Якось, незадовго до цьогорічного Дня Незалежності, я почув на автобусній зупинці голосну розмову двох стареньких жіночок. Вона мене вразила, я б сказав, своєю безглуздістю і настирною повторюваністю. Бо здавалося б уже давно мали відійти у минуле плачі за СРСР, прокльони на адресу України і її незалежності, прославляння Путіна та Росії. Я ще розумію невдоволення, яке жінки висловлювали на адресу Порошенка. Воно має під собою підстави. Але прославляння СРСР і звеличення Росії!.. Тож не витримав і запитав, невже їм так добре було в минулому. „Дуже добре”, – запевнили вони. „І що, ви могли отак вільно і привселюдно виказувати свої критичні зауваження на адресу держави, не кажучи вже про прокльони на адресу Сталіна, чи бодай Брежнєва”? Жіночки насупилися і замовкли, підібгавши губки.
А я пригадав, що понад 40 років тому 23 серпня 1973 року у Стокгольмі Ян Ерік Улсон, утікач з в’язниці, не особливо небезпечний злочинець, узяв у заручники чотирьох працівників банку „Sveriges Kreditbank”. За вимогою Улсона, поліція звільнила і доставила туди ж його співкамерника – Кларка Улофсона.
26 серпня поліцейські просвердлили отвір у стелі і сфотографували заручників і Улофсона. Однак Улсон помітив наміри поліції і почав стріляти, обіцяючи всіх перебити у випадку газової атаки.
Та, 28 серпня газова атака все ж відбулася. Через півгодини після її початку захоплювачі здались, а заручників вивели цілими та неушкодженими.
Проте колишні заручники заявили, що боялися не захоплювачів, які нічого поганого їм не зробили, а поліцію… За деякими даними, вони за свої гроші найняли адвокатів Улсону й Улофсону.
Стокгольм
Оцю дивну дружбу заручника з бандитом, викрадачем, той психологічний стан, котрий іноді виникає у заручників, коли вони починають симпатизувати викрадачам або навіть ототожнювати себе з ними, шведський криміналіст Нільс Біджерот назвав стокгольмським синдромом. Заручники, які його відчувають, ототожнюють себе з захоплювачами унаслідок дії захисного психологічного механізму „не нашкодь своїм” – якщо загарбники „приймають”, хоча б частково, заручника за свого. Як бачимо, людська психіка – штука загадкова. Здавалося б, ну як можна проявляти симпатію і співчуття по відношенню до людини, що застосовує до тебе (або погрожує застосувати) насильство? Та оглянімося навколо, чи мало серед нас українців, котрі і зараз виявляють симпатію до Росії і росіян, хоч ті щодня вбивають, захоплюють у полон і катують українців? Однак, ці загублені люди завжди знаходять виправдання Путіну і звичайним російським громадянам, які його підтримують. Ба більше, для них у всьому винувата Україна. Мовляв, чого ми не здали свою територію без бою, як у Криму? Тоді б і жертв, і руйнувань не було… Здавалося б дивно, але згадаймо: покручів і манкуртів в Україні Москва завжди вважала своїми. Таких вона постійно якось підтримувала і захищала. От ці яничари і не можуть нашкодити справді своїм, якими для них є росіяни, що підтримують політику Путіна. Цей синдром на міждержавному рівні цілком можна назвати московським, або донецьким, за аналогією зі стокгольмським.
Люди з московським синдромом
До речі, механізм психологічного захисту, що лежить в основі згаданого синдрому був описаний ще за 37 років до подій у Стокгольмі британським психологом і психоаналітиком Ганною Фрейд, дочкою Зиґмунда Фрейда. Вона дала йому назву „ідентифікація з агресором”. Як на мене, дуже влучно. От і наші жертви московської і комуністичної пропаганди ідентифікують себе з російським агресором, намагаються всіляко демонструвати послух, щоб викликати його схвалення і заступництво, виправдовують розбій загарбників.
Люди з московським синдромом
Цікаво, що американський психіатр Франк Охберг у 70-х роках минулого століття застеріг: мовляв, випадки проявлення справжнього стокгольмського синдрому (коли жертва має позитивні відчуття до нападника і негативні до тих, хто намагається її звільнити) трапляються рідко. Наївний, він не був на Донеччині (окупованій і підконтрольній Україні…).
Люди з московським синдромом
Коли зі справжнім стокгольмським синдромом усе більш менш ясно, бо, якщо коротко, – це парадоксальна захисна реакція, що характеризується своєрідним захопленням особою агресора і шуканням порятунку саме у нього, то з московським синдромом складніше. Цей захисно-підсвідомий травматичний зв’язок нагромаджувався, культивувався століттями. Найбільше – за комуністичних часів. Його викликала в нестійких душах агресивна, по відношенню до України, політика Москви. „Шок, що виник у ті часи у батьків-дідів багатьох нинішніх українців, призвів до того, що наші сучасники нині почали співчувати своїм загарбникам, виправдовувати їхні дії, і, в кінцевому підсумку, почали ототожнювати себе з ними, переймаючи їх ідеї і вважаючи свою „жертовність” необхідною для досягнення загальної мети (виживання)”, – зауважує доктор філософських наук, професор Олександр Саган. Отже, я не одинокий у своїх припущеннях…
Серед об’єктивних причин такого стану – окупації, розкуркулення, голодомори, масові репресії, розстріли за національною ознакою тощо. Як на мене, найбільшої шкоди моральному стану українців нанесли саме голодомори, які зламали хребет нашому народові. То був геноцид нації, основу якої на той час складало самодостатнє, незалежне, досить заможне селянство. А найвідважніші, найбуйніші загинули на війнах: так званій громадянській, фінський, радянсько-японській, Другій світовій. І зараз, до речі, гинуть найдостойніші наші сини і доньки, захищаючи Україну у війні з російським агресором.
Доконали нашу націю також репресії, коли було донищено тих, хто мав свою думку, міг думати, аналізувати, вести за собою, бути прикладом: священиків, письменників, учених. Отак комуністична влада проводила селекцію, творила з гордих українців затуркану „нову радянську спільність”, тобто гомо-советікус – людей без роду племені, честі, совісті; зомбі, керованих по радіо, а потім і по телевізору.
Люди з московським синдромом
Комуністична влада кинула на зомбування населення всі більш-менш інтелектуальні сили. Мізки людям промивали на комсомольських, партійних, профспілкових зборах, своє завдання старанно виконувала величезна когорта політінформаторів і лекторів. Кожен письменник працював на ідею звеличення міфічного радянського народу і приниження корінних націй СРСР. Особливо – української. Прикладів цього безліч.
Тому і наголошує, згадуваний уже Олександр Саган, про неможливість „вивільнитися ні духовно, ні культурно з-під „Росії”, коли ми всі свої зусилля будемо докладати до „фатальної закодованості дивитися лише в бік Росії”. Відтак, дуже багато так званих „українських” (лише за місцем проживання) науковців (чиновників, викладачів, пересічних громадян тощо) „ідентифікують себе у рамках, установлених для нас російською історією”(чим не московський синдром?). А значить, вони „не усвідомили своїх власних меж, не виробили власних історичних і культурних ідентифікацій, – простіше кажучи, не усвідомили себе до кінця українцями”.
Заради справедливості варто зауважити, що московський синдром – це проблема не лише України і українців. У великій мірі він дошкуляє і вірменам, сербам, деяким іншим народам. Зокрема, і це досить яскраво проявилося після анексії Криму і агресії на Донбасі, йому підвладні у значній мірі іспанці, французи, угорці, греки, правляча верхівка Італії, Чехії тощо. Ба більше, московський синдром – це така зараза, яка роз’їдає і саму Росію. Адже росіяни теж страждають від дій Путіна і його камарильї. Та вони поставлені режимом у таку ситуацію, коли повинні беззастережно приймати все, що коїть влада, включаючи розправи з неугодними і військові злочини, інакше автоматично стають ворогами, зрадниками і запроданцями. Тож росіяни вже на підсвідомому рівні ототожнюють себе з владою, всіляко демонструють послух і виправдовують її дії. Це ототожнення з хижою державою закорінилося давно і не лише серед звичайних росіян. Згадаймо, як дружно і навперебій культурна, нібито, еліта Росії виявляла своє вірнопідданство Путлеру після окупації Росією Криму!...
А буквально днями я прочитав книгу Людмили Улицької „Люди нашего царя”, видану в Москві ще у 2005 році. Відразу скажу, книга цікава, глибока, у якійсь мірі елітна. Місцями вона підноситься до вершин, які здаються пророчими. Ось уривок з оповідання „Москва. Подрезково”. (Відразу прошу вибачення за дуже розлогу цитату мовою оригіналу). Але, як на мене, то геніальна картинка середовища існування і, відповідно, характеру нашого колишнього „брата” з його московським синдромом). Для уважного читача вона багато на що відкриє очі. Отже:
– … Клинский поезд уходил через минуту, и я успела сесть в последний вагон. Поезд тронулся, И я пошла по вагонам по направлению к головному.
Часть дверей набирающего скорость поезда оставались открытыми. Дерматиновое покрытие лавок местами было содрано, торчало желтое пенопластовое мясо и деревянный костяк. Веселый сквозняк влетал в вагоны сквозь разбитые окна. Подсолнечная лузга и бумажный мусор хрустели под ногами. Дачный народ сжимал продуктовые сумки коленями. Разруха была определенная, но не окончательная. Так, небольшая репетиция. Все-таки еще существовало расписание, хриплый знакомый голос объявлял: „Следующая станция…”, в проходах налаживались славные картежные компании.
За окнами тянулся безобразный пригород, на железнодорожных откосах, в крапиве и лебеде, группами и парочками сидели мои соотечественники, потягивали винцо и курили, поплевывая в жухлую травку, и им было хорошо. Один молодой парень встал, расстегнулся и направил струю в сторону электрички. Он смеялся, обнажив розовые десны. Хорошо заметные на таком малом расстоянии…
В том году я была в Афинах, видела закат в Сунионе, у храма Посейдона, где Эгей бросился со скал, и была в Иерусалиме, и сидела на берегу Мертвого моря, откуда Лот, не оглядываясь, шел за божественным посланником… И вот теперь, при виде косого августовского света, скользящего по жухлой траве, засранного откоса, глотаю комок в горле… Почему это убожество так трогает?
Чья-то нога пнула мою сумку, и я ее отодвинула. Напротив сел человек лет сорока, в меру пьяный, о чем тут же и объявил:
– Да, выпил немного. За Россию!
Я нисколько не возражала. Из расстегнутого ворота трикотажной рубашки вырастала стройная шея. Зубы белые, глаз веселый и карий.
– Я за Россию для русских! Это тебе не Америка. Не для черножопых!
Он выстраивал свою концепцию легко и непринужденно: он поносил всех, от англичан до японцев, прошелся по всем буквам алфавита. Все нерусские были прокляты. Я даже испытала некоторый укол по национальному самолюбию: как еврейка я привыкла держать пальму первенства в своих руках, а тут мне в привычной пальмочке отказали, поставили в один ряд со всеми прочими черножопыми. Наметив концепцию в общих чертах, мужик остановился на способах ее практической реализации:
– Значит, так! С силами соберемся – и всех порежем! Ох, весело будет!
Глаза его сверкали честным пугачевским блеском. Обращался он поначалу не ко всем вообще, а ко мне лично – доверчиво и дружелюбно, словно я заведомо его сторонник и никак не могу держаться других мыслей. Я молчала и решала про себя задачку, с чего это он ко мне обращается: не признал во мне черножопой или желает чуть погодя пролить белый свет на мою нерусскую зловредность. Указав на медленно ускользающую за окном станцию „Левобережная”, он сказал мне доверительно:
– Вот, ты посмотри! Канал, да? Его кто строил-то, знаешь? Двадцать тысяч заключенных! Сталин всех повинтил – и построили! А вы, коммунисты, что построили? – неожиданно спросил он у меня, но я не готова была держать ответ за коммунистов. – Только все распродали да разворовали! Что Петр взял, все продали!
Он говорил азартно, все громче и громче, и уже полвагона его слушали, но как-то вяло и без душевного отклика, и он уже обращался не ко мне, а ко всему вагону, к людям, отводящим от него глаза.
– Кто войну на своих плечах вынес, я спрашиваю! Кто?
Но никто ему не отвечал. Все смотрели мимо с неловкостью и опаской.
– Демократы ваши? – и тут он употребил замысловатую фразу, в которой были ловко увязаны репродуктивные органы собаки, сибирский валенок, медный таз и чье-то анальное отверстие.
Слегка колеблясь в проходе, восходил второй герой. С улыбкой узнавания он приблизился к оратору. Остановился. Ему было под шестьдесят, загорелая лысина была украшена давним петлеобразным шрамом, и он тоже уже принял на грудь, облаченную в чистую джинсовую рубашку.
– Вот именно! – похвалил он кареглазого, и я отодвинула сумку, пропуская его в проход между лавками.
– А ты – за Россию? – строго спросил кареглазый.
– За Россию, – кивнул лысый.
Кареглазый хитро сощурился, прямо-таки по-ленински, и задал вопрос на засыпку:
– А за какую Россию?
Лысый растерялся:
– Ты что имеешь в виду? В смысле – за старую или за новую?
– Не врубаешься! Старую… – саркастически улыбнулся кареглазый. – Ее еще надо проверить, старую-то! Возьми, к примеру, попов, кадилами опять размахались. Как телевизор ни включу, все машут и машут. Однозначно!
– Однозначно, – подтвердил лысый.
Но кареглазый, видно, решил провести проверку по всем швам:
– А вот, скажи-ка мне, ты пьяница или алкоголик?
Лысый приобиделся:
– Почему это? Я так, любитель…
И он вытянул из аккуратной, искусственной кожи сумочки початую бутылку вина.
Первый взял ее, посмотрел на этикетку:
– „Салхино”. Шестьдесят два рубля.
Потом ткнул пальцем и, отметив ногтем полосочку на этикетке, объявил:
– Вот я сейчас выпью до этой полосочки, и будет как раз на десятку.
Что и сделал. Самым точным образом. После чего вынул из кармана горсть мятых бумажных денег, выудил десятку и стал засовывать ее в карман лысому.
– Да ты что, – удивленно отвел десятку лысый, – да мы что, не русские, что ли?
– Это ты верно, – удовлетворенно кивнул кареглазый. – Верно говоришь. Русские. Вот соберемся и резать пойдем.
– Кого? – полюбопытствовал лысый.
– Да не русских! – широко и добро улыбнулся кареглазый. – Чтобы здесь под ногами не путались! Ох, кровушки пустим!
– Да на что? – удивился лысый. – С чего это я пойду резать? Охота была!
– Вот она, лень-то русская, – укорил его собеседник. – Под лежачий камень вода не течет.
– Да хрен бы с ней, пусть не течет. Пусть хоть лень, – согласился лысый с милейшей улыбкой, выжавшей круглые детские ямочки на пухлых щеках.
Русскую лень они по-доброму осудили, и на этой мирной ноте я вышла в тамбур. Приближалось мое Подрезково.
В тамбуре тоже было интересно. Одна дверь была сломана, и пыльный дорожный ветерок набивал тугим воздухом тамбур. Возле второй двери, что сломана не была, стояли две молодые парочки. Те, что ростом были поменьше, самозабвенно обнимались, а более рослые уже покончили с прелюдией, победитель в черной рубашке уже попал в цель и деловито совершал таинство, энергично позвякивая пряжкой брючного ремня не в такт замедлявшемуся движению поезда. В боковом зрении мелькнула длинная белая шея и запрокинутый подбородок прекрасной дамы. Я с облегчением спрыгнула на подкатившуюся под ноги платформу.
Всего в этой день было слишком много. Я шла по перрону, поезд тронулся, обогнал меня и, вильнув задом, унесся вместе с кареглазым, лысым и этой великолепной четверкой, которая до Клина могла еще много чего успеть…
Платформа кончилась, началась дорога, она вела вправо, мимо седеньких от пыли кустов, которые все пытались отодвинуться подальше в сторону. И закат еще не совсем произошел, и деревья стояли с подсеченными светом верхушками.
В смуте и растерянности я дошла до поворота дороги, где под пыльным кустарником сидели двое мальчишек лет десяти и, как мне показалось издали, играли в карты. Подойдя ближе, я увидела, что они делят толстую пачку денег на две колоды, и полупустая бутылка того же „Салхино” была зажата между коленями у одного из них…
Венечка! – взмолилась я – Ты уже давно в хорошей компании потребляешь что-нибудь небесное и тебя достойное, и железная пробка в горле тебе уже не мешает. А с этими-то что будет? Они не сложат свои обтрепанные крылышки под ветхим забором, не заплачут смиренной слезой бессилия и покаяния, а, налившись пьяной кровью, возьмут топор или БТР. И уж какие тут Петушки, липкие леденцы на сосновых палочках, скользкие медовые пряники… Огненного, злого и железного петуха накличут на бедную нашу сторону эти добрые мужики с бутылкой „Салхино”. А с этими, маленькими, что будет? – спрашивала я покойного Венечку Ерофеева без всякой надежды на внятный ответ.
Промосковськи налаштовані люди в Україні вилонили зі свого середовища тітушок
Не знаю, як у вас, шановні читачі, а у мене після прочитання такого в голові з’явилася розхожа фраза: умом Россию не понять… Воістину! Та незважаючи на прояви прозріння в авторки, ми зустрічаємо у книзі і такі пасажі:
– … Помню, мне было десять, я с маминой подругой Ниной – на курорте в городе Трускавце, куда маму отправили пить воду для поправки печени, а Нину пить воду из соседнего колодца от бесплодия. Стоим в хорошеньком дворике, снятом у лютой западнянки, которая ненавидит нас по трем причинам: как курортников, как москалей и как евреев.
Як бачимо, глибока, цікава письменниця, реаліст з почуттям гумору не змогла таки позбутися московського синдрому, нав’язаного радянським вихованням. А він усе не своє вважає дрібним, недолугим, а то й ворожим, ксенофобним. Своїм може бути лише російське радянського ґатунку, хай навіть і огидне. Навіть для письменниці єврейської крові… Адже сама Улицька написала у книзі: „… я по культуре – русская, по крови – еврейка, а по вероисповеданию – христианка”. Однак, і таке розтроєння не вбило у ній гомо-советікуса. Ну не показала б таких почуттів „западнянка” в Трускавці, в якому лікувало, надірвані постійними пиятиками печінки, усе партійне керівництво СРСР! Не могло бути такого в культурному місті, яке живе з курортників. Але Улицька щось там уздріла, а скоріше домислила, бо так працюють її мізки. Зауважимо, вона далеко не найгірший екземпляр гомо-советікуса. Що можна чекати від гірших, ми добре бачимо на прикладі Донеччині, населення якої десятиліттями привчали ненавидіти все українське, вбачати у ньому лише фашистське і бандерівське. Навіть за незалежності України. Особливо при Януковичу.
„русский мир” іде „захищати” яничарів в Україні.
Прикро, однак таких схибнутих на Росії з московським синдромом людей ми зустрічаємо і в інших областях України. І не лише серед етнічних росіян. Навпаки, їх чимало і серед етнічних українців. То вони нищили українські прапори цього року на День Незалежності в Краматорську. Це вони кажуть, що їм однаково як їх назвуть: росіянами, чеченцями, туркменами, хохлами, лише б пайку більшу давали. Це вони принципово на День Незалежності копають картоплю, а відпочивають у радянські і християнські свята. Це вони вилонюють зі своїх лав тітушок і мітингарів з будь-якого приводу, лише б на зло Україні… А Україна усе живе і бореться. І вона буде завжди! Бо є ще українці без московського синдрому, для яких Батьківщина понад усе! Вірю, з кожним днем їх буде все більше і більше.
Олександр ВІВЧАРИК,
Сміла
реклама
Коментарі
У 1977 році Мацюцькій було вже 24 роки. То як ти думаєш - вона може пам"ятати, що було у тому році?
Гарний жарт вiд Мацюцькоi.
А в 1977-м — Вы уже родились?
Какая" наивность" !))) Кто б сомневался... здесь всех идентифицируют спецслужбы ))), все на учете состоят ))
Як кажуть: «Массы косны и ленивы. Они читать не любят. Им достаточно знать одного врага и одного Бога». Адольф Гитлер. (З фільму «Обыкновенный фашизм»).
Особливо в наших селах, де не було колгоспу мільйонера........
Зачем повторно переживать историю ??)) Умные народы учатся на чужой истории и чужих ошибках . Нужно уважать жизнь и труд тех поколений, кто оставил нам огромное богатое государство , а не поливать грязью их память и труд,чем занимается автор длиннющей заказной статейки . Цель которой закатать губки 2-х старух,ограблен ных и превращенных в быдло.А заодно и всем прочим представителям люмпена.
Стрічка RSS коментарів цього запису