реклама
Будівельна компанія надія

726528_5_w_1000 Він народився в Полтаві, але свій політичний і військовий талант виявив переважно на Черкащині; був учителем, письменником, публіцистом – став військовим, і навіть головою Раднаркому в Каневі; був комуністом – став петлюрівцем; намагався переграти ЧК, але вона його і стратила

Цього року маємо п’ять тісно пов’язаних між собою ювілеїв, які стосуються Української революції і її активних учасників: на початку 1921 року на польській території в Тарнові військові УНР створили Повстансько-партизанський штаб на чолі з генералом з Юрієм Тютюнником, тобто 100 років тому. Виник він з ініціативи керівництва УНР і безпосередньо головного отамана Симона Петлюри.

Юрій Тютюнник (український військовий діяч, генерал-хорунжий армії УНР) народився в травні 1891 року, тобто 130 років тому.

В березні 1921 року (теж 100 років тому) в Києві у Пролетарському саду, нині це Хрещатий парк, зібралося до десятка українських діячів, представників національно-свідомої інтелігенції, які, створили Всеукраїнський центральний повстанський комітет, що підпорядковувався Повстансько-партизанському штабу армії УНР у Польщі. Цей комітет більше відомий за абревіатурою ЦУПКОМ (Центральний Український Повстанський Комітет).

Головою ЦУПКОМу обрали есера, студента-медика, який водночас працював у київському губернському відділі освіти, Івана Чепілка. 21 червня 1921 року він був схоплений чекістами в Ірпені і розстріляний 28 серпня того ж року (100 років тому).

Уповноваженим з військових справ ЦУПКОМу тимчасово призначили Олександра Грудницького. Чомусь вважалося, що він не мав належного військового досвіду. Тому в червні 1921 року із польського штабу був висланий до комітету генерал-хорунжий Володимир Галкін. На жаль, до Києва той не доїхав. Олександр Грудницький змушений був передати командування Північною групою повстанських військ отаману Юліану Мордалевичу. 28 червня 1921 року Київська ЧК заарештувала Грудницького. Відповідно до Постанови колегії Київського губернського ЧК від 28 серпня 1921 року йому винесли смертний вирок і невдовзі розстріляли. Тобто теж 100 років тому. Ще один сумний, ювілей.

Найменше відомостей в цьому ряду особистостей маємо саме про Олександра Грудницького. Між тим, у роки Української революції його ім’я було досить відомим. Якийсь час Грудницького навіть плутали, як і зараз, між іншим, з отаманом Ангелом. Тож сьогодні наша розповідь про загадкового Олександра Грудницького. Адже загадки, плутанина, таємниці стали невід’ємною частиною його біографії. Мені навіть не вдалося знайти його світлину. Ба більше, її нема і в його кримінальній справі…

Особисто я дізнався про цього неординарного чоловіка зі статті своєї колишньої колеги по роботі в Черкаському обласному краєзнавчому музеї Ольги Мазуренко, яку вона надрукувала в газеті „Прес-центр” у жовтні 2008 року. Потім наштовхувався на це ім’я в інших публікаціях. Поступово вималювалася така картина:

Олександр Грудницький народився в Полтаві 1892 року, а свій політичний і військовий талант виявив переважно на Золотоніщині. Брав участь у І-й Світовій війні, останнє звання в російській армії – поручик.

На Золотоніщині він – колишній студент Київського комерційного інституту – вчителював у 1917-1918 роках і водночас працював в антигетьманському підпіллі. Хоча гетьманський полтавський губернський комендант призначив його повітовим ад’ютантом при комендантові Золотоніського повіту Пархоменкові. Тобто, він працював на дві сторони... І коли до Золотоноші прибули війська Дерикторії, саме Грудницький оголосив про ліквідацію гетьманського уряду в Золотоноші і повіті. А невдовзі очолив Золотоніський ревком, згодом – політвиконком, орієнтуючись на Директорію УНР.

А в січні 1919 року він уже орієнтується на радянську владу, чи вдає… У всякому разі зійшовся (на платформі „українського більшовизму”) з лідером місцевих комуністів 20-річним Антоном Богунським (Шарим), який очолив золотоніські повстанські загони, що вели боротьбу проти військ Директорії. Більшовицька і національна українська революції покликали до боротьби багатьох молодих активних людей, котрі йшли за ті, або інші, ідеї на смерть. Грудницькому на той час було 27 років й у порівнянні з Богунським він видавався поважним і досвідченим. Тож невідомо, хто у тій зв’язці був головним. У всякому разі саме Грудницький скликає 4 січня 1919 року робітничо-селянський з’їзд повіту, а 25 березня проводить повітовий з’їзд рад у Золотоноші, який вітав „робітничо-селянський уряд України” Християна Раковського і висловлював йому довіру. Однак уже голова політвиконкому і майже комуніст Городницький застерігає його від політики російського великодержавництва… І не дивно, адже голова Раднаркому і нарком зовнішніх справ УСРР Раковський, болгарин за національністю, вороже ставився до української мови, а українську націю називав „вигадкою інтеліґентів”.

2 квітня 1919 року в Переяславі, де тоді дислокувався 1-й Золотоніський полк червоної бригади Богунського, відбувся мітинг. Після мітингу у відозві, підписаній Грудницьким і Богунським, містилася вимога, щоб Україна стала „незалежною національно-культурно-економічно, а щодо федерації, то таке повинно бути вільно, тобто без всякого примусу і гніту з боку інших націй”. Навряд чи таку відозву написав би 20-річний Богунський. Припускаю, що склав її Грудницький, який мав більший життєвий досвід.

Крім того, в документі йшлося, що „влада на Україні повинна бути в місцевих людей, українців, всіх живучих на Україні, нам не потрібні окупанти та спекулянти на комунізмі”.

Після появи такого документу Грудницькому довелося перейти на нелегальне становище. Від нього, злякавшись помсти з боку командування, відсторонився  і Богунський, який навіть наказував його заарештувати. Командувачу Українським фронтом у складі РСЧА (Робітничо-Селянської Червоної Армії) Володимиру Антонову-Овсієнку він доповідав, що вступив у спілку з Грудницьким навмисно, щоби вивідати секретну інформацію про повстання проти більшовиків. До речі, Антонов-Овсієнко 1918 року під час першої російсько-української війни командував наступом більшовиків на Україну. Під час штурму Києва в останніх числах січня 1918 року вперше застосував бойові задушливі гази, організував класовий терор в захопленій столиці. Звісно, така людина повірити в наївне виправдання Богунського не могла. Тому, хоча від березня 1919 року Антон Богунський був уже комбригом Окремої Придніпровської бригади Українського фронту, за ним стежили. За висновками Вищої військової інспекції України, хоч очолювані Богунським війська і відзначалися бойовим духом, проте мали виразне українське національне забарвлення. Не дивно, що окремі частини його Придніпровської бригади взяли участь у повстанні отамана Никифора Григор’єва. Звісно, що невдовзі Богунський був заарештований і в липні 1919 року розстріляний в Кременчуку „за дезертирство з фронту”.

Тим часом Олександр Грудницький став головою Всеукраїнського ревкому, створеного 10 квітня 1919 року в Трипіллі на Київщині за участі лівих українських партій. Військовим комісаром у ньому був отаман Зелений, до складу ревкому увійшли також отамани Євген Ангел та Дмитро Соколовський. Ревкомом, за участі лівих українських партій, 17 квітня був утворений у Каневі Раднарком, на противагу більшовицькому на чолі з Раковським. Головою Раднаркому став той же Грудницький.

Водночас він шукає контактів з іншими повстанцями і стає одним із керівників антибільшовицьких виступів у Середньому Подніпров’ї. Грудницький намагається політично підпорядкувати і координувати дії розрізнених повстанських загонів і, таким чином, блокувати Київ, який був окупований російськими більшовиками. Тож, коли у травні в Переяславі відбулася нарада повстанських ватажків, української місцевої інтелігенції, представників Петлюри і навіть червоних старшин, Грудницький виступив з повідомленням про наявність під Києвом партизансько-повстанських загонів і запропонував свій план захоплення столиці. Чекісти, які були присутні на нараді, повідомили про виступ Грудницького „нагору”, після чого його почали активно розшукувати.

Улітку 1919 року Олександр Грудницький неофіційно примкнув до групи УСДРП (незалежних – лівих), а з ними – до Української комуністичної партії (боротьбистів) скорочено УКП(б), очолював партизанський загін, який діяв проти військ генерала Антона Денікіна на Полтавщині та Катеринославщині. Згодом вступає в Українську комуністичну партію (боротьбистів), а в жовтні приєднався до боротьбистського партизанського з’єднання, пройшовши разом з ним рейдом від Черкас через Кременчук – Золотоношу до Хорола тилами денікінської армії. Загальне політичне керівництво з’єднанням здійснював емісар УКП(б) О. Лісовик, а військове командування –  Кость Матяш та Яків Огій. Варто наголосити, що серед основних гасел боротьбистів були ідея соціалізації землі, створення окремої Української червоної армії, постійне наголошування на перспективах створення всесвітньої федерації радянських республік і протиставляння цієї ідеї можливому відновленню Російської імперії „в радянських формах” тощо. Як бачимо, Грудницький постійно тяжів до комуністичної ідеї, але в самостійницькій українській формі. І не тільки він. Зовсім не випадково в доповідній записці голови Раднаркому УСРР Християна Раковського Володимиру Леніну, написаній 19 листопада 1919 рлку, зазначено: „Ідея самостійної української радянської держави захопила і деякі кола нашої партії”… Більше того, в тій же доповіді Християн Раковський згадує і про групу партизанів, що діяли на Полтавщині, поблизу Черкас і Золотоноші, на чолі яких стояли „колишні члени української партії комуністів,  самостійники”, тобто, йдеться про з’єднання Лісовика і Грудницького.

Саме в цей час, у листопаді 1919 року, Лісовик і Грудницький ведуть політичні перемовини з Нестором Махно про створення української Червоної армії, щоб запобігти більшовицькій окупації України і проголосити самостійну Українську радянську республіку. Та Махно на той час мав зовсім інші плани. 27 липня він особисто застрелив Григор’єва. Окрилений легкою перемогою над грізним суперником по повстанському рухові, уклав 20 вересня угоду з УНР, плануючи вбити Петлюру, щоб очолити його армію. Тож Грудницькому замість творення української Червоної армії і незалежної Української радянської держави доводиться редагувати в Катеринославі (нині Дніпро) махновську газету українською мовою „Шлях до волі” та видання УКП(б) газету „Боротьба” (від лютого 1920 року – „Український пролетар”). Після відступу білогвардійців з України він – член Катеринославського губкому УКП(б), завідувач його літературного відділу. Публічно введе гостру дискусію з більшовиками в національному питанні. У березні 1920, напередодні самоліквідації партії боротьбистів, відійшов від них, не бажаючи підпорядковуватися РКП (Російської Комуністичної Партії).

Деякі дослідники твердять, що навесні 1920 року доля закидає його в Харків, і там він, „покаявшись”, іде на службу в ЧК, входить до команди Капустянського, що вела боротьбу з „петлюрівщиною”. Але… одночасно зв’язується з петлюрівським підпіллям і з урядом Петлюри.

Інші пишуть, що навесні 1920 року він працював в органах народної освіти Києва і був студентом юридичного факультету київського університету ім. Святого Володимира.

Треті аргументовано доводять, що Олександр Грудницький перекинувся на боротьбу з більшовиками, діяв на Київщині. Він об’єднав свої можливості з повстанцями українського поета Григорія Чупринки. Той очолював невеликий мобільний загін, який збирався за необхідності, і мав великий запас зброї. Грудницький в селах Зазим’я і Літки роздав зброю повсталим селянам. Причиною повстання стала спроба конфіскації червоноармійцями 12-ї армії на військові потреби коней в селах у квітні 1920 року, напередодні посівної кампанії, що прирікало жителів на майбутній голод. Селяни розгромили сільради, вбили місцеву владу, а потім у Зазим’ї розгромили загін Київської ЧК під командуванням комбата Шпаковського. Повстання тривало більше місяця і було жорстоко придушене „дикою” 7-ю башкирською бригадою 7-ї червоної дивізії.

Хто тут правий, не знаю. Не здивуюся, коли виявиться, що праві всі. Час тоді був настільки спресований, що за місяць відбувалося стільки подій, яких би за звичайного часу вистачило на рік, а то й більше.

Проте достеменно відомо, що влітку 1920 року, згідно з наказом Симона Петлюри, Україна була поділена на чотири райони: Волинський, Поділля-Херсон, Катеринослав-Полтава та Чернігів-Харків. Командиром повстанців району Чернігів-Харків було призначено Грудницького. В наказі його названо отаманом Ангелом (він сам так хотів). Симон Петлюра погодився, бо вважав, що використання імені загиблого отамана підтримує віру народу в безперервність, непереможність та успішність визвольного руху. Про використання Грудницьким імені отамана Ангела згадував у своїх мемуарах і підполковник армії УНР Михайло Середа. „Це був уже інший Ангел”, – писав він. До речі, справжній отаман Євген Ангел був одним із керівників руху опору російській інтервенції у 1918-1919 роках на півночі УНР. Він стояв на радикальних позиціях націонал-самостійництва, вважаючи, що ворогів України треба нещадно знищувати. Чомусь саме його радянські кінематографісти зобразили в фільмах „Ад’ютант його високоповажності” і в кіноновелі „Ангел” неосвіченим і злобним садистом, похилого віку психопатом непривабливої зовнішності. Ці кінематографічні образи не мають нічого спільного зі справжнім отаманом Ангелом – красенем, який замолоду навчався у Владикавказькому кадетському корпусі і на момент загибелі мав лише 23 роки…

А Олександр Грудницький на початку 1921 року  працює вже учителем в селі Голе на Київщині Там на основі місцевої „Просвіти” створює повстанський комітет та встановлює зв’язки з отаманами Мордалевичем, Орликом і Струком. У березні 1921 року, як ми вже згадували, був створений ЦУПКОМ. Комітет, у контакті з закордонними військово-політичними центрами УНР, мав підготувати в Україні збройне повстання проти більшовицької влади. Грудницький був обраний одним із п’яти його членів, уповноваженим із військових справ. Діяв під псевдонімом Вернигора, підпорядкував ЦУПКОМу повстанський загін Юліана Мордалевича, якому невдовзі і передав командування Північною групою повстанських військ.

Відомості про подальшу діяльність Грудницького суперечливі, а наявні джерела містять взаємовиключаючі дані. Пов’язано це з недавно відкритими архівними документами ОГПУ. З метою дискредитації діячів повстанського руху чекісти часто оголошували їх своїми агентами, приховуючи справжніх інформаторів.

За даними архівів ОГПУ Олександр Грудницький на початку квітня 1921 року став секретним співробітником Київської ЧК. Він активно спілкувався з повстанцями Київщини, мав підроблені документи від імені Симона Петлюри і використовував псевдоніми Ангел, Вернигора, Струк та Шуба. Але за іншими даними документи були справжніми, Грудницький отримав мандат безпосередньо від Симона Петлюри та Юрія Тютюнника. Про свої відвідини Повстансько-партизанського штабу армії УНР у Польщі навесні 1921 року писав Юрій Горліс-Горський у художньо-історичному романі „Холодний яр”. Там згадується отаман Вернидуб з Чернігівщини, вдягнений в однострій студента київського університету. Вірогідно, то і був Грудницький.

Схоже, що Грудницький вів подвійну гру, оскільки повстанці у ряді випадків отримували попередження про облави чекістів і уникали арешту.

Деякі автори пишуть, що чекісти майже одразу довідалися про ЦУПКОМ, а стосовно Грудницького вони влаштували провокацію, наказавши йому на початку травня 1921 року повідомити червоноармійському батальйону на станції Бородянка про місцезнаходження загону отамана Мордалевича. Грудницький все зрозумів і встиг зникнути. Він перейшов на нелегальне становище і працював у залізничному кооперативі в Полтаві під ім’ям Олександр Куниця.

До серпня 1921 року Київська ЧК заарештувала більшість членів повстанського комітету. Грудницького заарештували 28 червня 1921 року, хоча за даними з архіву ОГПУ він здався добровільно. За даними кандидата історичних наук з Полтавщини Віктора Яковича Ревегука Грудницького заарештували в Полтаві. У в’язниці і на допитах він знову називає себе отаманом Ангелом. Слідчий зробив запит в апарат ЧК, звідки надійшла відповідь, що справжній отаман Ангел загинув ще два роки тому. Слідству повідомили, що Грудницький є секретним співробітником ЧК, але у київських чекістів був донос, з якого випливало, що насправді він є повстанцем і пов’язаний з повстанськими отаманами Київщини. Зокрема, чекісти вважали, що саме він і є отаманом Шубою. Грудницький же стверджував, що псевдоніми Шуба і Ангел він використовував тільки для провокування петлюрівців. Рятуючи власне життя, пояснював свою участь у повстанському русі бажанням прислужитися радянській владі.

Зрозуміло, що Грудницькому не повірили і розстріляли. Дата і місце розстрілу точно невідомі, як і місце поховання. Є, приміром, непевні свідчення, що Олександра Грудницького розстріляли в 1922 році разом з Григорієм Чупринкою. Як написав Віктор Ревегук: “Четвертим у списку приречених був О. Грудницький. Свою трагічну долю він передбачив ще на початку Української революції: „Дарма. Де рубають, там тріски летять. Де боротьба, там і жертви, і я буду такою. Тільки зарані, тільки зарані я на шляху впаду”. Але на обраному шляху боротьби за державну незалежність України він, помиляючись і вагаючись, свідомо йшов до кінця”.

Отже, маємо ще одну біографію нині практично невідомого широкому загалу героя визвольних змагань сторічної давнини. Звісно, він був небезгрішним. Але як залишатися ідеально чистим молодій людині під час війни, коли події міняються блискавично, як і окупанти? Він вірив у комуністичну ідею. Мабуть, вона привабила його, як і багатьох інших українців, простотою, ідеалами добра і справедливості, загальної рівності. Та відомо, чим викладена дорога до пекла. Нею і пройшов Олександр Грудницький.

І все ж, як би там не було, він не зламався, як Мордалевич. Відомо, що той у червні 1921 року здався радянській владі і навіть написав покаянного лист, який було надруковано на шпальтах київських газет. Звістка про зраду авторитетного отамана дуже негативно вплинула на повстанців. А Мордалевич у листопаді 1921 року втік за кордон, до Праги, де змінив прізвище на Головацький, навчався в українських університетах за кордоном. За якийсь час одружився на чешці. Подальша його доля невідома.

Цікаво, що Мордалевич не сповідував комуністичної ідеї, як Грудницький. Але його радянська влада не стратила. Для більшовиків небезпечними були не перебіжчики, хоч вони і залили їм свого часу сала за шкіру. Вони ненавиділи і знищували тих, для кого понад усе була Україна, хай навіть вони і сповідували комуністичну ідеологію. От і в свідомості Грудницького ідея самостійної України, яка б стала матір’ю всім українцям, у якій би вони були захищені від ворожих зазіхань, перемогла. За неї він і загинув від кулі червоних окупантів.

Слава Україні!

Героям Слава!

Олександр Вівчарик, журналіст

реклама


Інші матеріали по темі:


Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!