реклама
Будівельна компанія надія

Фронтовий позивний сьогоднішньої учасниці нашого проєкту «Фемінітиви» – «Сонечко». Тож розмова буде із надзвичайно світлою людиною. Лора Когут – волонтерка, капеланка, музикантка і... людина, яка в останні сім років значну частину свого життя присвятила поїздкам на війну. Вона розповість про те, як наші бійці витримують щоденну фронтову напругу, чого найбільше прагнуть у своєму житті і як знаходять сили для того, щоб після завершення військової служби повернутися у мирне тилове повсякдення.

Фото Наталії Щепак


– Мене часто запитують, чи годиться жінці виконувати душпастирську роботу, – каже Лариса Олексіївна. – Відповім так: у протестантських церквах, зокрема в Євангельській церкві «Слово життя», до якої я належу більше 26 років, це нормально. Ще апостол Павло писав, що в християн перед Богом «нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі». Крім того, коли ти служиш на війні, то дуже помітно, що людині, яка потребує духовної допомоги, все одно, хто кидає їй рятівне коло – чоловік чи жінка...

«Я – людина не самодостатня. Але це чудово!»

– Лоро, як ви ставитеся до входження у нашу сучасну мову фемінітивів – жіночих форм назв професій?

– Ставлюся нормально. Кожна людина має якийсь талант, дар від Бога. Коли мова про жінку, то чому б її професію не назвати жіночим словом?

– Хто ви за освітою? Як прийшли до пасторської роботи?

– Я маю кілька освіт. Родом із Черкас. З відзнакою закінчила музичний факультет Уманського педагогічного училища, потім – музичний факультет Кіровоградського державного педуніверситету. Більше 12 років викладала в Першій міській гімназії музику, естетику, проводила концерти. Але, думаю, справжнім даром від Бога для мене стало пасторство. В 2000 році старший пастор Руслан Григорович рукопоклав мене на пасторське служіння – служіння проповіддю. Я закінчила Богословський університет і маю ступінь магістра богослов’я.

– Існує думка, що людина, яка покладається на Бога, – не самодостатня.

– Це – цілком слушна думка. Бог створив людину не для того, щоб вона покладалася тільки на себе. Він створив її, щоб спілкуватися з нею, допомагати їй, благословляти її, передавати їй Свою любов. Цією любов’ю людина наповнюється і відтак може передавати її іншим людям. Я розумію, що я – не самодостатня. Я залежу від Бога, від церкви, від родини. Це – добра, позитивна залежність. Бог дав мені якісь дари для служіння іншим людям, а іншим людям – дари для служіння мені. Є безліч дарів: дар проповідування, дар втішання, дар шиття, дар приготування їжі, дар жертвування... І Бог так влаштовує, що люди з різними дарами зустрічаються і служать один одному. Ми – співзалежні, як органи в тілі людини. Й це – чудово!

– Не можу не задати питання, яке завжди задають віруючим: якщо Бог – це Любов, то чому в світі стільки зла, воєн і насилля?

– Зло з’явилося у світі з моменту спокуси людини сатаною. Людина згрішила, і гріх увійшов у її життя. Але Бог кожному дає вибір – робити добро чи зло, служити дияволу чи протистояти йому. Бог створив нас не роботами, а істотами з вільною волею. «Життя та смерть дав Я перед вами, благословення та прокляття, – каже Бог у Біблії. – І ти вибери життя». Іноді людина робить неправильний вибір. Але ті, хто справді вірує, намагаються жити з Христом, змінюватися в Його образ, нести Його світло. А коли приходить світло, темрява розбігається.

– Що входить до ваших капеланських обов’язків?

– Капеланство відрізняється від пасторства. Якщо до пастора в церкву люди приходять, то капелан сам іде до людей, які воюють на фронті.

За першою освітою я – музикантка, і ми, капелани, часто запрошуємо в наші фронтові поїздки хороших музикантів. Привозимо з собою концерти з патріотичних пісень. До речі, піднімати бойовий дух – це одна із функцій капелана. А потім залишаємося і служимо бійцям уже як капелани. Наприкінці концерту виступаємо з пасторським словом, це проповідь на 5-7 хвилин на біблійну тематику. Відтак обов’язково молимося з бійцями молитвою покаяння, в якій визнаємо себе грішниками і закликаємо Ісуса Христа стати нашим Господом і Спасителем. Бо це війна, і ми ніколи не знаємо, хто з бійців завтра прокинеться живий. А наприкінці обов’язково молимося за родини, за Україну. Після цього люди підходять і задають нам духовні питання: про війну, про сімейні справи...

– З чого для вас розпочалося капеланство?

– Воно для мене розпочалося в березні 2014 року, ще до початку бойових дій. Я – директор Благодійного фонду «Час Надії». Тоді ми збирали допомогу від Черкас для наших військовиків, яких вивели із окупованого Криму на Миколаївщину, – десантників із Феодосії, бійців берегової охорони з Перевального та льотчиків із Бельбека (на чолі з відомим Юлієм Мамчуром). Їм було потрібно якось облаштовуватися на новому місці. Ми тоді назбирали для них 9 тонн допомоги – одягу, побутових речей, їжі. І ще привезли їм концерт, наприкінці якого організували духовну частину... Під час того концерту я відчула, що у військових є потреба в духовному.

З 2014 року я їжджу на фронт. Побувала там понад 60 разів. У комплекти будь-якої волонтерської допомоги ми обов’язково кладемо томики Нового Заповіту, зручні молитовники. Ці речі на війні дуже потрібні. Там немає атеїстів, і це нормально. Що б людина не казала, вона хоче жити. При цьому, на війні далеко не завжди щось залежить від тебе, від твоєї обережності, від твоїх побратимів. Тому-то людина й шукає допомоги Всевишнього.

Одного разу до мене звернувся полковник Збройних Сил України Валерій Труфанов (до речі, «афганець», пілот вертольоту першого президента України Леоніда Кравчука), який очолив капеланський рух. Він і запропонував мені пройти навчання і стати на капеланську службу.

– Хто визначає, де і кому ви будете служити під час чергової поїздки.

– Є штатні капелани (вони – контрактники), а є – позаштатні. Я належу до останніх. Але рішення про місця наших поїздок ухвалює Генеральний штаб ЗСУ, відповідаючи за запити військових частин і штатних капеланів, які потребують допомоги.

– А як на фронті ставляться до капеланського служіння жінки?

– Спочатку я дуже цим переймалася, адже очевидно, що більшість бійців – чоловіки. Як вони сприймуть моє капеланство? Але з’ясувалося, що жінці розмовляти з чоловіками про духовне навіть легше, їй легше розповідають про свої внутрішні переживання, сприймаючи її як маму, як подругу. Ніколи не чула на війні: «А чого ти капелан?» Навпаки, відчуваю повагу і підтримку. Між іншим, і від чоловіків-капеланів, представників інших конфесій.

– А взагалі, як складаються стосунки з православними, греко-католицькими священиками-капеланами?

– Як цілком дружні. Спілкуємося, телефонуємо, вітаємо один одного з днями народження, беремо участь в урочистих заходах... Постійно перетинаємося на війні.

– Християнство вчить любові до ворога. А як можна на фронті стріляти в людину, яку ти хоча б не ненавидиш?

– Господь закликає любити ворогів. Що це означає? Якщо твій ворог попросить, щоб ти нагодував його – нагодуй. Попросить води – напувай. Але це не означає, що не потрібно захищати Батьківщину. На фронті бували проблеми зі деякими священнослужителями Московського патріархату, котрі приїжджали і перед строєм солдатів говорили про шосту заповідь – «Не вбий!» І робили з того висновок, що стріляти у ворога не можна. Хлопці просто губилися: як бути, адже вони тут стоять саме для того, щоб стріляти!

Річ у тім, що шоста заповідь забороняє саме злочинне вбивство, вбивство заради наживи. Натомість, солдати на фронті захищають країну, її міста, людей і родини. Христос і апостоли ніколи не казали новонаверненим із військових залишати цю професію. В Біблії згадується багато славних воїнів. А щодо захисту від іноземної агресії – в біблійній книзі Второзаконня (глава 27, вірш 17) сказано: «Проклято того, хто порушує межі ближнього свого!»

Тобто, солдат не повинен порушувати закон і кодекс військової честі. Але коли насувається ворог, місія солдата від Бога – захищати. «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх», – сказано в Євангелії від Іоана.

Фото Наталії Щепак


«Часто чоловіки приносять війну в родину»

– Якось ви розповідали про чоловіка, який переніс душевну травму від того, що на війні вбили його друга, а не його самого. Це поширене переживання?

– Дуже. Багато бійців повертаються з фронту із почуттям вини, ніби це він, саме він, не додивився, а якби додивився, то побратим міг би вижити: «Це я повинен був бути на його місці». Молитва, навернення до Бога дозволяє позбутися цього комплексу вини.

– Кажуть, що на фронті небойових втрат більше, ніж бойових...

– На жаль, набагато більше. Люди на фронті живуть у постійному стресі, в поганих побутових умовах, відірвані від родин. Відірваність від родин – це дуже велика проблема. Боєць ніколи не знає, що там з його коханою. Від стресів і переживань у голову лізуть різні думки. Буває, що ми буквально миримо подружжя, їздячи від одного до другої. «А чому він так сказав? Як він живе там, на війні?» І я пояснюю, чому він так сказав. А йому – пояснюю, що в цей момент переживає вона... І вони миряться.

– Хепі-ендів більше?

– На жаль, так сказати не можна. За моїми спостереженнями, розпадається мало не кожна п’ята ветеранська родина. Хлопці не надто змагаються за збереження родини. «Чого я буду її мучити? Я вже якось сам...»

Є й інші проблеми. Української статистики немає, але є американська. Відповідно до неї, половина ветеранів, що повернулися з війн, мають проблеми з алкоголем і наркотиками, ще чверть – із суїцидальними думками, і тільки решта 25 відсотків нормально соціалізуються.

Чоловіки, особливо ті, хто пішли на війну в жахливі 2014-2015 роки, або служили на блокпостах, або в розвідці, або в «добробатах», або пройшли оточення в «котлі», або горіли в танках, або по півтора року не виводилися на ротацію, часто приносять війну в родину. Ми з соціальною працівницею Людмилою Поною спеціально створили в Черкасах родинний клуб «Птаха», до якого запросили також кризову психологиню Наталію Місан, і вже кілька років проводимо зустрічі з дружинами ветеранів, які в шоці від того, якими їхні чоловіки прийшли з війни. Також зустрічаємося з жінками, чиї чоловіки ще на війні, і з родинами загиблих. Навчаємося радіти життю, шукати в ньому позитив. Молимося, влаштовуємо посиденьки, займаємося арттерапією, навіть вивчаємо макіяж.

– Крім розлучень, які ще найпомітніші наслідки приносить у мирне життя війна?

– На жаль, багато чого: п’янство, наркоманію, психічні відхилення, агресію, суїциди. Є багато проблем з фізичним здоров’ям: безсоння, головні болі, погіршання зору, слуху, проблеми з попереком. Буває, людина просто кричить ночами, не дає ані спати, ані жити дружині й дітям. З’являються «флешбеки», «повернення на війну»: ветеран не розуміє, де він зараз перебуває. Стягує дружину за ноги під ліжко, «рятуючи» її під час бою, який йому мариться... Буває, ні з того, ні з сього в людини включається невмотивована агресія. Наші СІЗО і тюрми значною мірою заповнені ветеранами. Чому? Спрацював фронтовий рефлекс, включилася зайва агресія, а битися хлопці вміють... Великою проблемою є також екстремальне водіння, властиве ветеранам. Тому ветерани часто потрапляють в аварії.

Важливо допомогти бійцям повернутися в соціум, стати нормальними громадянами. А взагалі-то це дуже серйозна проблема для України на наступні років 40-50. Повернувся з війни живим – це не тільки завершення попередньої проблеми, це зазвичай початок нових, малопередбачуваних труднощів. Тому війну не можна міряти тільки кількістю загиблих.

– А можете дати якісь практичні поради родичам людини, яка повернулася з війни?

– Все залежить від стану, в якому повернувся ветеран. Передусім, дружині і родичам потрібно зрозуміти, що йому потрібен час на адаптування. Мінімум три роки. Треба просто набратися терпіння, включити любов, щиру дружбу, звертатися до Бога, до фахівців (якщо це можливо). При агресіях, суїцидальних розладах звернення до психіатрів є необхідним. Давно минули часи, коли через одну госпіталізацію в психіатричний стаціонар людина «отримувала довідку». Сучасна психіатрія не карає, а допомагає, зцілює. Іноді вистачає десять днів, щоб підлікувати людину, зняти небезпечний стрес.

А найелементарніше – забезпечити вчорашнього бійця головними атрибутами мирного життя: спокійним нормальним сном (наприклад, якщо йому подобається спати на підлозі, не думати, що він «психічно ненормальний», бо насправді він просто звик спати в блиндажі на карематі), нормальним харчуванням (бо в бійців часто хворі шлунки). Людина повинна мати особистий простір, де вона може побути наодинці з собою, заспокоїтися. Ветеранові потрібно забезпечити нормальний зручний одяг, бо хлопці після повернення з війни часто перестають за собою стежити.

Це все потрібно розуміти. Бо зазвичай, коли людина повертається з війни, на неї навалюється купа повсякденних обов’язків, візити родичів, недолугі «святкування» та інше. А ветеран цього не сприймає. Його світогляд змінено! В нього тепер – інші цінності! Йому не цікаво – про нерухомість, про коливання долара, а йому на це – пофіг! У нього побратима вбито! І такі речі родина має розуміти. Нехай ветеран говорить про те, про що він хоче говорити! І не задавайте важких питань, які вчергове травмували б людину.

– А які питання вважаються важкими?

– Їх багато. «А скільки ти сєпарів убив?», «А чи коло тебе когось розірвало?», «А ти багато мертвих бачив?» Крім заборонених запитань є й заборонені дії. Не можна підходити до ветерана ззаду і стукати його по плечу або навіть обнімати. Бо чисто рефлекторно може розвернутися і вдарити.

– Що робити, якщо напад агресії, гніву вже почався?

– Передусім, потрібно спробувати прибрати з життя ветерана всілякі тригери, тобто збудники агресії. Наприклад, якщо агресію викликають політичні новини, їх краще не дивитися. Розмовляти з людиною в стані агресії потрібно спокійною мовою, в цей момент не підтримувати суперечку, не наполягати на своєму (розмовляти про проблеми можна лише коли все спокійно).

Самій же людині, яка страждає від спалахів агресії, психологи радять заздалегідь попередити близьких, що таке можливо. А якщо агресія наростає, спробувати змінити ситуацію: вийти в іншу кімнату, ввімкнути воду в ванні, налити собі чаю, а може й прийняти заспокійливе, наприклад, настій пустирника. Є й спеціально розроблені дихальні вправи. Наприклад, зробити десять глибоких вдихів із повільними видихами. Можна несильно ритмічно похлопати себе по колінах – це також допомагає. Велике значення може мати молитва. А в крайніх випадках, ясна річ, потрібно звертатися до психіатрів.

«В українців прагнення допомагати – в серцях»

– У якому стані сьогодні волонтерський рух? Чи зберігається у волонтерів ентузіазм? Чи залишилися люди, готові допомагати волонтерам?

– Звісно, часи, коли бійці стояли на блокпостах у шльопанцях, уже позаду. Бійці забезпечені всім найнеобхіднішим. Сьогодні волонтери збирають кошти на «точкові» потреби: на придбання безпілотника, на генератор на заміну розбомбленому. Врешті, на організацію концерту або капеланської поїздки. Волонтерський рух не зник, бо в українців прагнення допомагати – в серцях.

– Як до Збройних сил України ставиться місцеве населення?

– Як я бачу, дедалі складніше: свою справу роблять російські телеканали, які на Донбасі працюють по-повній. Є патріоти, але є й великий відсоток тих, хто не за Україну. Як правило, це прихильники «сильної руки»: «Придёт Путин, он же мужик, он же кулаком ка-а-ак стукнет!»

Іноді доходить до маразму: в підконтрольній Україні Мар’їнці розпочався ворожий обстріл – то багато місцевих бігали по вулицях із криками «укры стреляют». Всі бачать, звідки стріляють, і все одно винні «укры».

Є й такі, в кого діти воюють «на тій стороні». Останні часто стають добровільними помічниками російської розвідки. Найважче працювати з людьми у сірих зонах, куди в будь-який момент можуть прибути диверсанти від бойовиків і жорстоко помститися за будь-яку співпрацю з українцями.

Тож із місцевим населенням – працювати і працювати... Іноді, щоправда, й наші хлопці не зовсім адекватно поводяться. Всяке буває.

Але наведу й більш оптимістичний приклад. Наприклад, у Щасті є дитяча спеціалізована школа-інтернат, у якій частина учнів – із непідконтрольної частини Луганської області. Так, вони здебільшого російськомовні, але ж із яким непідробним задоволенням спілкуються на українські теми, співають під караоке українських пісень і не дуже хочуть їхати додому навіть на час канікул! Дуже багато залежить від керівництва закладу, міста.

– Як вас родина відпускає на війну?

– Завжди дуже сильно переживають. Я маю чоловіка, з яким прожили разом 32 роки, трьох синів. Чоловік мене завжди проводжає. Іноді, вкладаючи речі, бронежилет, каску в машину, насилу тримається. Дуже переживає молодший син, якому 19 років. «Мамо, на війну? Може, вже не треба?» Особливо хвилюються, коли дізнаються, що там, куди я поїхала, стався обстріл.

– Хто за професією ваш чоловік?

– За освітою Сергій Миколайович – музикант. Колись грав у одному ансамблі з відомим у 1990-ті роки співаком з Умані Андрієм Миколайчуком. Там, в Умані, ми й познайомилися. Сьогодні він працює водієм у приватній фірмі, а в церкві продовжує музичну роботу.

– Запитання від жінки, в якої ми брали інтерв’ю перед вами: що ви робите для того, щоб бути щасливою?

– У моєму випадку для того, щоб бути щасливою, потрібно докладати чимало зусиль. На жаль, я бачу багато негативного. Тож учуся розставляти акценти на хорошому: сонячному світлі, співі пташок, розквітлих квітах, народженні онуки. І ще я дуже щаслива, коли я служу іншим людям, коли я в Божій волі, коли ті люди, з якими я працюю, стають щасливішими. А іноді для мене щастя – просто побути в тиші, послухати на дачі жаб або солов’я.

– Яке запитання ви задали б жінці, в якої ми будемо брати інтерв’ю після вас?

– Що у житті вас радує і надихає? Що дає ковток кисню, щоб рухатися по життю далі?

Фото Наталії Щепак

 

БЛІЦ-ЗАПИТАННЯ

– Чи вважаєте ви жінок «берегинями роду»? Чи може бути чоловік «берегинею»?

– Мені здається, це залежить від людини, а не від її статі.

– Хто в вашій родині приймає важливі рішення?

– Ми з чоловіком завжди радимося. Щоразу менш компетентний у якомусь конкретному питанні прислухається до того, хто більш компетентний.

– Що в сім’ї, на вашу думку, є чоловічою роботою, а що – жіночою?

– Думаю, більш силові види роботи – чоловічі, а інші (готування їжі, догляд за дітьми) – більш жіночі. Але мій чоловік також залюбки готує їжу, а коли діти хворіли, він разом зі мною не спав ночами.

– Кухня – це чия територія, чоловіка чи жінки?

– У різних родинах – по-різному. У нашій готую зазвичай я, але коли зайнята на війні або втомлена, мої чоловік і сини також із задоволенням готують. У них навіть є фірмові страви.

– Як ви ставитеся до декретних відпусток чоловіків?

– У деяких сім’ях чоловіки можуть бути навіть корисніші в декретній відпустці. Але в нашій сім’ї – не так.

– Який ваш улюблений фільм? Чи дивитеся ви серіали?

– Люблю фільм «Стажист» із Робертом де Ніро, польський фільм «Знахар», американський фільм «Останнє свято». Подобаються радянські комедії Леоніда Гайдая. Із серіалів іноді цікавлюся тільки детективними.

– Чи є у вас людина, на яку ви рівняєтеся? Хто для вас є авторитетом?

– Звісно, безперечним Авторитетом для мене є Господь Ісус Христос. Крім того, повчитися є чого в кожної людини. В однієї людини я хочу навчитися терпіння, в іншої – класно готувати, в третьої – спілкуватися з дітьми...

– Яку книжку ви прочитали нещодавно?

– Крім Біблії і фахової літератури останнє, що читала, – це збірка віршів Василя Симоненка. Для мене було відкриттям, що він писав надзвичайно красиву лірику, а не тільки патріотичні вірші. І Ліну Костенко люблю.

– Як ви підтримуєте фізичну форму?

– Війна накладає відбиток на здоров’я. Зокрема, через носіння важкого бронежилету болить поперек. Тому стараюся відвідувати басейн, бігову доріжку. Багато ходжу пішки.

– Де б ви хотіли побувати?

– Я дуже люблю подорожувати. Хотіла б побувати в Ізраїлі, Італії. В Туреччині, де проповідував апостол Павло, в Німеччині, де служив мій чоловік і народився мій старший син. Ясна річ, що в нинішніх умовах це все – більше мрії, ніж плани.

– Зараз модно орієнтуватися на здорове харчування. Чи дотримуєтеся ви якоїсь дієти?

– Стараюся не їсти смаженого, віддавати перевагу овочам.

– Яке ви маєте хобі? Чи вистачає на нього часу?

– В 2014-2015 роках нам весь час телефонували бойовики з погрозами вбити. Казали, що я, мовляв, убивця їхніх дітей, і вони знають, де я живу. Тому ми придбали в селі закинутий будинок, і тепер це наша дача, куди ми залюбки їздимо на вихідні. Крім того, я люблю музику і подорожі.

– Чи маєте ви домашніх тварин? Яких? Хто за ними доглядає?

– Ні. Природне бажання потискати пухнастих красунчиків я задовольняю на війні. Домашніх улюбленців там чимало. Дома ж – не до того. 28 років ми з сім’єю жили у найманих квартирах, а останні роки живемо у батьківській. Коли діти просили домашніх тварин, я відповідала: «Дому в нас немає, а «квартирних тварин» ще не вигадали». Тваринами займатися не маємо часу й зараз: у нас навіть кактуси гинули.

– Чи здійснилася найзаповітніша мрія у вашому житті? Яка це мрія?

– Здійснилася частково. Є здорові діти, кілька тижнів тому народилася перша онука. Проте, я мрію про те, що внуків буде більше...

– Яке найбільше досягнення у Вашому житті?

– Покликання, служіння людям і плід цього служіння. Коли твої знайомі не розлучилися, коли знайомий ветеран не застрелився, коли з’явилися нові друзі, коли ти потрібний.

– Що б ви хотіли сказати на завершення цього інтерв’ю?

– Люди, не забувайте: війна триває! Заспокоюватися зарано! Якщо не можеш іти воювати, то будь патріотом на своєму робочому місці! Чесно працюй, поважай військових і їхні родини, а не висаджуй їх із маршруток. Роби на своєму місці все, що можеш зробити, будучи патріотом і пам’ятаючи, що там, на Сході, за тебе продовжують гинути. Платиться ціна за незалежність України!

Максим Степанов

Авторка ідеї Ірина Хроменко

реклама

Коментарі  

 
-2 #7 Царьград 14.05.2021 13:59
Штунды(протеста нты, евангелисты, т.н."христиане") - нам не друзья ни разу. Они здесь чужие. Не надо им в армию лезть. А лучше всего вообще уехать всем из страны.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-10 #6 Ни стыда ни совести 30.04.2021 20:54
На значке написано Капеллан по-украински. И это правильно. Феминитивные языковые извращения устроены исключительно из-за неумения и нежелания делать полезные для людей вещи. Ну и из-за осознания вторичности украинского языка, чтоб хоть как-то выпендриться. На самом деле, это делает украинский язык ещё более вторичным и менее конкурентным.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+7 #5 Yanina 28.04.2021 11:27
Лорочка, у тебя огромное сердце. Таких людей мало. Она прежде всего человек, многодетная мамочка и 90 годы многих нас отняньчила, бежала на помощь ко всем. Умная, мудрая, невероятно весёлая! . Ты никогда не жила для себя... Пусть Бог благословит тебя!
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+8 #4 Руслан 27.04.2021 23:17
Респект!
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-8 #3 Село не асфальтоване 27.04.2021 20:02
Цитую Я черкащанин:
Цитую Капеланка????????????:
Це тіпа ПОПИЦЯ чи ПОПИХА? А в якій церкві особи жіночої статі можуть мати сан священника? Дєвушка, ви часом не од Самого? Уважаю!

Про це написано в другому абзаці.
Таи написано таке, про яке у нас у селі кажуть - штунда І що?
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+8 #2 Я черкащанин 27.04.2021 16:24
Цитую Капеланка????????????:
Це тіпа ПОПИЦЯ чи ПОПИХА? А в якій церкві особи жіночої статі можуть мати сан священника? Дєвушка, ви часом не од Самого? Уважаю!

Про це написано в другому абзаці.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-10 #1 Капеланка???????????? 27.04.2021 15:19
Це тіпа ПОПИЦЯ чи ПОПИХА? А в якій церкві особи жіночої статі можуть мати сан священника? Дєвушка, ви часом не од Самого? Уважаю!
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

реклама Делікат
реклама