Мандрівниця-екстремалка, журналістка Ірина Гилюк і в гори ходить, і під воду пірнає, і з парашутом стрибає, і на велосипеді вздовж океану катається. Де вона черпає сили? Як їй вдається стільки мандрувати? Чи потрібна для всього цього підготовка? Чи доступно це простій людині та скільки коштують такі й подібні мандри? Про це та інше мене запитували знайомі, дізнавшись, що я планую в рамках проекту «Прочерку» – «Фемінітиви» – нове інтерв’ю. Цього разу з мандрівницею, що особливо актуально напередодні літа, пори відпусток та подорожей. Окрім інших країн, наша героїня планує подорожі й Черкащиною та Україною. Тож читаємо і збираємося в дорогу!
Фото Наталії Щепак
– Коли у вас з’явилося бажання мандрувати, і не просто з’їздити відпочити в Залізний порт чи Бердянськ, а саме мандрувати так цілеспрямовано і далеко?
– Одного разу з нагоди професійного свята журналістів у червні прийшов до нас у редакцію колега Степан Вінярський і запропонував стрибнути з парашутом. Нагадаю, був час, коли він до Дня журналіста організовував подібні екстремальні заходи. Я зважилася, хоч і боялася до останнього. Врешті, стрибок відбувся, і коли я пережила той адреналіновий вибух, то, мабуть, саме тоді збагнула, що десь у якихось моментах неправильно живу. Вирішила, що треба урізноманітнювати життя. І мій чоловік теж, якщо так можна висловитися, є адреналінозалежним, тож, у якийсь момент ми почали активно подорожувати. Але, звісно, я боялася стрибка з літака. Стрибала тоді, пригадую, останньою. Бачила, як люди летять в прірву. Але рада, що таки зважилася. І цей стрибок, розумієте, немов запустив якийсь новий механізм у моєму житті. Після цього у нас в родині почалися подорожі, й не просто подорожі, а автоподорожі Європою.
– А як ви готувалися до стрибка?
– Добрих хвилин 40 нас вчили правильно поводитися з парашутом, вистрибувати з літака. Вже потім нам сказали, щоб ми добре подумали, бо хто сяде в літак, той з нього вже не зійде, а вистрибне. Після стрибка з парашутом я вже не боялася сідати за кермо, не боялася висоти, пірнати на глибину…
«У першій поїздці проїхали на «Ланосі» 5 тисяч кілометрів»
– Скільки тривала перша поїздка?
– Два тижні. Ми об’їхали п’ять країн. Це був великий досвід, драйв. Як тільки я побачила, як живуть інші люди, то збагнула, що вже не повернуся до свого колишнього життя. Поїздки стали тоді невід’ємною частиною нашого життя.
– Якою машиною об’їхали ці країни?
– Це був «Ланос» польської збірки, з газовою установкою. Перед кордоном ми заправили повний бак газу, щоб було дешевше. І за першу поїздку проїхали майже 5 тисяч кілометрів Європою. У першу поїздку дітей ще не брали. Хвилювалися. Завдяки соцмережам ми об’єдналися біля кордону з автотуристами, а це було близько 100 екіпажів. Кожному екіпажу дали номер, рацію, бо мобільним телефоном було дорого користуватися, і ми підтримували зв'язок один з одним. Ночували в кемпінгах, у наметах. Тож витрачалися лише на пальне, екскурсії, на місцеву кухню. Сувеніри не купуємо, я вважаю, вони засмічують простір. А от екскурсії любимо, бо це те, заради чого ми їхали, за враженнями.
– Де вже побували?
– У 42 країнах. Ми об’їздили майже всю Європу, а також були в Казахстані, Туреччині, Грузії, Єгипті, Ізраїлі, Палестині.
– Що найбільше запам’яталося?
– Я зрозуміла, що матеріальні речі – це все другорядне. Твій побут повинен складатися з речей, які роблять життя комфортним. Але не більше. Найцінніше – ті спогади і враження, які ти привозиш, розширюючи свій кругозір. Коли мені скрутно, переглядаю фотографії, щось згадую і настрій покращується. А щодо найбільших вражень, мабуть, таки Сицилія. Вона запам’яталася кліматом, незвичним для нас способом життя людей, кухнею. У нас там був запланований яхтинг. Ми на орендованій яхті разом з друзями обпливли усі Ліпарські острови – Вулкано, Ліпарі, Стромболі, інші. У кожного острова свої принади. Наприклад, на одному – постійно живий вулкан, ми бачили, як схилами тече розпечена лава. На іншому проживає всього 50 осіб. Ще на іншому – дивовижна природа.
– Країни між собою дуже відрізняються?
– Так, наприклад, у Німеччині все дуже організовано і дисципліновано. Усі підпорядковуються законам. Нас одразу попередили: порушуватимете правила дорожнього руху, будь-який водій може поскаржитися на вас у поліцію. Саме тому там дуже безпечно на дорогах. Всі одне одного контролюють. Чим мене вразила Швейцарія? Багата країна з гарними зарплатами. Але що найцікавіше, коли йдеш вулицями міста, то бачиш бабусь і дідусів в кав’ярнях, які сидять і повагом п’ють каву. Або грають у гольф. І одразу згадую нашу країну, де зігнуті бабці з «кравчучками» йдуть на базар. Загалом, по всьому світу подорожують люди пенсійного віку, лиш в нас вони збирають копійку до копійки.
– Не виникало бажання поїхати з України?
– Добре там, де нас немає. Будь-яке нове місце – це виклик, випробування. Я злукавлю, якщо скажу, що не думала про це. Водночас, не можна просто взяти і переїхати. Потрібно буде знайти себе на новому місці, почуватися там комфортно. Тож емігрувати поки не планую, але хотіла б, щоб мої діти теж активно подорожували. Бо не можна дивитися на світ крізь щілинку, треба дивитися на нього крізь відчинені вікна. Люди, які мандрують, не знають, що таке расизм, інші форми дискримінації. Ми в світі зустрічали стількох різних людей, з різним кольором шкіри, різних віросповідань, подолали стільки стереотипів. І головне, коли повертаєшся додому, то розумієш, що ми живемо в найкращій країні, з найкомфортнішим кліматом, найкращою природою. Треба цінувати це.
«У гори ходити допомагає фізична підготовка. Бігаю тричі на тиждень, їжджу на велосипеді»
– Скільки коштують ці всі поїздки?
– Насамперед ми не шопоголіки, ми не скуповуємо сувеніри. Наші головні статті витрат – екскурсії. Окрім того, ми зараз не подорожуємо на автомобілі, а надаємо перевагу іншим видам подорожей. Можна прекрасно заощадити на літаку: якщо спланувати подорож за півроку, то можна придбати квитки за 30 євро. Чи дорого це? Окрім того, завчасно бронюємо готелі. Продукти купували в супермаркетах, там дуже доступні ціни. Щодо організації насиченого, але ощадного відпочинку, то дякую тим людям, які знімають і пишуть блоги. Саме від них ми дізнаємося багато цінної інформації. Тож наші подорожі не завдавали нищівного удару по сімейному бюджету.
– Знаю, що ви подорожували і в горах?
– Після ударних автомандрівок ми переключилися на гірський туризм. У моїй скриньці досягнень є двотижневий похід на Тянь-Шань, Сванетію, сходження на Арарат. Це був гірський туризм з елементами скелелазіння і альпінізму. У нас є друзі, які серйозно цим займаються, і ми тренувалися з ними. Загалом я дуже люблю гори. І це не дорого! Це переліт і продукти. Так, треба купувати все необхідне спорядження, і воно дороге, якщо брати в туристичних магазинах. Але ми шукали спорядження в інтернеті на розпродажах, у туристичних спільнотах. Найважливіше в гірських походах – нічого зайвого. Навіть коли складається меню, обраховується пайок у грамах. Бо це все вага, яку доведеться носити на собі. Найважчий рюкзак, який мені доводилося нести в горах, це 25 кілограмів. Ходити в гори допомагає фізична підготовка, тричі на тиждень бігаю, майже щодня їжджу на велосипеді.
Фото Ірини Гилюк
– З початком пандемії стало тяжче подорожувати?
– Так, тому ми переключилися на внутрішній туризм і відкрили для себе Україну.
– Куди порадите їхати черкащанам?
– Куди завгодно. Торік ми були о такій порі на Чернігівщині на голубих озерах. Нещодавно їздили автомобілем за маршрутом Житомирщина-Рівненщина-Волинь. Об’їздили Шацькі озера. І це так здорово – ночувати в наметі, коли засинаєш під шум водоспаду, а прокидаєшся під спів пташок. Ми зустрічали Великдень на річці Перга на Житомирщині. Прекрасний був день, сонячна погода. Ми дуже "перезавантажилися".
– У цьому контексті скажіть, у вас завжди зібраний рюкзак?
– Я вмію його збирати дуже швидко.
– Назвіть головні речі, які там мають бути?
– А мені треба знати, куди ви збираєтеся: у гори, велопохід, в автоподорож? Тобто, слід конкретизувати. У гори я ніколи не візьму з собою косметичку. Туди візьмемо насамперед спорядження, спальник, каремат, теплий одяг, сонцезахисний крем. А в автопохід можна дозволити собі більше, зокрема, і предмети комфорту.
– Розкажіть про найкрутіший похід.
– Це переліт літаком з велосипедами в Португалію. Ми полетіли в Лісабон. Зібрали велосипеди, сіли і злізли з них тільки через 706 кілометрів. Всю цю відстань ми проїхали вздовж Атлантичного океану, рухалися паломницьким шляхом до іспанського Сантьяго, де могила апостола Якова. До Сантьяго сходяться паломники з усього світу. Дорогою ми пережили і дощ, і сонце, і страшенний вітер, ми пережили холод, коли 9 градусів тепла і моросить дощ. Але коли дісталися собору, я побачила стільки облич, сліз, переслухала стільки історій! Уявіть, деякі люди півтора місяці пішки йшли до собору сотні кілометрів. Цей собор для них – символ нового етапу життя.
– Чи були якісь небезпечні випадки в мандрівках?
– У гори небезпечно йти без підготовки. Якщо ти поставиш у неправильному місці намет, можна загинути від лавини. Якщо ти непідготовлений технічно, можеш зірватися. У мене була історія, коли я падала в тріщину льодовика. А вона може бути й 20 метрів завглибшки. У мене за плечима був довгий рюкзак, і він став поперек тріщини, таким чином я повисла, і не сталося лиха. Мене швидко витягли, плюс усі у нашій групі були зв’язані між собою мотузкою. Тож страхували одне одного. Досить небезпечними є і гірські ріки. Проте, не треба далеко ходити. У нас була історія в українському сосновому лісочку, де ми розбили намет, а на вечір здійнялася страшна буря, і от я бачу, як падає суха сосна і думаю: чи переживемо ми цю нічку? Звісно, було страшно. Тож пильності не можна втрачати ніде. Я тоді всю ніч пролежала, не зімкнувши очей, слухала, як загрозливо скриплять сосни.
– Тоді скажіть, як підштовхнути людей до подорожі?
– Є люди, які завжди будуть надавати перевагу відпочинку з книгою в руках. І це нормально. А є люди, як акумулятор: заряджаються від того, що рухаються. Як підштовхнути до подорожі? Я люблю літо. Це найкомфортніша пора для подорожей. Але порахуйте, скільки тих літніх вихідних? Не так і багато. А час спливає швидко. Тож треба планувати літо наперед і щовихідних шукати нових вражень. Так, у мене вже запланована подорож на Полтавщину, Чигиринщину (на велосипедах), попередньо запланована подорож до моря (потягом).
Фото Наталії Щепак
БЛІЦ-ЗАПИТАННЯ
– Як ставитеся до фемінітивів?
– Схвально. Взагалі вважаю, що це природнє явище. Мова таким чином відреагувала на те, яких змін зазнало становище жінки в соціумі. І я як жінка зараз живу в прекрасний час, маю можливості реалізовувати свої потреби. І прекрасно, що є водійка, адвокатка, депутатка тощо.
– Чи вважаєте ви жінок «берегинями роду»? Чи може бути чоловік «берегинею»?
– Берегиня роду – жінка. Вона робить багато для родини. Але якщо і з боку чоловіка не буде бажання, взаємності, то не буде родинного гнізда. Тож має бути гармонія. Не знаю, чи чоловік може бути берегинею роду, але може бути берегинею своєї дружини.
– Хто в вашій родині приймає важливі рішення?
– На початку подружнього життя я під дією стереотипів, перебуваючи в омані (сміється – ред.), думала, що я – шия, яка крутить головою, як кажуть в народі. Однак згодом зрозуміла, що не лише я змінюю чоловіка, а й він мене. Так, він лідирує у тих сферах, де він сильний, а я в тих сферах, де сильніша я. І обом комфортно.
– Що в сім’ї, на вашу думку, є чоловічою роботою, а що – жіночою?
– Не думаю, що є таке поняття. Наприклад, якщо говорити про подорожі, чоловіку вдається гарно генерувати ідеї. Я ж суперорганізатор, все прораховую, передбачаю. Так і ділимо ролі. А загалом, якщо родина хоче жити разом, навіщо ділити роботу?
– Кухня – це чия територія, чоловіка чи жінки?
– Якщо я дуже зайнята роботою, чоловік буде їсти яєчню, допоки в мене не з’явиться час приготувати їсти (сміється – ред.) І я йому за це вдячна.
– Як ви ставитеся до декретних відпусток чоловіків?
– Абсолютно спокійно. Проте в мене особисто так не склалося. Я, наприклад, і сама хотіла побути в декретній відпустці.
– Який ваш улюблений фільм? Чи дивитеся ви серіали?
– Не дивлюся. Не маю часу. Я визнаю, що є зараз гарні фільми і серіали, але просто немає часу.
– Яку книжку ви прочитали нещодавно?
– Дуже люблю читати, але сісти і почитати книгу теж немає часу. Тож я слухаю аудіокниги, просто ковтаю їх. Нещодавно прослухала «Чорного ворона» Василя Шкляра. А тоді на цю ж тему захотіла послухати Горліса-Горського «Холодний Яр». І мені так відгукнулися ці книги! Окрім того, в цих авторів така красива українська, особливо у Шкляра.
– Чи є у вас людина, на яку ви рівняєтеся? Хто для вас є авторитетом?
– Не знаю, чи й маю авторитетів, але маса людей, на яких рівняюся. Це якраз моє оточення.
– Як ви підтримуєте фізичну форму?
– Їжджу на роботу на велосипеді. І люблю бігати. Роблю це зранку, коли сходить сонечко.
– У цьому контексті не можу не запитати, наскільки у нас місто комфортне для велосипедистів?
– Звісно, некомфортне. Мусиш пересуватися тротуарами, а пішоходи рухаються хаотично, і це не завжди зручно. Їхати проїжджою частиною можна, але не всюди. Маю гіркий досвід пересування по вулиці Грушевського. Там вузько, і автомобіль може просто тебе звалити. Та й водійська культура на досить низькому рівні. Мрію, щоб у Черкасах були велопарковки, бо коли десь спиняюся, доводиться чемно просити примостити десь велосипед. Саме тому, коли приймають громадський бюджет, я голосую за всі проєкти, що стосуються велосипедної інфраструктури.
– Де б ви хотіли побувати?
– У мене зірвалася через пандемію одна мрія – повинна була побувати в Японії. У нас було все сплановано по днях. Але життя внесло корективи. Також хочу побувати в тропічних країнах.
– Зараз модно орієнтуватися на здорове харчування. Чи дотримуєтеся ви якоїсь дієти?
– Я розумію, що треба харчуватися здоровою їжею. Але, якщо рахувати, то це виходить дорого. Тож насамперед я стежу, щоб здоровою їжею харчувалися мої діти.
– Яке ви маєте хобі? Чи вистачає на нього часу? Чи мандри - ваше хобі?
– Я ще люблю вишивати. Але якщо раніше знаходила час на вишивку, то зараз все менше.
– Чи маєте ви домашніх тварин? Яких? Хто за ними доглядає?
– У нас є рибки і хом’як. Ними займається сім’я, окрім тата. Він сказав, що він їх не заводив, тож за них не відповідає (сміється – ред.).
– Чи здійснилася найзаповітніша мрія у вашому житті? Яка це мрія?
– Інколи мрія народжується, і я засинаю з цією думкою, міркуючи, чи вона здійсненна? А зранку починаю робити перші кроки до мрії. Підраховую все, і поступово відкриваються можливості, щоб мрія стала реальністю. Щоб поїхати туди, куди хочеш. Тож треба бажати і вірити. Наприклад, я вірю, що ще втраплю в Японію.
– Яке найбільше досягнення у вашому житті?
– Мабуть, це той спосіб мислення, який у мене є на сьогодні. У мене в оточенні круті люди, від них багато чого навчилася. Я змінилася сама і вважаю, що живу просто круто, бо розумію, що я можу, від чого отримую задоволення. Це важливо, коли ти розумієш, що робота – не самоціль, а спосіб досягнення мети. Що потрібно мати сміливі мрії.
– Наша попередня героїня публікації запитала, чи ви працюєте для себе, чи для когось?
– Я люблю ту роботу, яку роблю. Що я точно не роблю, то це щось погано, коли знаю, що можу зробити краще.
– Що б запитали в героїні наступного інтерв’ю?
– Є люди, що почуваються щасливими, коли досягнуть результату, а є люди, що почуваються щасливими в самому процесі. Хто ви?
Для матеріалу про мандрівницю ми вирішили опублікувати кілька фото з архіву самої Ірини Гилюк.
Назарій Вівчарик
Авторка ідеї Ірина Хроменко
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису