Вівчарик: Чи матимемо Вашингтона?

Нещодавно у начебто спокійному Дніпропетровську побили молоду дівчину з Черкащини, котра навчається в тамтешньому виші. Побили за те, що розмовляла по телефону українською мовою. Бив здоровань, котрий кричав, що вона бандерівка і через таких в Україні лихо. Свідками побиття були перехожі, але ніхто не втручався…

На Донбасі у присутності свідків, котрі ще наважуються вийти на прогулянку з дітьми, викрадають людей. Чи то обличчя не сподобалася, чи сподобалася автівка. Але людей витягають з машини, б’ють, кудись вивозять, а машину забирають.

Батьків розстрілюють на очах дітей, молодих людей вбивають за привітання „Слава Україні!”. Зникають журналісти, члени виборчих комісій, представники влади переважно проукраїнської позиції… Людям розпорюють животи, вирізають серця. Так звані сепаратисти, а насправді закинуті з Росії бойовики і чеченські найманці вкупі з місцевими покидьками, убивають тих, хто за єдину Україну, щоби інші боялися і мовчали. Однак дехто, як, приміром, відомий журналіст Андрій Куликов, досі не вбачають в усіх цих фактах проявів етнічних чисток, спрямованих в Україні проти українців!...

Депутати від партії регіонів, комуністи і терористи, скоріш за все російського походження, вимагають негайного надання російській мові статусу державного, бо бачте, гине вона в Україні, а її носії зазнають неабияких моральних страждань. Хай би розповіли це побитій дівчині у Дніпропетровську. Навряд чи хто в Україні знайде хоча б один факт побиття в Україні російськомовного громадянина України, чи гостя з Росії саме за вживання російської мови? Звідки тоді така агресія у деяких російськомовних до україномовного автохтонного населення, яке таке лояльне до іншомовних на своїй землі?

Лицемірство і звірство, лише такими словами особисто я можу охарактеризувати дії і промови так званих сепаратистів, чи федералістів, а якщо по суті – терористів. Їх натаскали у Росії на провокації і вбивства, вони пройшли виучку на Кавказі, їм допомагають найодіозніші представники колись українського беркуту, руки яких у крові небесної сотні. Для цих нелюдів українці не люди, а Україна не держава. Усе українське для них не просто осоружне, – ненависне. Вони дійдуть до того, що вбиватимуть і російськомовних українців. Власне, уже вбивають. Як, приміром, фермера, котрий допомагав українській армії в Донбасі: 18 травня в селі Сергіївці Слов’янського району Донецької області бойовики самопроголошеної Донецької народної республіки розстріляли на очах у родини 68-річного пенсіонера Він мав невеликий аграрний бізнес й інколи возив продукти воїнам українських збройних сил на блокпост…

Російські бойовики у вигляді народного ополчення ДНР

І проти цих навчених, нарваних, жорстоких і добре озброєних убивць генерали, серед яких багато зрадників, що скрито допомагають терористам, кинули не дуже навчених і не дуже озброєних молодих хлопців. Ті роблять що можуть і… гинуть. Генерали – ні.

– Олександре, у мене, та й взагалі у багатьох проукраїнськи налаштованих місцевих жителів, багато запитань до проведення антитерористичної операції, – говорив мені у телефонній розмові мій приятель з Краматорська. – Наприклад, українські вояки здобувають перемогу, здається, залишилося ще трохи натиснути і той же Слов’янськ у наших руках. Однак… Командування їх зупиняє, відводить, перегруповує, запал згасає, втрачається ініціатива. Бойовики, зализують рани, отримують підкріплення, ще кращу зброю і йдуть у наступ. Таке враження, що нашим командирам не перемога потрібна, а втрати патріотично налаштованих українських військових…

До речі, з цим приятелем у мене вже тиждень немає зв’язку. Тривога гризе серце. На щастя, зміг ще зв’язатися зі знайомими в Маріуполі, Горлівці, Лисичанську, Красному Лучі. З кожним говорив не раз. Якщо підсумувати розмови, то головні тези такі: людей на сході зазомбували настільки, що багато з них просто нічого не розуміє. Вони панічно бояться міфічних бандерівців і правого сектору, повірили пропаганді російських ЗМІ, котрі твердять день у день, що влада в Києві – це фашисти, які вбиватимуть усіх, хто не з західних і центральних областей. Тому і справді думають, нібито терористи їх від когось захищають. Звичайно, багато хто починає розуміти, що щось у цих постулатах не так, що озброєний місцевий криміналітет і добре підготовлені до воєнних дій прийшлі люди не несуть їм спокою. Та згуртуватися, висунути конкретні, логічні і зрозумілі вимоги до влади центральної, дати належну відсіч убивцям жителі Донбасу ще не можуть. А там живуть більше п’яти мільйонів людей. Якщо вони схаменуться, у терористів горітиме земля під ногами. І перші паростки спротиву вже є. Якби ж то центральна влада усі роки незалежності працювала з цим регіоном, якби ж то люди бачили увагу до себе! На жаль, вони бачили лише те, що владі у Києві на них наплювати, що територію, на якій вони живуть, віддали на відкуп олігархам. Отже, справедливості нема. Вижити можна лише ставши сильним і страшним, або підігруючи місцевим скоробагатькам, котрі дбали не про чужу для них Україну, а про свої статки і власний комфорт. У всьому, навіть у мові спілкування і піснях на радіо. Переважно там звучав і звучить російський блатняк…

Ментально свої регіонали зробили з цих людей істот без коріння. Голоси нечисленних патріотів у цьому депресивному болоті здавалися у кращому разі кумедними і чужими, а в гіршому – просто ворожими.

– Сашо, тобі наших людей зрозуміти важко, – говорила мені колега з Горлівки. – Ти живеш у краї, де ще живі традиції, де звучить жива українська мова, де люди знають історію і хоч трохи аналізують події, промови політиків. Дай Бог, щоб у вас усе це збереглося і примножилося. А у нас утворився гидкий гібрид Росії і України радянської, такий собі уламок Радянського Союзу в найгіршому варіанті. Людей постійно переконували, що незалежна Україна – явище тимчасове, що всі їхні проблеми від розвалу Союзу, що спасіння тільки у спілці з Росією, що всі україномовні українці бандерівці і посібники фашистів, що Донбас усіх годує, що Янукович – суперпрезидент. І от виявилося, що він боягуз, який пограбував країну і втік, що свідомі українці, які для східняків фашисти, змогли його скинути, незважаючи на армію ментів. Тобто, не такі вже вони слабаки ті бандерівці. Та східнякам почали втовкмачувати, що Янукович ще президент, що бандерівцям допомогли Америка і Європа, що європейці усі геї і йти в Європу ніяк не можна. Там ми, мовляв, будемо рабами. А Росія хоч і окупувала Крим, але так хотіли кримчани, бо боялися бандерівців-фашистів. І нам усе-одно треба йти в Росію. Бо там наші брати. І ці „брати” раптом з’явилися зі зброєю і георгіївськими стрічками просто в наших містах, прийшли без запрошення. Ті, хто керований по радіо і залишився навіки в СРСР, так би мовити „голь перекатная”, яка вже давно не просихає від горілки, радісно до них приєдналися, криміналітет отримав гроші, зброю і вплив. Болото, для якої сонце світить лише з Кремля, отримало якусь ідею і повірило, що Росія поверне їм молодість. Люди, що думають і бачать опинилися в опозиції. Їх не те, що не чують, їх зневажають, їх убивають. Спробуй дискутувати з озвірілим молодиком з битою чи автоматом, який переконаний, що коли ти за Україну, значить ти фашист і посібник клятих америкосів. Влада не втрутилася в події вчасно, а тепер маховик розкрутився так, що чавить уже й болото. У цій ситуації найгіршим є те, що правоохоронці в основній своїй масі зрадили присязі. Місцевих, які за Україну, захистити нема кому. Тобто, правоохоронців у нас нема. Є менти, котрих навчали бити проукраїнських активістів і захищати регіональну еліту. Усі інші люди для них цікаві лише як об’єкти для отримання наживи. Я не знаю, як буде завтра. Ментів треба звільняти і судити, а як це зробити в умовах, що є зараз? Навколо зрадництво, нікому не можна вірити. Люди звикають до вбивств і катувань тих, хто має протилежну думку. Вони звикли ховати очі і приглушувати свою совість. Серед нормальних людей поступово наростає мовчазний спротив. Якщо він виллється у спротив активний, почнеться справжня громадянська війна. Тут буде гірше, ніж в Абхазії чи Північній Осетії. Хай мене вважають боягузкою, але я невдовзі звідси тікатиму. Тож, хоча б ви тримайтеся, давайте відсіч проросійським провокаторам, бо інакше вся Україна буде у вогні.

Моя знайома говорила, а в мене перед очима стояли розстріляні альфівці і два БТРи з десантниками неподалік, котрі не захистили, по суті, своїх колег. У вухах звучав сміх російських кураторів операції, які раділи, що так „вдало” відсвяткували вербну неділю…

Невже десантники думали, що війну можна перечекати не втручаючись? Скільки їх після того загинуло у засідках?

Я ніколи не забуду тіла шістнадцятьох наших воїнів, розкиданих по полю. Українському весінньому полю, яких став для них місцем страти. Їх теж зрадили.

А ми пораємося на городах, торгуємося за розсаду, слухаємо російські пісні, дивимося російські фільми і концерти. Між тим у підвалах СБУ того ж Слов’янська російські спецназівці катують наших людей. До нас ще не дійшли…

На лавочках у дворі будинку, де я живу, цілісінькими ночами п’ють пиво і лаються російською хлопці-українці. Трохи старші за них, або й такого віку юнаки з українських військових підрозділів на сході, вже лежать у сирій землі чи лікуються у шпиталях після нападів засланих з Росії терористів. А ці гигочуть і розмовляють мовою окупанта. Сподіваються, що відсидяться на лавочках із пивом у руках?

Україна й досі не розірвала дипломатичні стосунки з Росією, до нас і досі їде кожен, кому заманеться. Допоки?

Активний донедавна регіонал Варивод, надає в Смілі послуги кабельного телебачення. І якось так дивно стається, що часто зникає сигнал, коли йде передача про зловживання і злочини сім’ї Януковича. Зате увечері напередодні виборів президента України передача російського каналу, в якій несамовитий „росіянин” Жириновський закликав жителів сходу озброюватися і боротися з українською владою, не переривалася. Схоже, Варивод уже відсидівся у кущах і насміхається з нас. Він працює, як працював, тому й канал „TVI”, який колись відключив, напевне, за вказівкою однопартійців, не включив досі. А навіщо? Хай лохи слухають Жириновського і дивляться агітки про доблесну російську армію.

У нас ще тихо і спокійно. Не так давно спокійно було і на сході. А тепер уявіть, що завтра на вулицях Черкас і Сміли з’являться зелені чоловічки, які захоплять адмінбудівлі і міліцію, роздадуть зброю бандюкам, поставлять скрізь блокпости, людей стрілятимуть за вишиванку, незгодних викрадатимуть, катуватимуть і вбиватимуть. І це все відбуватиметься на очах дітей. А по телевізору будуть лише Путін, Жириновський і Кисельов. Хтось цього хоче? Чи хтось сподівається, що втече? Куди? А якщо й так, то уявіть, як це залишати власний будинок, речі, які надбали протягом життя, друзів, сусідів, рідну землю. І це не страшилки, це відбувається зараз в режимі реального часу. А ми п’ємо пиво цілісінькими ночами, або сперечаємося, який кандидат у президенти кращий. Про це треба було думати, коли обирали Януковича. Зараз треба думати про те, як врятувати Україну і мир у ній.

Вибух патріотичних почуттів у Смілі, викликаний агресією Росії

Ми ще так і не усвідомили з ким маємо справу. Свого часу  РІА «Новый Регион» надрукувало інтерв’ю журналіста Sunday Times Марка Франчетті, яке йому вдалося взяти у двох російських офіцерів, котрі входили до складу секретних російських батальйонів смерті на Кавказі. Це інтерв’ю можна знайти в Інтернеті. Якщо не боїтеся нічних кошмарів, почитайте, як вони знущалися над чеченцями, котрих підозрювали в тероризмі. „Це тварини, яких треба вбивати”, – переконані російські офіцери! Тепер ці нелюди воюють проти нас. І ми для них – фашисти… Хоча саме Росія явила у XXI столітті здивованому світу найдикішу форму фашизму, яку сміливо можна назвати рашизмом. Це породження мафіозної держави і криміналітету, оспіваного російським кінематографом. Для його творців визначальною є влада заради влади. І задля цієї ідеї можна не лише наплювати на справедливість, мораль, правду, а й топтати обличчя незгодних чобітьми.

Німецький філософський Еммануїл Кант свого часу сказав, що лише дві речі викликають у нього захоплення і здивування: зоряне небо над головою і моральний закон усередині людини. На думку письменника і журналіста Тараса Прохаська, зоряне небо – це Божий світ, лад, який був створений, і є ладом, хоч і незбагненним. А моральний закон – це та частка духу, яка присутня в кожній людині і робить її душу безсмертною. Моральний закон, духовний інстинкт відчуття різниці між добром і злом забезпечує виконання найбільшого людського обов’язку – права вибору. Це право, принаймні жителі більшої частини України, отримали 25 травня. За його результатами і побачимо, який духовний інстинкт маємо. Адже особливо вражаючим виявом людяності, людськості є ті моменти вибору добра, коли всі обставини світу та часу сприяють тому, щоби не бути добрим. Не хочеться вірити, що культура, освіченість і лицарство безпорадні перед хамством, безкультур’ям, нахабством і варварською дикістю, як безпорадна культурна рослина перед хмарами дикої сарани…

За великим рахунком ми вибирали і ще будемо вибирати собі еліту. І це не пересічна подія, як звикла думати частина наших співгромадян. Бо еліта створює атмосферу життя в суспільстві. А від того, в якій атмосфері вона живе і дихає, які моральні засади, який моральний дух продукує, в такій атмосфері будуть жити і дихати звичайні люди. Тобто усі ми.

Дуже важливим для нас також є те, що президентські вибори повинні розвіяти будь-які сумніви щодо легітимності центральної влади в Україні. Але цього дуже не хоче Кремль, який розуміє, що в нинішній ситуації проросійський кандидат не набере більшості голосів виборців. Тому для російської дипломатії, спеціальних розвідувальних служб Росії, а також для закинутих в Україну терористів головним завданням був зрив виборів в Україні. Пишу ці рядки в неділю 25 травня ще до закінчення виборів і сподіваюся, що їм цього не вдасться. Хоча Росія кинула для вирішення цього завдання величезні фінансові ресурси і задіяла десятки високопоставлених чиновників, що працюють в міжнародних організаціях. Протиставити цьому цинічному злу ми, наразі, можемо лише власну згуртованість і підтримку звичайних людей світу. Європа нас, схоже, як кажуть у народі, кинула на догоду своїм тимчасовим інтересам. І це вже не вперше. От уже воістину історія вчить тому, що не вчить нічому. Якщо програємо ми, програє і Європа. Але збагнути це рафіновані начебто європейські демократи чомусь ніяк не можуть…

Вибух патріотичних почуттів у Смілі, викликаний агресією Росії

І все-таки, сподіваюся на нашу колективну мудрість і фортуну. До цього вона поверталася до нас обличчям нечасто. Пам’ятаю, як 2009 року їздив до Краматорська. Написав і статтю про нього для одного видання.

– Їдучи в Краматорськ мимоволі відчув, як чимдалі на Схід, тим менше України, – писав тоді я. – Прадавні козацькі землі омосковлені. Але найбільше гнітить, так би мовити, радянськість краю, яка відчувається буквально у всьому: у дбайливо збережених пам’ятниках тоталітарної комуністичної доби, в архітектурі, мові, а головне – у мисленні більшості людей. Тут і на 18-му році Незалежності дійсність міряють радянськими штампами, насилу сприймають самостійність України і в усьому посилаються на Москву.

Тому не здивувався, побачивши у квартирі одного українського патріота Краматорська велосипед зі спеціальною скринькою. (Щоб не нашкодити не називаю його прізвища, як і прізвища колег на сході України…). У неї він склав усе необхідне в дорозі, включаючи ліки. Ним він збирався відходити на захід, коли на Україну посунуть танкові колони росіян. Я не міг з цього сміятися, хоча й вірив, що велосипед цьому чоловікові на такі цілі ніколи не знадобиться. Особливо, якщо українська влада в Києві буде сильною У цьому суворому краї люди люблять силу, твердість і відповідальність.

Помилився. Влада в Києві відносно сильною була лише тоді, коли боролася проти українців. То може хоч новообрана виправить помилки папєрєдніков? Наш Пророк Тарас Шевченко вірив, що ми діждемося сильного лідера, Вашингтона, як писав він, з новим і праведним законом. Коли ж, як не у 200-річчя з Дня його народження має здійснитися ця мрія?! Адже російські танки на нашому кордоні вже стоять…

Олександр Вівчарик, журналіст

Фото автора і з відкритих джерел інтернету