Шамара: Будьте пильними!

Учорашні «домовленості» у парламенті України, за якими всі ми стежили з неприхованою цікавістю, засвідчили, що все ж суспільством керують нащадки компартії.

Найперше, фракція комуністів довела це дисциплінованим бойкотом скасування «диктаторських законів», бо ж і не приховувала амбіцій запровадити в країні «новий» порядок. Та й Партія регіонів із Об’єднаною опозицією проголосували за втрату цими «законами» чинності, тримаючи в голові насамперед вигідний для себе політичний спектакль 2014 року та боротьбу за владу в 2015 році. А це – і медійний вплив на маси, і контроль над бюджетними потоками, й оборудки з великим бізнесом... Власне все те, що, починаючи з кінця 1980-х років, ми спостерігаємо в Українській Державі досить системно, незалежно від того, як називається правляча партія.

Простіше кажучи, всі вони борються за свій електорат, але жити не можуть один без одного, бо вийшли з одного Яйця-райця, ізольовані від «робітничого класу» («народу»), від імені якого ще чверть століття тому цупко трималися за владу.

На жаль, відтоді в Україні так і не було встановлено діалогу між спаяною «владою-опозицією» та рештою громадян. Як слушно вже який рік говорить професор Масненко, «ті, кого називають, елітою, намагаються контролювати суспільство». І це у т. зв. «політичної еліти» непогано виходило до останнього часу. Вона наплодила своїх дітей і друзів, розставила їх на потрібні місця всіх гілок влади і тримається «кругової поруки». Вона ні на йоту не зрушила тоталітарну систему, а й повернула її. Вона підтримує серед громадян (за їхньою риторикою, «в народі», «у населения») системне мислення, замішане на дрожах «класової боротьби» та «пошуку ворогів». Ця «еліта» нацьковує нас один на одного вузькопрофільними темами мови, історії, релігії, якими повинні займатися фахівці, – натомість нічого не робить для створення нормальних економічних умов та соціальних гарантій. І головне – вона не дає можливості сформуватися в Україні громадянському суспільству, здатному продукувати контр-еліту.

Іншими словами, і владі, й опозиції вигідне емоційно розділене і культурно розпорошене, атомізоване (як кажуть науковці) і внутрішньо байдуже суспільство. З одного боку, самі громадяни часом не виявляють потрібної освіченості й пильності до гуртування проти політичних спекуляцій. З іншого, «еліти» перейшли в наступ щодо тотального контролю над суспільством. Саме консервація сучасного стану системи влади, – із її зловживаннями, не з розповідей відомими кожному, хто пікетує тепер на майданах, – призвела до вибуху соціальної активності. Громадяни України фактично без політиків довели, що ніякими «законами» їх не змусять мовчати про свої кривди, ховатися у помешканнях і покірно ходити на роботу за «одну зарплату» (зазвичай – мінімальну). Великій частині людей просто нема що втрачати, крім життя і гідності. Вперше така активність людей збіглася із прагненнями Ющенка стати президентом, удруге – із спокусою Януковича залишитися довічним правителем.

Не маючи ілюзій з приводу адекватності гасел «демократичного розвитку» української держави останнім часом, повинен відзначити, що до 15 січня 2014 року я бачив три відчутні відмінності між Україною до 1991 року і після нього.

По-перше, країна встановила свою суб’єктність у світовому часопросторі (починаючи з символічного гімну і закінчуючи широким визнанням на міжнародному рівні). По-друге, громадяни отримали доступ до інформації, можливість аналізувати її і висловлювати своє бачення щодо неї (у цьому плані історики відчули себе просто таки «першовідкривачами», а журналісти – «викривальниками»). Третім здобутком була реальна можливість громадян публічно збиратися і висловлювати свою позицію, зокрема і протестну.

Встановленням диктатури влада намагалася позбавити громадян відразу двох реальних здобутків, залишивши і собі, і народу можливість співати гімн до «червоних дат», пишатися національною кухнею, кепкувати з мови і зустрічати можновладців дівчатами у вінках та з паляницями. Все! Владу/опозицію критикувати не можна (вони самі це зроблять), більше трьох не збиратися, а головно – працювати, працювати і тільки працювати... «Welcome to УРСР».

Тепер диктатури нібито не передбачено. Але, давайте, озернімося довкола? За що люди гинули на майдані? За що їх викрадали і лушпарили? За те, щоб прийти до тих самих свобод, які були до цього і які мають бути базовими і непорушними? Чи це такий собі черговий хитромудрий спектакль, як залишитися елітою, роками нічого не роблячи в економіці і гуманітарній галузі?

Отже, влада й опозиція, справді, живуть у своєму паралельному і безпечному світі. Якби це не так, – то першими в українському парламенті були б рішення не тільки про ситуативні домовленості, а й про термінове реформування базових для громадян галузей суспільного життя:

1. Надання реальної фінансової та іншої самостійності місцевому самоврядуванню (у рамках розмов про «справедливий бюджет» і повернення до парламентсько-президентського республіканського устрою, з огляду на куций відсоток державної власності в регіонах, очевидним комуністичним пережитком виглядають усі обласні і районні держадміністрації, які потрібно скасувати, а їхні функції передати місцевим радам);

2. Створення гнучких і прозорих економічних умов для малого та середнього бізнесу, із справедливим оподаткуванням, захистом від рейдерів і криміналу;

3. Модернізація ключових підприємств української промисловості і вихід на виготовлення конкурентноздатної продукції не тільки для внутрішніх та російських ринків, а і європейських;

4. Справедливий розподіл соціальних гарантій (стипендій, пенсій, соціальної допомоги);

5. Докорінна реформа міліції та інших правоохоронних органів України, підконтрольних парламенту;

6. Докорінна реформа судової системи, з можливістю обирати суддів;

7. Докорінна реформа виборчого законодавства, спрямована на прозоре обрання депутатів усіх рівнів, із передбаченням процедури їхнього відкликання.

Насправді, громадянському суспільству потрібно небагато, щоб почати нарешті реально формувати владу на виборах, а опозицію – із себе. Але спочатку потрібно сформуватися самому, а не вичікувати консолідації від революції до революції. Перше – перестаньте думати, як влада, і жити тільки для себе. Неначе «після нас – хоч потоп». Разом із тим, не купуйтеся на провокації еліт. А найголовніше – не продавайтеся на їхні обіцянки і подарунки під час виборів. Ставайте мудрішими і принциповішими. Прививайте громадянські цінності близьким. Вирощуйте лідерів. Захищайтеся гуртом. Ще трішки – і ми повернемо Українську Державу на шлях успішної країни. Будьте пильними й активними!

Сергій Шамара, історик, громадський діяч

*ексклюзивний коментар «Прочерку»