Вівчарик: Три дзвінки друзям на сході

Телевізійна картинка була яскравою: розлючені натовпи штурмують приміщення ОДА на сході України, захоплюють СБУ в Донецьку і Луганську.

Журналісти повідомляють, що то насправді з СБУ вивели роззяв, котрі, не зрозумівши, мовляв, що відбувається, з цікавості потрапили до режимного приміщення і лише там збагнули, в яку халепу втрапили. (Цікаво, а чи не пішли разом із ними і куратори цієї спецоперації з російських спецслужб?..). Ті ж виконавці, яких, напевне, до неї готували заздалегідь, залишилися, запевняючи на камери переважно російських ЗМІ, що будуть стояти до кінця. До якого саме кінця, і що після нього, не пояснили.

Звільнені роззяви, як і перед цим кримчани, заявляють, що захопники адмінприміщень адекватні і ввічливі. Отакий собі шведський синдром по-українськи. Чого ж тоді було йти від таких лицарів? Сиділи б і собі з ними до їхнього кінця…

Та, як би там не було, які б яскраві картинки не подавало телебачення, закортіло дізнатися від людей тамтешніх, що усе-таки відбувається на сході країни? Чого хочуть ті, які обурювалися Майданом у Києві, а зараз демонструють значно більшу агресію, спрямовану, до речі, не на скинення злочинної влади і збереження України заради її майбутнього процвітання? Навпаки, ці люди чомусь прагнуть розшматувати державу і йдуть на штурм українських адміністрацій з прапорами іншої держави.

Совки і провокатори є скрізь. Це – крик душі совка зі Сміли, який він увічнив на зупинці

Я зробив лише три телефонні дзвінки. Саме під час проведення так званої антитерористичної операції. (Не знаю, щоправда, у чому вона полягає, бо під час її проведення лише збільшилася кількість барикад і наметів протестуючих у Луганську). Але для себе, здається, дещо зрозумів. Тож виношу розмови на широкий загал, бо не кожен має знайомих на сході. Може, вони також у чомусь стануть у нагоді і нашим дуже делікатним у поводженні з бандитами правоохоронцям і спецслужбам…

Отже, першим був мій колега Олексій з Краматорська. Дізнавшись, що мене цікавить, він охоче почав розповідати:

– Сашо, у нас тут практично щодня збираються проросійські мітинги. У вихідні частина мітингувальників їде в Донецьк. Є серед них і мої знайомі. Толком розповісти про свої вимоги вони не можуть. Одних не влаштовує влада в Києві, інших – важке життя. Частина хоче до Росії, частина – федералізації, суті якої пояснити не може. Ти не повіриш, та дехто з мітингувальників щиро вірить, що Путін, якщо ми перейдемо до Росії, розгонить Партію регіонів!.. А мій колишній знайомий, з яким я зараз не спілкуюся, 45-річний, нормальний на вигляд чоловік сфотографувався з російським триколором у руках на дашку над першим поверхом захопленої Донецької ОДА. Я запитав його, навіщо він це робив, навіщо йому Росія? І знаєш, що почув у відповідь: «Якщо прийде Путін, вигонять завгороно, цю заразу, яку я ненавиджу». Це нагадує мені мрію маленького школярика, котрий марить землетрусом, який розвалить школу. Адже тоді не буде контрольної з математики…

Про що можна говорити, про що можна дискутувати з такими людьми, Сашо? Наприклад моя співробітниця – за Росію, бо там, мовляв, жінки раніше на пенсію йдуть. Водночас, вона планує на майбутніх виборах президента голосувати за Тігіпка, захищає комуністів. Я їй кажу, а хто ухвалив нове пенсійне законодавство? Хіба не регіонали вкупі з комуністами? Хто його розробив, не Тігіпко? Не чує…

І це на вигляд більш-менш нормальні люди. А ти б бачив, які ще люди ходять нерідко на мітинги: неадекватна, обкурена молодь, колишні, а може, й нинішні, члени організованих бандитських угрупувань. Повір, їх у місті знають. Є й зовсім незнайомі люди, схоже, що приїжджі. Вони і заводять натовп, закликають до рішучих, так би мовити, дій. Міліція переважно не втручається. Як браво наші правоохоронці били майданівців у Києві, а тут тільки спостерігають збоку. Я тобі скажу таке: у нас специфічний регіон, багато людей, котрі відсиділи. Тут люди розуміють і поважають силу й рішучість. Якщо влада і надалі буде, вибач, розмазувати соплі по асфальту, її просто ігноруватимуть або зметуть. А якщо бандитів, котрі захоплюють приміщення, озброюються, б’ють незгодних з ними, поставлять на місце жорстко і адекватно, тоді можливий діалог. Бо, за моїми спостереженнями, відсотків 70 людей у Краматорську хочуть спокою і припинення вже цього шабашу.

Переваривши почуте, я зателефонував до Михайла в Харків. Він відразу почав з того, що, якби не гопники, яких вигодував, виховав Кернес, і який вже сам втратив над ними контроль, у Харкові було б спокійно.

– Повір, Сашко, – говорив Михайло, – людям уже обридла ця вакханалія. Звичайно, є ті, які мріють бачити Харків у складі Росії. Але їх меншість. Просто вони агресивніші і згуртованіші. А звичайні люди працюють, займаються удома з дітьми. Їм не хочеться йти і доводити очевидні речі агресивним, налаштованим лише на бійку, ще й озброєним молодикам у масках. Тому всі чекають рішучих дій від правоохоронців і дивуються млявості міліції. Схоже, вона й досі чекає наказу від Добкіна і Кернеса, а не від Авакова.

Та мене усе ж вражає, Сашко, не це. На жаль, ми уже дано звикли, що правоохоронці у нас – зовсім не правоохоронці. Дуже радує, що події останніх місяців таки, здається, народжують нову політичну націю в Україні. Я бачу, як у Харкові на захист України, її цілісності стає все більше людей з неукраїнськими прізвищами. От, приміром, після того, як останнього разу захопили ОДА, першою на площу Свободи прийшла з українським прапором молода єврейка. Вона заявила журналістам, що хоче жити в Україні, а не в Росії. Потім до неї приєднався чоловік середнього віку і теж з єврейським прізвищем, а вже тоді вийшли сотні інших людей, яких згодом побили проросійські відморозки. Ти знаєш, коли я дізнався, хто першим став за Україну, у мене сльози на очах виступили. Відтепер я ніколи не судитиму про людину, виходячи з її прізвища. Бо знаю і росіян, котрі готові воювати за нашу спільну Батьківщину. Водночас, знаю чимало людей з українськими прізвищами, для яких Україна чомусь дуже осоружна. У них тільки й розмов, що про Радянський Союз.

Хочу розповісти ще й таке: я служив у Криму, саме перед тим, як мав розпастися Союз. Там подружився з росіянином Сергієм. Він був з Бєлгорода, а це недалеко від Харкова. Тож ми вважали себе земляками. Якось він чомусь запитав мене, як я ставлюся до бандерівців. Я чесно відповів, що практично нічого про них не знаю, але наскільки мені відомо, вони в Росії не воювали. Через якийсь час Сергія перевели служити в іншу частину, а мене викликав особіст і довго допитував. Коли я звільнився, пробував додзвонитися до Сергія. Та його мати відповіла, що він працює в іншому місті в органах, але адреси товариша не дала. А під час останнього штурму ОДА, який я пробував зафіксувати на камеру, мені впав у вічі один надто активний чоловік. Він гаряче закликав захопити приміщення, допоки його не захопили бандерівці. Чоловік здався мені знайомим. І раптом я здогадався, що це Сергій. Я гукнув його на ім’я. Він озирнувся, глянув на мене пильно і розчинився у натовпі…

Українці Донбасу не такі агресивні, як проросійськи налаштовані молодики, але їх таки більшість

Я оце думаю, друже, що чимало наших людей застрягли в минулому. А влада, особливо місцева, не робила нічого, щоб вони відчули себе громадянами незалежної України. От і маємо когорту совків, котрі готові воювати з Україною за Росію, бо чомусь ототожнюють її з СРСР.

Останній дзвінок я зробив у Луганськ до колеги на ім’я Марія. Був якось із нею на журналістському семінарі в Києві. Здивувало, як тверезо вона оцінює ситуацію в Україні не з позиції луганчанки, а з позиції українки, хай і російськомовної. Я знав спокійну, розважливу Марію, але цього разу розмовляв з розлюченою жінкою.

– Якби ти знав, Сашо, як мене вже дістали оці д*біли, що деруть сорочку за Росію, – майже кричала вона у слухавку. – Я з багатьма знайома, їм платять, і за ці срібняки вони готові Україну розіп’яти. У нас багато безробітних, бо підприємства стоять. Люди перебиваються випадковими заробітками, їдуть до Москви. Багато поспивалися, молодь деградує. Але значна частина людей звинувачує у своїх негараздах не регіоналів, які у нас тотально при владі, а Київ і міфічних бандерівців, яких ніколи не бачили. Вони теж у рядах так званих сепаратистів. Мені гидко, коли цю потолоч називають сепаратистами. Це недалекі люди, котрі навіть не розуміють, що є звичайними зрадниками, бандитами, посібниками терористів. Влада закликає проводити з ними перемовинами. Це повна дурня! Де і хто проводив перемовини з озброєними людьми, котрі захопили приміщення служби державної безпеки?! Таких людей викурюють і судять! Навіщо влада легімітизує бандитів, надає їм статус якихось борців? З ким і за що? Я тобі скажу більше, Олександре, якби поставити на місце Єфремова з Ахметовим, усе давно би у нас заспокоїлося…

Ось таку інформацію я отримав, зробивши лише три телефонні дзвінки. Думаю, влада знає більше. То чому, по суті,  не діє? Хоче продовження кримського сценарію?

Вразило й те, що ніхто з моїх співрозмовників не згадав такої нібито нагальної вимоги протестувальників, як надання російській мові статусу другої державної. Зате Добкін з Кернесом постійно про це говорять, як і деякі народні депутати України. Зокрема такі, як Царьов і Левченко. Схоже, це питання цікавить, насамперед, їх. А вони просто прагнуть вкласти його у вуста погромників на сході України. А може відпрацьовують замовлення Кремля?..

А щодо того, яких людей ми наївно називаємо сепаратистами… Як на мене, показовим в цьому плані було інтерв’ю «ТСН» з якимось жителем Луганська. Він заявив буквально таке: «Я хотів би, щоб ми приєдналися до Росії, але жили в Україн». Як збагнути або прокоментувати мрію цього совка?..

Олександр Вівчарик, журналіст

фото автора і з відкритих джерел Інтернету