15 лютого в Україні – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.  В цей день ми вшановуємо всіх, хто воював у різні роки у 16 країнах світу, виконуючи інтернаціональний обов’язок.

Сьогодні  ж наша  розповідь про людину знану і шановану не лише на Смілянщині - Степана Педченка, мужнього захисника, Героя, творчу і багатогранну особистість.

Народився Степан Дмитрович у селі Макіївка, на Смілянщині. Він - учасник бойових дій в Афганістані. 623 дні пробув на афганській землі, пройшовши складний і небезпечний шлях у чужій країні від Термеза до Джалалабада. Брав участь у бойових діях під Кабулом.  Був командиром відділення. Тоді, в юності, йому вдалося повернутися живим із страшного пекла. Все пережите і побачене  в Афганістані він проніс через усе  життя в спогадах та відтворив у своїх віршах. Про афганську війну їх 43. Ось декілька з них:

Вічний біль

Цей вічний біль-ім"я Афганістан,

Що в нашу пам"ять навіки вкарбований.

І юність, що лишилась там, в горах.

Душа обпалена війною й загартована

Пекучим сонцем і розплавленим свинцем,

Їдучим димом і сипучими пісками,

Прицільним, жалючим вогнем

Та в срібло посивілими висками.

У вицвілих,згорьованих очах,

Котрі щоночі сльози проливали,

В недоспаних, проплаканих ночах,

Що матері, в чеканні недоспали.

Наш вічний біль- ім"я Афганістан.

СПОГАДИ

Відходять наші друзі в небуття,

Для них назад уже немає вороття

Та наші скроні покриває сивина

А все вона провиною - війна.

Афганістан- його нам не забути.

Товаришів що там... живими не вернути

Життя котрих із наших вирвав рук,

Забрав назавжди чорний ворон"крук".

Афганістан, чужа для нас земля,

Дорога по горах немов змія.

Тунель Саланг, як пастка для мишей.

Забрав життя у багатьох людей.

Минають дні, а в пам"яті моїй,

Перед очима будні тих подій.

Як поливали нас свинцем душмани,

Як сонце випікало рвані рани.

Афганістан, не відпускає й досі.

І хоч ходжу я босоніж по росах

На рідній Батьківщині, Україні,

Та в пам"яті відлуння і донині.

МАМО ПРОБАЧ

Ти пробач мені, мамо,

Проклята війна...

По роках наче й рано,

А в волосся вплелась сивина.

Тож скажи мені, мамо

Чи потрібен тобі я такий,

Тіло порване в ранах

Але дякую Богу, живий.

Покажи мені мамо

Де життєва стежина моя

Чому так дуже рано

Став назавжди скаліченим я

Дай же сил мені, мамо

Знову нове почати життя:

Залічить свою душу та рани

І у Бога просить каяття.

Дуже боляче, мамо

Ось таким мені по світу йти

Якщо інше не дано,

Сподіваюсь,хоч це зберегти

Ти пробач мені мамо,

Що себе вберегти я не міг

І пробачте всі мами,

Ви синів не прийшовших з доріг.

Тих життєвих доріг,

На пекельній афганській землі,

Що на батьків поріг не прийшли,

Вони з нами, живі!!!

Вічно житимуть діти

У серцях материнських палких,

Пригорнуть би, зігріти,

Але ні - їх немає в живих.

То ж живіть усі мами,

Хай живуть з вами їхні серця.

Не загоїть ніщо ваші рани

І не висохнуть сльози в очах.

Після звільнення у запас повернувся додому, жив у селі Самгородок з сім’єю. Тричі  жителі села обирали його своїм головою. За людяність, мудрість і порядність Степана Дмитровича любили і поважали не лише односельці. Степан Педченко був людиною з активною життєвою позицією: він завжди гідно ніс славу українського лицарства-був курінним Черкаського крайового товариства Українського козацтва, почесним козаком  Тернівської сотні ім. Івана Сірка, волонтером ЗСУ.

Йому ніколи не була байдужа доля України. З початком військової агресії спершу син Степана Дмитровича перебував у зон АТО/ООС, а потім і він сам відстоював безпеку наших кордонів на Сході України. Служив у лавах ЗСУ

Ще задовго до повномасштабної війни він написав:

Я не боюся вмерти, ні,

Але за вільну Україну,

Бо гартував себе в війні,

Безглуздій, у чужій країні.

Я не боюся смерті, ні.

Віддам життя за Україну.

Якщо судилося мені,

Помру за неї, чи загину.

Прикро, що ці його слова виявилися пророчими. З початком російсько-української війни він з перших днів став на захист України, адже вже мав багатий життєвий досвід: пройшов пекло війни в Афганістані, служив у лавах збройних сил України. Був головним сержантом 61-ї  Окремої механізованої бригади ЗСУ. Степан Дмитрович  не був звичайним військовим. Його знали, як незламного патріота з ліричною душею. Попри всі обставини, поезія була захопленням усього його життя, яке він не полишав ні в Афганістані, ні у мирному житті, ні під час повномасштабної війни. Ця поетична сторона (грань) його особистості робить його постать унікальною: вояк і поет одночасно. Поезія Степана Дмитровича має свою ауру. Це- особливий індивідуальний художній стиль! Він добре знав про що він писав. Його вірші- про рідну землю, людей, побратимів, долю України, про життя...

АНГЕЛИ

Усім, хто порвав кайдани,

Хто кров"ю стікав від ран,

Хто був на барикадах,

Хто відстояв Майдан,

Хто захищав Україну,

Неньку рідну свою,

Від рук злочинних загинув

В праведному бою.

Усім, хто життя віддали,

За наше краще життя,

Безстрашно і   вірно стояли,

Але пішли в небуття,

Душі в небо злетіли,

Ангелами в небеса,

Їхнє холодне тіло

Мов ранкова роса.

Віддаймо ж свою данину

Сотні Небесній ми,

В серці до самого згину

Пам'ять про них бережімо.

СЛАВА ГЕРОЯМ

В моїм серці бідою щемить Україна,

А проклята війна косить вірних синів,

Чорним смутком додому пливуть домовини,

У обійми дружин, дітей і батьків.

Бродить клята війна,роздимає   розруху,

Вкотре кров'ю омита Українська земля,

Та не вдасться зламати     козацького духу,

Кровопийцям москальським,

катам із кремля.

І  ламаючи зуби, московські     шакали,

Все ж вгризаються в тіло святої  землі.

Щоб кістки геть усі назавжди  поламали,

Вороги наші кляті," брати" москалі!

По вкраїнській землі не ходить супостату,

Не топтать її плоть і святиню  святу!

Честь і слава бійцям,

українським солдатам,

Що боронять Вітчизну, рідну

землю свою!

********************

Смертоносним залізом встелена

Українська родюча земля,

Перетворюється пустелею

Від "гостинців",що шлють з кремля.

І шемить в моїм серці болем-

Жили ж мирно не так давно.

Лежить почорніле, згорене,

Золотисте ще вчора зерно.

І повітря пропахло хлібом,

Проте печеним не в печі,

А проклята ступає слідом

Із косою та й на плечі...

Стоять села осиротілі,

У них люди вже не живуть,

А кацапи мов хижі звірі

Вcе грабують й додому везуть.

Але націю не убити!

Український народ не зломить!

Бо ми вільно хочемо жити-

Треба ворога  перемогти.

Та, на жаль, під час евакуації поранених бійців з поля бою 10 серпня 2022 року головний сержант Степан Педченко на псевдо СТЕП загинув біля села Андріївка Херсонської області. І хоча він пішов з життя, майже сотня побратимів, яких він урятував, залишилися живі.

Він був Нагороджений багатьма медалями і відзнаками: «За жертовність і любов до України», Козацький хрест ІІІ ступеня, золотою зіркою «Герой козацтва України»(посмертно), »За військову доблесть», лицар ордена «За мужність ІІІст» (посмертно). І це лише деякі з нагород. На його честь перейменовано Центральну вулицю села Самгородок.  А минулоріч на Покрову у Холодному Яру під час вшанувань борців за волю України на Меморіалі козакам-добровольцям було відкрито 6 пам»ятних горельєфів полеглим Героям. Один із горельєфів- нашому землякові Степану Дмитровичу Педченку, незламному СТЕПу.

На розгляді в Президента України знаходиться петиція про присвоєння звання «Герой України» Педченко Степану Дмитровичу (посмертно), яку підтримали 25 426 громадян.

Ми не можемо перемогти час. Але ми можемо зберегти пам’ять про великий людський подвиг, жертовність і героїзм. Аби ми жили. Аби була Україна.

Завершити розповідь про мужнього українця, патріота Степана Педченка хочу уривком з його вірша «Синам України»:

Низький уклін усім синам Вкраїни.

Усім, хто рідну землю боронив,

Усім, хто від ворожих куль загинув.

Вам честь і слава, вірнії сини!

Подала Валентина Єфремова,

працівник центральної Смілянської бібліотеки імені Олени Журливої

реклама