Сьогодні зі мною сталася ситуація, яка болить сильніше, ніж будь-яка фізична втома.
Я — дружина загиблого військовослужбовця. Прийшла на пошту в рідному селі, де була велика черга. Спокійно, без крику, без претензій, я попросила видати мені посилку поза чергою, пояснивши,що маю відповідне посвідчення.
Не тому, що я «краща».
А тому, що держава надала мені це право — як жінці, яка втратила чоловіка на війні.
У відповідь від людей пенсійного віку я почула: — "Наглість- друге щастя?"«А в мене онук інвалід з війни». — «Зараз таких сімей багато».
І в цих словах не було співчуття.
Не було розуміння.
Була зневага.
Так, таких сімей багато. Бо війна забрала і калічить багатьох. Але хіба це причина знецінювати біль іншого? Хіба це привід говорити так, ніби смерть чоловіка — це дрібниця, яка “не унікальна”?
Мій чоловік не «один із багатьох».
Він — батько своїх дітей.
Він — мій чоловік.
Він — людина, яка віддала життя, щоб кожен з вас стояв сьогодні в черзі, а не ховалися в підвалах.
Він- ваший односельчанин, який у свої 39 років ліг у землю,щоб ви мали змогу у свої 70+ стояти в черзі.
Пільги, посвідчення— це не привілеї. Це крихітна, мізерна спроба держави компенсувати те, що ніколи не компенсується — втрату життя.
І знаєте що найважливіше?
Я готова помінятися місцями з будь-яким інвалідом!!!!
Без вагань.
Без черг.
Без посвідчень.
Я готова віддати всі пільги, всі «права», всі папери —
тільки щоб мій чоловік був живий.
Щоб діти мали тата.
Щоб я могла просто чекати його з роботи, а не з неба.
Найстрашніше у війні — не тільки ворог.
Найстрашніше — це байдужість і знецінення своїх.
Я не прошу особливого ставлення.
Я прошу людяності.
Пам’яті!!!
І поваги до тих, хто вже ніколи не стане в жодну чергу.
Не забувайте, якою ціною вам дістається «звичайне життя».
Сьогодні мені соромно,що мої ж односельці проявляють таку зневагу до загиблого Героя і його родини!!!
Вікторія Гончаренко, удова захисника України
*допис з "ФБ"
реклама
