З початку війни у великий і дружний колектив КП «Дирекції парків» влилися нові співробітники, яких війна вигнала із дідівських донецьких степів і прибила до зелених берегів черкаського Дніпра. І хоч вони вже не молоді, але мають міцне коріння, тож одразу прикипіли до наших парків, шукаючи спокою та умиротворення в нехитрій роботі на землі.
Наталію Карпенко у травні син вивіз з-під Бахмута буквально під ворожими обстрілами. Від її дому залишилась купа цегли. Про той час жінка не може згадувати без сліз.
«Це дуже страшно, коли над тобою летять ракети, коли село розстрілюють танки. Я дуже боюся, щоб цей жах не прийшов сюди, бо тікати нам, українцям, немає куди. За кордоном нас ніхто не жде. Так, приймають, але тимчасово», – ділиться переживаннями Наталія Олександрівна.
Каже, що її знайомі потрапили аж в Іспанію. Через два місяці, ще вони від шоку не оговтались, їм прозоро натякнули, що вони – тягар. Тож довелось терміново шукати роботу, а без знання мови – навіть прибиральниками влаштуватись неможливо. Допоміг заможний іспанець, забравши доглядати за старовинною віллою над морем.
«Дзвоню їй, запитую, як вони там. А вона плаче, що чужина є чужина. Хочуть додому. А я як хочу! Тільки немає куди повертатись – все знищено. Син – служить. Донька – також. Я сама. Тому я дуже вдячна колективу «Дирекції парків», майстру нашому в Долині троянд, що прийняли мене, що знайшли у гуртожитку кімнату, зробила ремонт – якось живу. У шістдесят один рік дуже тяжко починати все з початку», – розповідає жінка.
Каже, стає легше на серці, коли люди в Долині троянд підходять, дякують за роботу, тішаться від квітів. Тут вона працює квітникаркою.
«Знаєте, люди є люди, і на Донеччині, і тут, бувають всякі, але кращих – більше. Я з середини липня працюю тут. Так приємно, коли навколо радіють від того, що ти зробив. У мене в селі було двадцять п’ять соток городу, ще добирала в полі по п’ятнадцять соток, і садила все. Були ще величезні палісадники за двором, де росли квіти. І троянди були. Я дуже люблю все, що росте. Останні роки на хлібокомбінаті працювала, то там не так, бо все не живе. А рослини – це втіха. Це бальзам на душу. Я люблю таку працю, бо вона приносить радість. Бо українці – в тяжкі часи шукають розради в праці на землі», – переконана Наталія Олександрівна.
Жінка плаче, коли згадує мирні часи, свої квіти. Напевне, черкаські троянди відчувають її настрій, тож досі цвітуть досить рясно.
«Ці троянди – це єдине, що мені зараз залишилось і що мені треба в ці часи. А ще миру. І щоб усі були живі», – каже вона.
Проте потім, змахуючи сльзи, твердо говорить:
«А мир – він буде! Він завжди наступає після війни. А Черкаси нині стали мені другим домом».
Про це пише прес-служба КП "Дирекція парків"
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису