в свої руки, її візьмуть поляки. У молодого українця під руками було лише 1400 стрільців і 60 старшин. Однак, операцію було проведено блискавично і без кровопролиття. Уранці 1 листопада всі державні установи, казарми й важливі об’єкти у Львові зайняли українські частини. Над Ратушею було піднято синьо-жовтий прапор. Отже, завдяки рішучості та організаторським здібностям одного офіцера Західноукраїнська держава зі столицею у Львові, хай і ненадовго, відбулася.

Та історія часто вчить тому, що не вчить нічому. Не виявилося у нас Дмитра Вітовського під час захоплення росіянами Криму, зате достатньо знайшлося Винниченків і Грушевських.

Не знайшлося також у нас сучасного Миколи Лемика. Ні серед військових Криму, ні серед українців, ні серед кримських татар. Ніхто не ризикнув своїм життям, не підняв руку на окупантів чи зрадників з числа керівників Криму. А 18-річний(!) Микола Лемик не побоявся увійти 21 жовтня 1933 року в радянське консульство у Львові, щоби здійснити акт відплати. Він попросив провести його до консула нібито з метою отримання дозволу на виїзд у Радянську Україну. На робочому місці консула виявився офіцер НКВС, начальник канцелярії консульства Олексій Майлов. Той, вислухавши звернення, попросив показати документи. Замість них Лемик витягнув із кишені пістолет і зі словами: „Це тобі від Організації Українських Націоналістів – за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…” вбив Олексія Майлова.

До речі, є на кого рівнятися нашим військовим. У квітні 1918 року на Крим вирушив п’ятитисячний загін армії УНР під командою полковника Петра Болбочана з метою захопити Севастополь та Чорноморський флот, який там базувався. Долаючи опір значно чисельніших більшовицьких сил, український загін зумів за тиждень пройти з боями від Харкова до Мелітополя, прорвати лінію сиваських укріплень і за три дні захопити Джанкой, Сімферополь та Бахчисарай. Цікаво, чи розповідали про цей рейд нашим військовим у Криму (і не тільки їм) їхні, так би мовити, замполіти?

Написав усе це, бо сам інколи дивуюся, як часто у нас в Україні все повторюється, особливо в неправильній оцінці складної ситуації українськими політиками. Коли треба діяти швидко і рішуче, вони довго сперечаються і приймають суперечливі рішення.

Трохи додає оптимізму те, що є вже у нас чимала кількість людей, котрі готові за Батьківщину воювати. Є, хай і не така як би хотілося, та все-таки своя армія, є зброя. І що б там не казали панікери і заслані провокатори, зброя ця ще непогана і її достатньо, зокрема і на Черкащині. Маємо також підтримку міжнародного співтовариства. Але помилки минулого не варто забувати, щоб не повторювати.

Будемо також сподіватися, що світ усе ж не зрадить нас, як свого часу Антанта. Знову ж нагадаю попередній досвід творення держави і боротьби за її незалежність. У лютому 1919 року українці ледь не відвоювали Львів у поляків. УГА вже оточила місто і в цей час до Східної Галичини прибула місія Антанти, очолювана французьким генералом Жозефом Бартелемі. Симпатії Антанти і Бартелемі були на боці Польщі. Показово, що місія, яка приїхала начебто розв’язати конфлікт між Польщею і Україною, привезла з собою ешелон зброї та амуніції для польського війська. Тому й не дивно, що українській стороні було запропоновано дуже важкі умови перемир’я. Українці не погодилися. Поляки кинули в бій проти українців добре оснащену у Франції 80-тисячну армію генерала Геллера, яка мала воювати лише з більшовиками. УГА було розгромлено.

А наприкінці 1919 року у важку ситуацію потрапили вже війська УНР. Вояків косив тиф. Епідемія зробила недієздатними більше 70% відсотків українських солдатів. Та Антанта відмовилася пропустити в Україну медикаменти, які уряд УНР закупив у третіх країнах…

Як бачимо, Захід тоді не підтримав Україну. І це було його стратегічною помилкою. Бо віддавши на поталу озвірілих більшовиків працьовитий цивілізований народ у центрі Європи, Захід теж багато втратив. І хтозна, чи розпочалася б узагалі Друга світова війна, якби між нацистською Німеччиною і більшовицькою Росією стояла сильна Україна. Тому Європі теж потрібно робити висновки з уроків минулого… Боюся напророчити, та все йде до того, що Росія може розпочати проти Україну повномасштабну війну. Нинішній Захід Україні все ж допомагає. Але він, і це відчувається, побоюється військової потуги Росії. За свою свободу нам, скоріш за все, доведеться воювати самим. У всякому разі спочатку. Хочу вірити, що так, як у Криму, вже не буде. Щоб світ зглянувся на нас, ми повинні продемонструвати свою здатність до захисту власної країни. Тим паче, що Майдан продемонстрував – ми вже не ті, ми подорослішали і змужніли.

Звичайно, прикро, що Захід зволікає з більш серйозними санкціями проти Росії. І це зволікання російське керівництво може розцінити не лише як обережність і вичікування, а й як слабкість. Схоже, легка анексія Криму затьмарила Путіну розум, і він може відважитися на військовий марш-кидок в Україну. Не знаю, чи протверезять його перші цинкові гроби, які підуть у такому разі і в Росію. Але повномасштабна війна Росії з Україною страшна не лише можливими численними жертвами у, по суті, братовбивчій війні. Вона може призвести і до третьої світової війни. А це вже загроза всьому людству. Росії її не виграти, та скільки буде покладено жертв заради хворобливих амбіцій новітнього наполеончика і нерозважливості зомбованого російського народу?!

Дехто може сказати – це все абсурд! Та чи міг хто ще півроку тому навіть у найстрашнішому сні передбачити анексію Криму Росією? Звичайно, ворожість Росії до України виявлялася в багатьох формах, але щоби збройний напад… До речі, як не дивно, воєнна кампанія Росії проти нас може принести і деяку користь саме нам. Бо вона згуртувала українців, виявила п’яту колону Москви в нашій державі, існування якої багатьма ставилося під сумнів. Зрештою, вона просто протверезила багатьох аполітичних українців, відкрила їм очі на агресивну сутність Росії. А ще агресія розвінчала чимало міфів і водночас виявила багато абсурдного в нашій українській дійсності. Дещо просто здається театром абсурду, але воно відбувалося і відбувається. Згадаймо, як московські козачки з колись української Кубані допомагали Росії анексувати Крим. А так звані донські козаки Луганщини ще 11 лютого звернулися до Путіна з чолобитною, в якій висловили йому свою відданість. Так само вони, до речі, вчинили і 24 жовтня 1942 року, коли в місті Краснодоні написали звернення до Гітлера, в якому назвали його Великим Воєначальником і Будівничим Нової Європи. Коли гітлерівці рушили на схід, пильнувати порядок в цьому місті залишилися лише тридцять жандармів. Більше і не треба було. Їм сумлінно допомагали аж чотириста поліцаїв, переважна більшість з яких були донськими казаками. Саме вони брали участь у розгромі підпільної організації „Молода гвардія”, яка вела боротьбу з німецькими загарбниками. „Донские казаки” арештовували, допитували, катували і страчували молодогвардійців. А їхні нащадки і послідовники, однодумці катують і вбивають українців, євромайданівців за те, що ті не хочуть в Азіопу, а хочуть в Європу, за те, що українці, а то й просто за українську мову. Не забуду, як середнього віку донеччанин дивувався, розмовляючи з кореспондентом ТСН: „Я ничего не пойму, – говорив він після того, як проросійські молодчики жорстоко розігнали проукраїнський мітинг в Донецьку, – идут фашисты и кричат фашизм не пройдёт”…

Ця людина уявляє, що вона керує світом

Цікаво також, чи згадують сьогоднішні послідовники донських казаков, які звеличують зараз і генерала Вермахту Пєтра Ніколаєвіча Краснова (до речі, начальника Головного управління козацьких військ Імперського Міністерства Східних окупованих територій Німеччини), його звернення до Гітлера і сотоваріщей. А він заявляв дослівно таке: „Русские враждебны вам. Москва всегда была врагом казаков, давила их и експлуатировала… Русских необходимо запереть в рамки старого Московского княжества, откуда началось продвижение московского империализма. Да поможет Господь немецкому оружию и Гитлеру!”.

Тепер вони моляться разом козачками кубанськими, щоби Господь допоміг російській зброї і окупанту Путіну. До речі, чи не є в такому разі і московська православна церква в Україні окупаційною? Адже не чути голосу її патріарха Кіріла проти окупації частини України. Не чути особливо й антивоєнних голосів священиків цієї церкви в Україні… Та повернімося до наших баранів, чи то пак казаков, які допомагали русскому воінству завойовувати український Крим. Хіба вони не фашисти? Не дивно, що й спостерігачами на так званий референдум у Криму приїхали фашисти Європи. Але… головні колаборанти колись Гітлера, а тепер Путіна, іменують себе зараз „антифашистами”. Воістину сто разів був правий Черчілль, коли заявив після війни: „Фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами”…

Тому й дивуєшся нашій владі, котра допускає підняття російських триколорів над адмінприміщеннями Сходу і Півдня України російськими „антифашистами”, а насправді нацистами, котрі пройшли спеціальну підготовку у відповідних таборах; дозволяє проросійські мітинги, блокування військових частин і перешкоджання пересуванню української військової техніки російською п’ятою колоною. Це ж абсурд: йде війна і за законами військового часу зрадники і посібники окупантів мали би бути, м’яко кажучи, нейтралізованими.

Як на мене, мав би бути суттєво обмежений в’їзд росіянам в Україну. Хіба їздили в СРСР німецькі туристи, коли Німеччина напала на Радянський Союз?

Уже давно мала би бути перекрита газова труба. Адже економіка Росії тримається суто на продажу газу. Ми могли б перетерпіти, але послабити економіку завойовника. Якщо ж перекрити трубу наші керівники бояться, бо таки хочуть торгувати з окупантами, то хай би перекачували її газ за світовими цінами. Адже Росія все одно погрожує підняти нам ціну на газ…

Абсурдними є й деякі російські телеканали на нашому телепросторі. Їх досі не відключили. А в Росії не транслюють жодного українського телеканалу… Навіщо ми отруюємо наших людей московською отрутою? І не тільки по телевізору. Буквально днями слухав передачу на радіо „Ера”. У ній якось дивно розповідали про підняття прапору Перемоги над Рейхстагом. Начебто і згадували вже про те, що в цій операції брав участь і українець Олексій Берест. Власне він її очолював. Але в передачі про Береста згадали побіжно і якось насмішкувато. Зате знову співали дифірамби Жукову. Мовляв, суворий був дядько, але ж того вимагала ситуація. І ні слова про сірі свити, про те, як ним було знищено в ролі гарматного м’яса сотні тисяч беззбройних, ні в чому не винних українців. Виявилося, що така передача, то спільний проект радіо „Ера” і радіо „Голос России”. І це зараз!...

Світом править хам. Схоже, він крутить ним, як циган сонцем. Його вже розкусили, йому пробують прищемити хвоста, але він ще вишкіряється. Бо за ним мільйони задурених совків. Я вже писав про тіней минулого. Зараз в Україні йде протистояння не між сходом і заходом, а між совками і українцями. Совки є скрізь, вони навколо нас. Просто в одному регіоні їх більше, в іншому менше. Перед владою стоїть непроста проблема дерусифікації і дерадянизації суспільства. Натомість вона пробує загравати з тими, хто програв історично. Абсурдними і смішними є спроби всіх і вся звертатися до жителів сходу України російською мовою, вимоги від колись шанованих мною журналістів запровадити в Україні другу державну російську мову. Мовляв, так ми будемо зшивати країну. А ще зовсім недавно вони виступали навіть проти мовного закону Ківалова-Колісниченка, який діє! Хоч Колісниченко вже відкрито бореться проти України в Криму.

Проросійськи налаштовані мешканці Донбасу російської мови українських політиків і журналістів не почують, бо вони не чують голосу розуму. Для них усе українське чуже, вороже, фашистське. Українських телеканалів вони не дивляться. І які закони про мову не приймай, їм байдуже, бо російську мову в Донбасі вони мають досхочу. Їм треба Росії! І плювати їм, що не всі цього хочуть у тому ж Донбасі. Далеко не всі. Тих, хто проти, вони будуть бити і вбивати. Їх може спинити рішучість влади по наведенню порядку, серйозний спротив. Та поки що влада свою рішучість виявила лише в ліквідації Сашка Білого. Зауважимо, не арешті, а саме ліквідації! Знищували не зрадника і запроданця Аксьонова в Криму, а неоднозначного, в чомусь наївного, в чомусь навіть кумедного, в чомусь, безумовно, неправого, але все ж патріота України в Рівному. Напевне з подачі хама в Москві. А наші козачки прогнулися. Російські ж провокатори, які агітують у нас(!) за новітнього російського вождя і окупацію України, почувають себе комфортно. Хочеться вірити недовго.

Українська сучасна влада ще слабка. Вона багато в чому не встигає, чогось не робить зовсім. Наприклад, досі не заарештовані деякі стовпи режиму Януковича, не заморожені їхні рахунки, досі діють деякі схеми збагачення „сім’ї”. Оговталися і відверто глузують з переможців залишки фракції партії регіонів у Парламенті, комуністи. Вони не те що не допомагають виправити важку ситуацію в Україні, яку самі спровокували. Вони ще й заважають це зробити новій владі, підбурюють до виступів проти неї своїх прихильників на Сході України, йдуть у фарватері політики Росії, яка є агресором. Ці саботажники дочекаються гніву народного. Адже люди добре пам’ятають, що у них руки у крові.

Звичайно, називаючи сучасну владу в Україні новою, я роблю велику натяжку. Правильно буде сказати – влада перехідного періоду. У ній теж вистачає одіозних облич. Але якась влада бути мусить, інакше ми втратимо керованість держави. Погано, що не реформовані правоохоронні органи. Це потрібно було робити в першу чергу. Сучасні правоохоронці, котрі звикли воювати з порядними людьми, обкладати даниною підприємців, зі справжньою злочинністю боротися не спроможні. Але це завдання, очевидно, вирішить уже справді нова влада, котру ми неодмінно оберемо, якщо вистоїмо в цей складний час.

Московська православна церква благословляла „зелених чоловічків” у Криму

І як би не пінилася п’ята колона, ми таки можемо спинити хама, що зарвався, що наплював на писані і неписані закони, на думку всього світу, цього мародера, котрий скористався важкою ситуацією в нашій країні, до створення якої сам же доклав рук. Ми спинили хама в своїй хаті. Хама сусіднього теж може спинити наша згуртованість і самопожертва. Саме зараз, коли ворожі танки ще на кордоні, а не в наших городах. Кожна пташка захищає своє гніздо, кожна жива істота стереже свою територію. Хіба ми не повинні боронити свою землю? Адже за неї пролили кров мільйони наших попередників. Ми не можемо віддати Батьківщину північному хамові і зрадити предків. Не маємо права! Хай він навіть уявляє, що керує світом.

Олександр Вівчарик, журналіст

фото з відкритих джерел інтернету