21 березня виповнилося 190 років від дня народження Василя Степановича Гнилосирова.
Згідно з Постановою Верховної Ради та за ініціативи Українського інституту національної пам’яті 190-та річниця від дня народження цього громадського діяча-просвітника, педагога, письменника цьогоріч відзначається на державному рівні.
Випускник Полтавських училища і гімназії
Народився 1836 року на хуторі Гавришівці Кобеляцького повіту на Полтавщині. Нині, згідно із сучасним адміністративно-територіальним поділом Гавришівка належить до Личківської сільської громади Самарівського району Дніпропетровської області.
У 1850 році закінчив Полтавське повітове училище. До речі, будівля, цього навчального закладу збереглася. Нині це історична споруда на вулиці Спаській - пам’ятка архітектури, одна із будівель Полтавського обласного комунального підприємства «Полтававодоканал». Навчався також у Полтавській гімназії, де був учнем відмого педагога-історика Олександра Строніна. У літературу юного Василя «закохав» поет і байкар Левко Боровиковський - ще видатний уродженець Полтавщини.
Громадівець, видавець, засновник недільних шкіл
До Харківського університету Гнилосиров вступив у 1857 році. Спершу на медичний факультет, а 1861 року перейшов на історико-філологічний факультет. На межі 1850—1860-х років в Україні завирувало національно-культурне громадське життя, яке отримало назву «громадівський рух». То був час, що ознаменувався активізацією українських прагнень патріотично налаштованих інтелектулів-громадівців, які і словом, і ділом чинили опір русифікаторській політиці влади Російської імперії. Громадівці гуртувалися у напівлегальні об'єднання — громади, що займалися етнографічними дослідженнями, виданням книг та організацією шкіл. Василь теж пірнув у вир громадівського життя і став одним з фунадаторів Харківської громади. У Харкові Гнилосиров заприязнився із мовознавцем, філософом, громадським діячем Олександром Потебнею. Той теж був одним із «моторчиків» Харківської громади, підтримував українських письменників, переклав «Одіссею» Гомера українською.
З 1860 року громадівець Василь Гнилосиров на громадських засадах працював розпорядником, вчителем і вихователем у недільній школі, входив до складу педагогічної ради, яка координувала діяльність всіх недільних шкіл. Опікувався збором пожертв на видання українських посібників.
Просвітник, педагог, етнограф, літератор
Переймався браком україномовних книжок, передусім підручників. Тож від імені Харківської громади, звернувся з листом-проханням до Тараса Шевченка. Той відгукнувся, надіславши близько 3000 примірників свого «Букваря». «Шевченківський Буквар» Василь Гнилосиров поширив поміж недільними школами. Болісно сприйняв смерть Тараса Шевченка. Влаштував громадську підписку на користь родини покійного поета та музично-літературний вечір.
Розповсюдження українських книжок також було частиною громадської діяльності просвітника. У Інституті рукописів Національної бібліотеки імені Вернадського знаходиться документ (дозвіл на торгівлю книгами, що виданий комітетом торгівлі підписаний міським головою), який засвідчує просвітницьку діяльність з розповсюдження книг Гнилосировим у Охтирському, Богодухівському, Лебединському, Сумському, Суджанському та Гайворонському повітах.
Спаська, 9, будівля Полтававодоканалу - у середині 19 століття Полтавського повітового училища, де навчався Василь Гнилосиров. Фото надане Олегом Пустовгаром
У 1865 році Гнилосиров отримав унікальний подарунок-рукопис від Олександра Потебні. Це був єдиний його рукопис україномовного букваря. Саме Василь Гнилосиров у 1898 році посприяв, щоб редакція «Київської старовини» буквар авторства Потебні надрукувала як додаток до цього громадівського журналу.
Дослідники стверджують, що герой цієї оповіді зробив суттєвий внесок також у етнографічну сферу української культури. Влаштовував разом із однодумцями-громадівцями етнографічні експедиції. Чимало таких провадив по Харківщині. Зокрема досліджено, що у 1861 році етнографічну подорож здійснив разом із письменником Пантелеймоном Кулішем.
Тарасова хата. Фото надане Олегом Пустовгаром
Першим місцем роботи стала повітова школа в Охтирці, де учителював протягом двох років. У 1864 році Василь Степанович повернувся до Харкова, де викладав в училищі й гімназії аж до 1869 року. У 1870 році році влаштувався вчителем Звенигородського двокласного міського училища.
З 1873 року і до відставки у 1895 р. завідував Канівським двокласним училищем. З вихованців педагога у Каневі виросли два українських поети: Яким Самотній (Єрмолаєв) та Григорій Варавва (Стеблик). Ось як згадує про нього Яким Самотній: «Василь Степанович був рідним батьком для своїх учнів. З кожним балакав, як із своєю дитиною, на рідній українській мові, котра була для нього святинею. Володів він українською мовою так, як рідко хто володіє. У нього вона розкривала всю чаруючу свою силу, весь скарб своєї співучості і краси. Дякуючи цьому, більшість учнів його ще з школи зацікавлювалися долею рідного краю і його мовою...». Багато учнів стали його послідовниками, такими ж подвижниками ідей просвітництва.
Літературна спадщина Василя Гнилосирова – це публікації на сторінках журналів «Основа», «Київська старовина», на шпальтах газети «Зоря», поеми «Закохана» (1893), казка «Царівна - русалка» (1895), збірка оповідань (1897) та щоденник, що охоплює чверть XIX сторіччя (1850-1880).
Засновник музею «Тарасова світлиця»
Період життя і діяльності просвітителя у Каневі літературознавці називають шевченківським: одним з головних обов’язків, покладених ним на себе, за велінням душі і за дорученням Київської громади, було збереження і догляд за могилою Національного Пророка Тараса Шевченка.
«Тарасова світлиця» — творіння Василя Степановича. Фото надане Олегом Пустовгаром
У березні 1861-го приятель Гнилосирова, студент-грек Феоктист Хартахай, що був учасником похорону Кобзаря на Смоленському цвинтарі в Петербурзі, надіслав Василеві Степановичу листок з лаврового вінка, яким уквітчали мертвого, та дві нитки з китиці від домовини – срібну і просту. До кінця своїх днів Василь Гнилосиров зберігав їх у щоденнику. Нині ці дорогоцінні реліквії є експонатами Шевченківського національного заповідника у Каневі. А ще документи з його архіву, де в усіх подробицях простежується історія Тарасової гори: встановлення пам’ятника-хреста, оренда і викуп землі під могилою, спорудження Тарасової світлиці, що започаткувала собою перший у світі народний музей поета. І все це проходило крізь душу скромного канівського учителя. Василь Гнилосиров своєю подвижницькою працею зробив значний внесок в справу збереження і впорядкування могили Тараса Шевченка в Каневі та заснував у 1884 році «Тарасову світлицю» перший музей Кобзаря.
Також у 80-ті роки створив рукописну книжку «До історії могили Т. Г. Шевченка». Скорочений її варіант підготував для журналу «Київська старовина», але цензура Російської імперії заборонила друк книги. Тільки через два роки після його смерті в цьому журналі з'явилася невеличка замітка про історію могили Тараса Шевченка.
Доживав віку в Каневі. Тихо пішов із життя 16 листопада 1900 року. Похований на Канівському цвинтарі, але його могила не збереглася до наших днів.
Упорядкував Олег Пустовгар, співробітник Другого міжрегіонального територіального відділу Управління забезпечення реалізації політики національної пам’яті в регіонах та підвідомчих установ Українського інституту національної пам’яті
реклама
