24 березня на Майдані Слави у Смілі було приспущено державний прапор, адже місто проводжало в останню путь свого земляка – захисника Батьківщини. Цього разу – сержанта, водія-кулеметника інженерно-саперного взводу, козака Петра Хижняка, котрий віддав своє життя за Україну 16 березня під час артилерійського обстрілу російськими зайдами під Харковом. Йому було 59, і він прийняв смерть, як і належить козаку, – на полі бою.
Лише нині вдалося доставити смілянина додому. Попрощатися з полеглим прийшло багато смілян. Наші захисники йдуть до Бога, щоб жили ми і наші діти. Достойно провести їх в останню путь – це найменше, що ми, наразі, можемо зробити.
Сміляни вклонилися герою. Серед них були і голова Черкаської районної військової адміністрації Валерія Бандурко, міський голова Сміли Сергій Ананко, тощо. Вони зазначили, що це державна бойова втрата України, висловили сум, що зібралися в центрі міста з такого сумного приводу, а також висловили слова скорботи і туги родині загиблого, і слова вдячності матері за те, що виростила і виховала такого Героя.
Мав слово і представник ЗСУ Олександр Святченко, який нагадав, що минув місяць, як Росія пішла на нас війною. Невідомо, кого тут сподівалися побачити загарбники, але побачили таких героїв, як Петро Хижняк, побачили згуртований український народ. Воїн Олександр побажав усім Перемоги і попросив цінувати тих, хто поруч.
Відспівував полеглого благочинний настоятель церкви Преподобної Великомучениці Євгенії ПЦУ отець Богдан. Після панахиди він сказав наступне:
– Такі козаки, як Петро Хижняк, пішли захищати свою державу, бо хотіли бути вільними. І ми, всі українці, хочемо бути вільними на своїй землі. Ми бачимо, що ціна свободи дуже висока. Нам Незалежність була дана на папері, а тепер ми виборюємо її справжню кров’ю, смертями. Ми маємо дійти до кінця, до Перемоги достойної, щоб недаремною була пролита кров на цій землі українській. І ця Перемога не за горами… З нами Бог і Україна!
Петро Хижняк народився в селі Пастирському, що на Смілянщині, але майже все життя прожив у Смілі, був вправним водієм. Він, як і його дружина Тамара, – учасник ліквідації аварії на ЧАЕС. У 2014 році став активним волонтером, роками возив допомогу воїнам АТО, за що нагороджений Відзнакою Президента. Незважаючи на інвалідність, 2019 року пішов за контрактом в ЗСУ.
Як згадує голова міжнародної громадської організації „Холодноярська Січ”, генерал-лейтенант Українського Козацтва Анатолій Василенко, Петро мав дуже активну громадянську позицію, брав активну участь у громадському житті міста, був справжнім патріотом рідного краю і України. Не дивно, що став курінним Чорнобильського куреня „Холодноярської Січі”, має чимало відзнак Українського Козацтва. Медаль „Захиснику Вітчизни” йому мали вручити в лютому. На жаль, через трагічні обставини Анатолій Василенко вручив її лише сьогодні його дружині Тамарі.
…Мені непросто було писати про цю нашу спільну, безповоротну втрату, адже я добре знав полеглого, не раз збував з ним на різних заходах, на вшануваннях Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупаки. Водночас, дуже приємно відзначити: все, що казали про нього, – правда! У промовах не було підтасовок і фальші. Друг Петро і справді був чудовою, доброю, щирою, приязною, жертовною людиною. Його українськість, патріотизм не були позірними, награними, він і справді жив, як думав, а думав так, як веліло йому його українське, козацьке серце. Тож і пішов із життя з честю, яка випадає не кожному. Спочивай з Богом, друже! Нам тебе не вистачатиме, але ми ніколи тебе не забудемо!
Слава Україні!
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису