Віталій Масненко: «Ті, кого називають елітою, намагаються контролювати суспільство»

Чому українці, незважаючи на зради політиків, продовжують бути такими довірливими? Чи може після нинішніх виборів реалізувати себе контреліта? Як змінився за роки незалежності портрет черкаського виборця? Відповіді на ці досить об’ємні питання «Прочерк» намагався знайти у розмові з доктором історичних наук, професором Віталієм Масненком.

«Наша демократія ще перебуває в «дитячому віці»

– У нашій історії було безліч війн, негараздів, зрад, у тому числі, і політичної еліти, проте українці все рівно продовжують бути довірливими, як малі діти. Зокрема, охоче піддаються на підкуп під час виборчих кампаній. Чому?

– Які б вибори не відбувалися в Україні – чи то вибори Президента, чи вибори до Верховної Ради, чи до місцевих рад, – проте завжди має місце підкуп виборців. Ця проблема є багатоплановою, і я почав би з правової позиції. На жаль, нинішнє виборче законодавство, як на мене, не запобігає діям, які можна трактувати як підкуп виборців. Навіть офіційно визначено, що, наприклад, подарунки повинні складати менше певної суми, і це вже, мовляв, не підкуп. Думаю, то хибний шлях. Варто було б чітко прописати, що такі-то дії є протизаконними. І все. Крапка.

Особливо типовою є ситуація у мажоритарних округах. Там деякі мажоритарними пішли найпростішим шляхом: маючи значні фінанси (хоча знову ж виникає питання, звідки в них такі ресурси), вони роблять подарунки, які можна розцінювати як підкуп виборців.. Тут присутній розрахунок на нашу ментальність. У наших громадян вже сформувався стереотип: коли прийшли вибори, треба хоча б на копійку покращити свій добробут, спробувати щось отримати від кандидатів. Але спрацьовує і чесність наших людей. Якщо виборці отримують якийсь дарунок, то відчувають на собі моральне зобов’язання віддячити кандидату -  проголосувавши за нього. І на це розраховують кандидати! Якби цього не було, іншими словами, якби наші виборці були менш чесними (сміється – ред.), то можна було б зупинити цей процес.

Така ситуація показує, що наша демократія ще перебуває в «дитячому віці». Бо якщо говорити серйозно, демократичні засади передбачають не роздачу подарунків кандидатами, а змагання їх між собою як професіоналів, як представників певних політичних платформ. А в нас вибори переходять на хибний шлях, що спотворює уявлення про демократію як таку. І тут варто згадати слова відомого українського політичного мислителя В’ячеслава Липинського. Будучи консерватором за способом мислення, він вважав, що демократія в нас неодмінно перетворюється в політичну спекуляцію та махінації. Як наслідок відбувається маніпуляція свідомістю наших виборців. Це безперечно, оскільки шкодить ствердженню демократичних цінностей. Я думаю, тут шкода значно глибша, ніж якийсь «не той» конкретний результат на виборах.

– Виходить, частково «український вибір» можна пояснити нашою ментальністю?

– Так. Не секрет, що спекуляції часто відбуваються на найсокровеннішому. Наприклад, на мові… То чому б не поспекулювати на доброті, на чесності людини?...

– А які вибори, на вашу думку, були чесними в історії України: в дорадянські часи і в часи незалежності?

– На мою думку, найбільш чесними були вибори на початку нашої незалежності. Принаймні тоді не діяли серйозні політичні технології. Останні почали впроваджуватися лише з другої половини дев’яностих років. Зараз, за умов розвинутої системи політичних технологій, вони суттєво впливають на перебіг виборів. Тому заяви про те, що можна провести вибори відкрито і демократично залишаються лише заявами. З іншого боку, на початку незалежності були інші вади: громадяни були ще не готові роботи усвідомлений вибір. Вибори ж повинні формувати громадянина! Вони повинні давати йому можливість реалізовуватися в політичній площині, а коли це перетворюється на якусь гру…

Треба в цілому змінювати виборчу систему, правил гри. Що дозволило б, змінювати сприйняття процедури виборів. Дивіться: ми знаємо що існують різні виборчі стандарти. От є спостерігачі від європейських організацій, є спостерігачі від СНД, Росії тощо. Зазвичай одна сторона каже, що мали місце порушення, а інша каже, що вибори відбулися демократично. І це стосується не лише в Україні. Тож, очевидно, йдеться про різні стандарти процедури виборів: європейські, євро-азійські чи пострадянські.

– То може нам варто виробити власні стандарти? Адже бачення кожної зі сторін опирається на їх власні стандарти, від яких нам мало користі.

– Так, коли є різнобій, дві оцінки, то завжди можна на цьому зіграти. Сказати, мовляв, ось бачите і та сторона суб’єктивна й інша. А ми десь посередині. Але практика показує, що середній знаменник в нас не виходить! Треба все ж визначатися, чи ми є демократична держава чи ні.

«Нинішня еліта є, по суті, спадкоємицею радянської номенклатури»

– А що з національною елітою в Україні? Чи могла б вона вплинути на ситуацію?

– Це важке питання. В Україні становлення еліт було ускладнене багатьма внутрішніми і зовнішніми чинниками. Свого часу ми втратили свої національні еліти. Вони були інкорпоровані до імперської еліти. Згадайте хоча б козацьку старшину XVIII століття, яка значною мірою стала частиною імперської еліти. Або ті самі 20-ті роки ХХ століття, коли українська еліта була або знищена, або стала частиною загальносоюзної еліти. Тобто, це процес непростий.

Що ж трапилось при становленні сучасної еліти? Передовсім, не відбулося її ротації, тобто не викристалізувалася нова еліта. Нинішня еліта є, по суті, спадкоємицею радянської номенклатури. Значна частина людей, що нині є представниками так званої політичної еліти – це вихідці з комсомольського керівного складу. Наприкінці 80-х вони, будучи секретарями комсомолу, вчасно зорієнтувалися і перейшли в бізнес. Так, там були позитивні управлінські моменти, але в цілому – ментально це ті ж комсомольські секретарі. Інша частина так званої еліти, представників якої зараз називають олігархами, має досить сумнівне минуле, особливо щодо законності походження своїх статків.

І всій цій «еліті» бракує передовсім політичної культури. Йдеться про те, що люди, які представляють інтереси держави і виконують важливі соціотворчі функції, повинні мати певний рівень розуміння завдань, що перед ними стоять і шукати оптимальні способи їх досягнення. На жаль, цього немає. Для нашої еліти є пріоритетним питання корпоративних, особистих інтересів, інтересів бізнесу. А інтереси загальнонаціональні лишаються на задньому плані.

Потім, як на мене, є велика проблема – це цивілізаційна розгубленість нашої еліти. І це не тільки вибір, який ми зараз робимо: чи ми в Європі, чи в євразійській спільноті. Сама еліта не може для себе визначити, частиною якого світу вона є. Її приваблюють європейські перспективи: високий рівень життя, гарні курорти, сервіс. Та з іншого боку вони перебувають в силовому полі євразійського простору, коли основні питання можна вирішувати за рахунок корупційних схем тощо. Для них це є звичний світ. Наша еліта перебуває в розгубленому стані. Їй треба визначатися. І тут саме ми підходимо до того моменту, коли за визначенням того ж Липинського, в суспільстві формується нова контреліта. Вона вступає в дію, коли бачить, що існуюча еліта не виконує своїх функцій. Основна ж ідея яка? Еліта може бути успішною, коли вона є визнаною і законною в очах суспільства, коли суспільство справді сприймає її як еліту. Якщо цього немає, то завжди в суспільстві формуватиметься контреліта за рахунок елементів, в основному, громадянського суспільства, за рахунок самоврядних інституцій. У нас весь цей процес ускладнений, бо ті, кого називають елітою, намагаються контролювати суспільство. Це відчувається передовсім в межах централізації політичної системи. Тобто, з одного боку це може бути корисно, коли система політична працює і не дає збоїв. Але з іншого боку – вона не завжди дає почути позицію суспільства, громадську думку, почути ініціативи, які ідуть знизу, а не лише є продуктами діяльності цієї, так званої, еліти. Це – небезпечна ситуація.

– Можна нові обличчя в політиці називати контрелітою?

– Складно сказати. Бо я так розумію, що ці нові обличчя є чиїмись проектами, які формуються за певним політичним сценарієм. Причому ми вже неодноразово це бачили. Згадайте команду озимого покоління. Усі, хто там опинилися, були людьми зі старої обойми. А партія «Віче»? Те ж саме. Зараз щось подібне – це виборчий проект «Вперед Україна!».

– Де ж та контреліта?

– Коли ми в 19 столітті втратили еліту, то функцію контреліти виконувала творча інтелігенція. Вона намагалася творити український світ. От після революції в 1917 році той самий Грушевський очолив Центральну раду, Винниченко – Генеральний Секретаріат. Отже це були непрофесійні політики. Один історик, інший письменник. Тож це може мати місце в історії. З іншого боку, ці люди не мали відповідного державного досвіду. Вони не спромоглися тягнути той тягар повноважень, що на них покладався. Вони робили помилки, які зрештою і привели до поразки української революції. Зараз схожа ситуація. Є чимало людей, що є моральними авторитетами. І вони йдуть в політику. Добре, що не всі йдуть. Наприклад, не пішла в політику Ліна Костенко. І я думаю правильно зробила. Ця людина формує громадську думку. Але підходимо тут до питання, з якого почали. Як вплинути таким моральним авторитетам на людину, щоб вона не думала про продуктовий набір від кандидата, а мислила іншими категоріями? Я б тут не хотів говорити про вибір: влада чи опозиція. Суспільство почало губитися у таких координатах. Воно не має орієнтирів. І от в цей час важливо подумати, як транслювати позицію моральних авторитетів до громадськості…

«Зараз соціологи готують суспільство до наперед визначеного результату»

– Вам пропонували йти на вибори?

– Було декілька пропозицій. Але я відмовився. Я бачу незрілість нинішньої політичної системи. Та й відчуваю, що складно мати незалежну позицію в нинішніх політичних умовах . Бо тоді ти є об’єктом незадоволення із боку влади, і з боку опозиції. А в нормальному цивілізованому суспільстві має бути так: людина, яка вважає, що вона може продукувати адекватні думки, які не прив’язані до партійної системи, має можливість балотуватися і доносити ці думки до громадськості.

– Ви займаєтеся соціологією. Наскільки, на вашу думку, можна нині вірити соціологічним даним?

– На нинішньому етапі я долучаюся до певних проектів. Виступаю експертом в кількох опитуваннях.

Зараз в Україні відбувається масова спекуляція на рівні соціології. Вкидаються в суспільну думку штучні речі, що мають на меті змінити уявлення населення про електоральні настрої. Тобто, готують суспільство до певного, наперед визначеного результату. Як наслідок, у виборців формується недовіра до результатів соцопитувань. Тож треба прискіпливо дивитися до організаторів соцопитувань. До речі, простіше робити соцопитування в межах округів. Тобто, якщо є локальний округ, навіть такий порізаний як зараз. Отже, коли проводиш опитування в межах округу, можеш побачити реальний результат. А коли дають опитування в межах України, то вони досить розмиті.

 Скажу так: сьогодні у певний час лідирує об’єднана опозиція, в певний час – «регіонали». Тобто є певний баланс. А як зійдеться конкретний результат на час голосування – важко говорити. Деякі опитування стверджують про зростаючий рейтинг партії Кличка «УДАР» і можливий вихід її на другу позицію. Але мені ця ситуація нагадує «Сильну Україну» Тігіпка, яка теж була використана для відтягування голосів, а потім виявилась несамостійною політичною силою.

– Чи можна за соцопитуваннями скласти портрет «черкаського виборця»?

– Це складно, бо у нас представлені різні вікові, статеві, професійні групи. Але є певна загальна тенденція. От згадайте 90-ті, коли Черкащину називали «червоним поясом». Оскільки, тут були більш ліві настрої. Черкащини більше підтримувала комуністів, соціалістів. Але з 2002 року ситуація змінилася. Близько 10 років виборці голосували інакше (підтримували «Нашу Україну», «Батьківщину»). Та на останніх місцевих виборах Партія регіонів отримала більшість. Проте нині партія влади ризикує втратити лідируючи позиції. Велика частина виборців може проголосувати за «Удар».

– Ви будете йти на вибори голосувати?

– Звичайно. Я думаю, що в будь-якому разі треба піти проголосувати. Це знижує небезпеку фальсифікацій. Тут, треба згадати про той феномен «проти всіх», який і визначив результат президентських виборів. Тепер в бюлетені такої позиції немає. Але, якщо частина людей не підуть голосувати, це буде той самий показник «проти всіх».