У моїй телефонній книзі третина номерів стирчать з землі гранітними памʼятниками з прапорами. Їхня війна скінчилася. Одиниці тих облич, з якими звів фронт у 22-му, живі.
Коло звужується.
Кожен виїзд: інструкція, де лежать всі доки, заправлене ліжко і одяг «на про всяк випадок», якщо не повернемося.
Коло звужується.
Тепер вже немає навіть порівняно безпечних доріг. Лотерея. Крайні виїзди перед нами цілили в автівки з такими ж, як і ми, живими людьми. І в голові лише одне: коло звужується, наступні можемо бути ми. Ти заїжджаєш і радієш, що проскочив, передав, воно рятуватиме. І, водночас - думаєш, а чи виїду.
Коло звужується.
Це, коли замість «привіт, що ви там?» - «привезіть ще трупних мішків», «будьте обережні», «заховайте авто», «точку спалили, не їдьте тудою, «ждуни», «п**арам дали вказівку відпрацьовувати по авто «вільне полювання» і тд.
Коло звужується.
Але поки ми в ньому живі, не зупиняємося - ми не даємо цьому колу зімкнутися остаточно. Бо «хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі».
Вікторія Хамаза, журналістка
реклама
