Гарячі номера телефонів

Свій тридцятий день народження Валентина Зубко зустріла у російському полоні — зі шматком хліба замість торта, проте з вірою у те, що вдома на них чекають. У полон вона потрапила з Маріуполя, де працювала медиком. Повернули додому Валентину разом з іншими бранцями по обміну лише через п'ять місяців. Нині вона на Черкащині, поруч із батьками.

Що робила коли врешті побачила рідну землю та що допомагало триматися в полоні — вона розповіла Суспільному.

af494801db08f3ba

"Завжди казала, що у мене все добре"

З дитинства Валентина мріяла бути лікарем і рятувати людей. Вчилася у ліцеї в Корсуні-Шевченківському, у фізико-математичному класі, потому вступила в медичний університет.

"Батьки, звісно, хотіли, щоб я була цивільним медиком. Але, ще під час навчання, я обрала іншу кафедру. Потім якраз почалася війна у 2014 році і все вирішилося остаточно. Про вибір кафедри я батькам сказала, а про військово-медичну академію повідомила вже постфактум. Вони були шоковані, але знали, що якщо я щось надумаю, то йтиму до своєї мети. Їм залишалося тільки підтримати мій вибір", — розповіла вона.

У Маріуполь Валентина потрапила у 2019 році, по розподілу. Коли 24 лютого 2022-го розпочалася повномасштабна війна, мала змогу виїхати, однак лишилася, розповіла вона:

"Ми, військові лікарі, давали клятву медика і присягу народу України. Тому ми лишилися, щоб допомагати. Напевне, це був один із найтяжчих періодів мого життя. Але ми це пройшли. Сподіваюся, всі повернуться і ніхто не пошкодує, що лишився там до останнього. Хоча були моменти, коли було дуже страшно. Я не була до них готова".

Із початком повномасштабної війни батьки дуже хвилювалися. Намагалася телефонувати їм якомога частіше, зазначила Валентина:

"Я дзвонила, завжди казала, що у мене все добре. Я за них теж хвилювалася, бо знала, що на той момент уже не було безпечних місць. Мама було як надивиться новин, дзвонить: «Чого ти не кажеш мені правду? Яке ж там усе добре?». А я кажу: «Та добре, я ж із тобою говорю, бачиш». Вони в мене бійці".

Рятували молитва і взаємна підтримка

Коли почалися бої, було багато поранених, розповіла Валентина:

"Ми з колегами робили все, що було в наших силах, особливо хірурги. Там були не ті умови, де можна зробити багато чого, але ми старалися. Пересувалися з бункера в бункер, рятували всіх, кого могли".

Було страшно, але знали, що стоять за своє і рятують своїх, додала медикиня:

"Бачиш врятовані життя і розумієш, що це важливо. Хоч було дуже страшно, постійно бомбили, але усім разом було спокійніше, відчувався затишок".

І до полону вірила в Бога, а коли потрапили туди, віра лише посилилася:

"Мене там оточували такі люди, що ця віра стала ще більшою. Ми молилися зранку і ввечері, і це рятувало. Були такі моменти відчаю, що думали — це вже все. Був постійний психологічний тиск, мовляв, ви там нікому не потрібні, вас там не чекають, не хочуть міняти тощо. А ти слухаєш і розумієш, що це насправді не так, що ти потрібен своїй сім'ї. Проте це психологічно дуже складно. Зараз я вдома, значить, Бог мені зберіг життя, щоб я ще щось хороше зробила".

"Це був мов якийсь фільм"

День, коли потрапили в полон, був дуже емоційним, пригадала Валентина.

"Перед цим був прорив, він не вдався. Багато хто загинув, а ті, які змогли повернутися, розказували страшні речі. Я не могла стримати емоції, подзвонила до своїх батьків. Я розуміла, що для мене це буде тяжкий шлях, а для них ще тяжчий. Сказала, що не буду на зв'язку і напевне буду в полоні. Я, мабуть, у той момент навіть більше їх підтримувала, ніж вони мене. А потім зв'язок обірвався і все. Це був як якийсь фільм, я не могла собі уявити, що це зі мною і що це я. Мов інша реальність. Дуже страшно", — переповіла вона.

Куди їх везуть — не знали. Ніхто не говорив куди і чому:

"Спочатку нас везли з відкритими очима, потім зав'язували очі або везли в закритих автозаках. Уже потім, коли ми розміщалися в тій чи іншій колонії, ми різними способами дізнавалися у якому ми місті. Загалом змінили три колонії та одне СІЗО — на окупованій території та в Росії».

На загал про те, що було в полоні, Валентина не розповідає, бо переживає за дівчат, які там лишилися. Ставилися там до них по-різному:

"Були й гідні офіцери, які ставилися до нас як до військовополонених, як і мало б бути. Багато було і людей про яких я просто не хочу говорити і згадувати. Хочу просто забути. Бог їм суддя".

Лист на день народження

В одній із колоній дозволяли дивитися російське телебачення, розповіла Валентина.

"Це було на 15-30 хвилин. Але після тих новин просто хотілося бути на самоті, щоб тебе ніхто не чіпав. Там нічого не казали хорошого: «Вашої країни немає...», «Ви нікому не потрібні...», що ми нібито вбиваємо цивільне населення... Ми знали правду, але морально це дуже важко постійно чути, а ще — не знати, що з твоїми рідними. Ми розуміли, що всі вони не можуть бути у безпеці. Переживали й за своїх військових, які залишилися", — зазначила вона.

Спілкуватися з рідними можливості не було. Лише в одній із колоній дозволили написати листа.

"Чесно кажучи, я мало вірила, що цей лист дійде додому. Але надія була, хоч і маленька. Це була можливість повідомити батькам, що я жива. Я розуміла, наскільки це для них важливо. Коли я вже приїхала додому, мама сказала, що на мій день народження їй прислали фото мого листа. Він таки дійшов і для них це був найкращий подарунок", — розповіла Валентина.

Поділилася, що написала в тому листі:

"Я писала, що жива, здорова, у полоні, що я їх дуже сильно люблю і щоб трималися і підтримували одне одного. Вони робили тоді все, що могли і я дуже вдячна їм, і всім, хто допомагав".

d049a1d045482122

Шматок хліба замість торта

Свій тридцятий день народження Валентина зустріла у полоні.

"Звичайно, я не так планувала його зустріти. Але люди, які мене оточували, зробили його приємним. Там взагалі кожен день був вічністю, але вони змогли подарувати мені позитивні емоції. У колонії ми ходили на роботи. Я повернулася з роботи, а мої дівчата склали про мене пісню і навіть придумали якісь мінімальні рухи до неї. Бо зрозуміло, що іншого там не можна було. Але це було дуже приємно. А моїм тортом був шматочок хліба, а відірвана скоринка була зроблена мов свічка. Вони думали, що я сміятимусь, а я розплакалася. Це було так щиро і приємно", — розповіла вона.

Із людьми, з якими пройшла разом полон, Валентина поріднилася душею:

"Ми там стали однією сім'єю. І, сподіваюся, будемо поряд одне з одним усе життя".

"Схопила телефон і подзвонила батькам"

За два дні до обміну їх кудись почали перевозити, розповіла Валентина. Куди — ніхто не знав. Пересувалися автозаками та літаками.

"Молилися тільки, щоб не Таганрог. Це найнеприємніше, що з нами було там. І от ми почули, що нас таки везуть у СІЗО. Подумали, що все, знову починаються слідчі дії, знову все те саме. Повернутися туди було страшно. Накрутили собі, що нас везуть судити", — розповіла вона.

Цілу ніч простояли на ногах. Потім знову автозак, літак:

"І знову нас кудись везуть. Ну вже тоді була надія, що це обмін, бо з нами були і поранені, і лежачі. Очі в нас були зав'язані, але коли ми відчули, що нас посадили у комфортабельні автобуси, надія посилилася. Коли ж зняли пов'язки і сказали виходити, я побачила білборд із прапором України та почула ці неймовірні слова: «Вітаємо в Україні!». Я в якоїсь жінки схопила телефон і набрала номер своїх батьків, сказала, що вдома. Всі плакали. Я не те що плакала, я ридала від щастя. Це такі відчуття, які я ніколи не переживала. Хотілося просто кричати на весь світ".

"Ми нація, якою треба захоплюватися"

Вдома Валентина почувається дуже щасливою:

"Я дуже рада, що я вже вдома, що все позаду і я в Україні. Це неймовірні відчуття".

У полоні, додала медикиня, вона молилася за рідних і Україну. Нині ж — за тих, хто лишився там. Вірить — вони обов'язково повернуться:

"Ми там один одного підтримували. Знали, за що стоїмо. Там ще багато наших жінок і чоловіків. І я вірю, що вони вистоять. Ми дуже сильна нація, якою треба захоплюватися. Ми знаємо, за що боремося. На нашій стороні правда".

Хотіла б повернутися в уже мирний Маріуполь:

"Це місто контрастів, але дуже гарне. Промислове і водночас квітуче. За останні роки там зробили багато нових парків, відбудовували все. Було дуже важко бачити, що все це знищують, що страждають цивільні люди: діти, старі, молоді. Стільки горя, стільки дітей лишилися без батьків, скільки наших військових загинули там".

Однак попри все Україна вистоїть, впевнена Валентина. Після реабілітації в рідних стінах вона планує продовжувати займатися своєю справою. А ще, додала, думає над тим, що потрібно вже створювати свою сім'ю.

реклама

Інші матеріали по темі:


Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

реклама Делікат
bigmir)net TOP 100