Свій день народження медійниця Наталія Захарченко зустріла в дорозі: вона виїхала з сином у Словаччину на десятий день повномасштабної війни. Обмаль речей із собою, кіт, а ще – календар, який став символічним відліком часу від початку виїзду з рідної країни. Як українцям допомагав машинобудівний завод Словаччини, де оселилася родина, як адаптувалася та за яких обставин Наталія нізащо б не покинула Україну, жінка розповіла «Монологам війни».

Це складне рішення про евакуацію за кордон я прийняла саме в свій день народження. Удень я вирішила, а ввечері вже виїхала. Це сталося 5 березня.

golovna-nataliya-praczyuvala-u-montazhnomu-czehu-zavodu-jaguar-land-rover-1-e1668530107190

Мені було страшно залишаться в Черкасах, в Україні, тому що я лякалася новин, особливо, коли почалися знущання над людьми, катування, зґвалтування, або ж говорили про диверсантів. В мене дуже бурхлива уява, тож я була налякана, в паніці і страху.

У той день так і не вдягла сукню

Взагалі 24 лютого я прокинулася з піднесеним настроєм, хотіла вдягнути сукню, підбори та піти на роботу. Я наносила макіяж і почула вибухи: раз, другий. Прислухалась, але не могла повірити: невже почалась війна.

Я переодягнула гольф і джинси. Пішла будити Тимофія, він мав згодом рушати в школу. «Тіма, прокидайся, війна почалася», — тривожним голосом будила я сина. Він відповідав: «Мамо, що ти говориш?». «То послухай», — тільки й встигла сказати я. І в цей момент знову стало чути вибухи.

Він залишився вдома. Я почала панікувати і писати своїм колегам, що як же я покину вдома дитину. Але пішла подивитися, що ж все таки коїться. Згодом повернулася додому і на шляху бачила величезні черги біля банкоматів, аптек, касах супермаркетів.

Чотири дні я була в Черкасах. Перша тривога була дуже моторошною. Я про неї дізналась, коли вона вже тривала півгодини, сирену ще не увімкнули. Я побачила повідомлення у Viber від старости будинку, одразу зібралась і з сином пішла до найближчого укриття. Взяла із собою валізку, яку склала раніше, але я не поставилась до цього серйозно, бо у ній був далеко не весь перелік необхідних речей. Тимофій зі своїм рюкзачком, а я зі своєю валізкою.

Староста будинку радила ховатись в одному з місцевих заводів. Ми вибігаємо з дому, переходимо дорогу і тут вмикається сирена. Цей звук лунав десь близько біля нашого будинку і був нестерпним. До того ж, ще й вуличне освітлення було вимкнене. Ми прийшли в укриття, але воно було в жахливому стані: сморід, сміття, кіптява і протяги. Я не відчувала себе там у безпеці, було холодно, хоча ми були одягнені у зимовий одяг.

Мені вистачило цієї тривоги, я зрозуміла, що більше не хочу її чути і відчувати той страх.

Урвався терпець, коли дізналася про катування людей

Я почала думати що робити, куди виїжджати. Так склалось, що мої батьки виїхали на заробітки в Словаччину за кілька тижнів до війни. Мій брат також працював у Словаччині ще з минулого, 2021-го року. В Україні ми з Тимофієм фактично лишились одні. Тож батьки відразу запропонували їхати до них. Якби батьки були тут, в Україні, я б нізащо не виїхала за кордон, я б поїхала до батьків у село. Мій батько ще в 2021 році записався до територіальної оборони, отже, ймовірно, що він би пішов до лав тероборони, а ми з мамою і Тімою були б в селі.

А так я почувалась самотньою і незахищеною, бо не було того, хто б нас оберігав. Та й разом не так страшно боятися, бо коли ти сам, то немає з ким розділити смуток і горе. Я не відчувала, що зможу захистити самостійно себе і свою дитину, бо фізично я не сильна і не маю якихось особливих здібностей до самооборони.

Я була на роздоріжжі. Попросила свого колишнього чоловіка, щоб він приїхав і відвіз нас у село Чорнобаївського району. Тож чотири дні я була в Черкасах, потім – тиждень у селі, до 5 березня. В селі було спокійніше морально, втім постійні новини додавали страху і паніки. Коли ж почали говорити про зґвалтування у Херсоні, я почала шукати, як дістатися до Ужгорода.

Мені пощастило, бо я знайшла знайомих: чоловік віз дружину і маленького сина в Ужгород, і вони зголосились нас взяти: мене, Тіму і кота. Кота я в паніці хотіла віддати в хороші руки, але зрозуміла, що не можу з ним так вчинити. Перед днем поїздки – моїм днем народження я лягала спати і подумала: «Завтра щось має відбутися».

І саме 5 березня я дізналась, що мене точно беруть, знову попросила колишнього чоловіка відвезти нас назад до Черкас і ввечері ми вирушили.

Наталія з сином їхали автобусом до місця проживання. Словаччина

Наталія з сином їхали автобусом до місця проживання. Словаччина


Як представники заводу «Jaguar Land Rover» подбали про українських родичів працівників

Дорога була не важкою, нам щастило. На блокпостах все перевіряли, коли бачили дітей, то пропускали далі. Під час дороги до Ужгорода були два кількагодинних затори, ми минули ракетний удар по аеродрому в Хмельницькому. Нас постійно оминали якісь неприємні моменти.

Я продумала, як я переїжджатиму кордон до дрібниць. Я доїхала до містечка Перечин, там мене забрала знайома і відвезла до кордону. Кордон мені допомогли перейти рятувальники, все розповіли і пояснили. Надавали нам смаколиків, напоїли чаєм, за що я їм дуже вдячна. За кота ніхто нічого не питав.

Ми дійшли до пункту, де мене мав забрати працівник автомобільного заводу, де працюють мої батьки та брат. Власники цього заводу зголосилися допомогти біженцям з України, родичі яких працюють на цьому підприємстві — «Jaguar Land Rover».

Мій брат Сергій звернувся із заявкою до координаторів заводу, тому мене там зустріли, підвезли до села та поселили у туристичний будиночок разом з іншими людьми. Ми там переночували. Нам говорили: «Ось холодильник, беріть все, що бачите, все безкоштовно». Миючі засоби теж були в наявності. А наступного дня приїхав великий автобус і забрав орієнтовно до 30 осіб жінок з дітьми. Годин дев’ять ми їхали у містечко неподалік Братислави, там нас поселили в гуртожиток, де живуть працівники цього заводу. За тварин не питали. Гуртожиток був дев’ятиповерховий, більша частина якого зайнята біженцями з України. Було дуже багато дітей, тварин.

Спочатку було дуже багато гуманітарної допомоги. Привозили усе, давали дуже багато їжі: свіже м’ясо, молочні продукти, крупи, цукерки, печиво, чаї кава, овочі, фрукти. Допомагало дуже багато різних волонтерських організацій не лише продуктами, а й одягом, взуттям, миючими засобами, постільною білизною, рушниками, дитячими іграшками та речами.

Одного разу наприкінці березня на великій вантажівці привезли багато речей для біженців: весняний одяг, взуття різних розмірів, іграшки, розмальовки, фломастери. Люди сходилися, обирали, і ми також. В мене дійсно було обмаль одягу: пальто, теплі черевики, пару светрів та брюк. У Тіми теж: двоє штанів, дві кофти, зимова шапка, черевики, верхній одяг. Це все, що влізло в маленьку торбину. Я тоді подумала: як мало треба людині, щоб кардинально змінити своє життя.

Також давали талони, на які можна було купити продукти, і це теж було дуже приємно. Загалом березень був складним: кошти закінчуються і ти економиш, як можеш.

Проживали кардинальні зміни по-своєму

На початку евакуації я сказала синові, що ми їдемо до бабусі і дідуся. Він зрадів, не переживав і не хвилювався абсолютно. Коли ми були в Україні, то він теж не переживав, це я в основному була «на нервах». Він радів зустрічі з бабусею і поїздка йому сподобалась. В Словаччині він познайомився з українськими хлопчиком і дівчинкою, тож йому було весело. Але потім він трохи засумував, закрився у собі, бо нова обстановка таки давала про себе знати, нові люди, місце проживання. Він не хотів виходити в коридор гуляти з дітьми і грався наодинці. Ми намагалися проводити час разом, але кожен переживав ці зміни по-своєму.

Сім’я, заради якої Наталія зважилась виїхати за кордон

Сім’я, заради якої Наталія зважилась виїхати за кордон


В Уряді праці я оформила допомогу і нам почали щомісяця виплачувати 140 євро: 80 євро на дитину і 60 – на мене. Я тоді ще не працювала.

Влаштувала Тимофія в школу. Хоч він і не хотів, але я не могла повністю приділяти йому увагу, адже сама потребувала якогось розвантаження, щоб пережити ці болісні моменти і кардинальні зміни в нашому житті. Вирішила, щоб він теж спілкувався з людьми і соціалізувався. До школи його прийняли без проблем, бо йшли на зустріч і приймали діток українців. Дали дитині усі необхідні для навчання речі. Приємно, що словаки дуже допомагали українцям.

Школа для сина була дуже стресовою, він звикав до неї кілька місяців. Був і плач і прохання, що він не хоче і не може ходити в ту школу. Півроку він сумував, говорив, що хоче додому, до своєї вчительки і до своїх однокласників. Я пояснювала йому ситуацію, як могла: що ми принаймні знаємо, що сюди не прилетить ракета. Заради цього ми сюди і приїхали, щоб не жити в очікуванні ракетного удару.

Мені дуже допоміг календар, який подарувала подруга. Кожного дня треба було відривати по листочку. Замість того, щоб взяти із собою за кордон якісь дійсно вагомі речі, я взяла календар, бо розуміла, що він мені допомагає. Якщо я відірвала листочок, значить життя продовжується, ми прожили ще один день.

У квітні я влаштувалася на роботу, почала працювати на тому ж заводі «Jaguar Land Rover», бо це був найоптимальніший варіант із незнанням словацької мови. Через те, що у мене там працювали батьки і брат, я знала роботу. Ця зміна роботи для мене теж кардинальна, тому що я змінила роботу у сфері журналістики на роботу працівника заводу.

Найскладнішим для мене був мовний бар’єр. Це не курорт, де можна насолоджуватися життям. Ти приїздиш і тобі треба вирішувати дуже багато питань. Складно оформлювати важливі документи, не знаючи мови. Бо я ж маю розуміти, що підписую. Доводилось спілкуватися з працівниками банку, щоб оформити картку, зробити медичну страховку для дитини. Постійно з’являлися якісь справи, які треба було вирішувати за допомогою мови.

Але на роботі я в основному спілкувалась зі словаками і це дуже допомагало мені вивчати мову. Для українців були безкоштовні курси зі словацької, і це також дуже допомогло.

Мені подобається, що тут є велодоріжки, сучасний та комфортний транспорт. Вся інфраструктура хороша. Освітня та медична галузь мають усе необхідне. Тут сортують сміття. Великі штрафи за риболовлю у забороненому місці. Для риболовлі є спеціально створені водойми з платними послугами. Суворо контролюється мисливство. Коли їдеш потягом через поле, то скачать олені та косулі, бігають зайці і не бояться людей.

Втім є й те, що варто поліпшувати, на приклад, банківська система, інтернет, мобільний зв’язок.

З травня я нарешті почала поступово відновлюватися. Бо до цього я часто плакала і не могла слухати новини, мене нічого не радувало. Я не слухала свою улюблену музику, а тільки ту, яка стосувалась війни.

В травні з’явилось більше сил і бажання щось робити, та й з фронту почали надходити радісні новини. Ця ситуація з вимушеним тимчасовим переїздом мене дуже загартувала, я стала сміливішою. Примусила не планувати життя, адже багато попередніх моїх планів не склалися. Тепер я нічого не планую і не знаю, що буде завтра. Але точно знаю, що ми переможемо і я з родиною повернуся у рідний дім.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Війна – це складно і болісно: який зараз в українців психоемоційний стан?

реклама

Інші матеріали по темі:

Коментарі  

 
+4 #3 Алекс 21.11.2022 08:47
;-) чистий піар.не евакуювалась а втекла до батьків на приготовлене місце
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-3 #2 Іван 19.11.2022 16:55
може то сайт гранти виграв
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+12 #1 Антон 19.11.2022 16:53
Нашо про це писати? Давайте всі поїдемо і будемо на шиї у європи сидіти, залишимо тут десяток пенсіонерів. А працювати, податки платити на армію, пенсію пенсіонерам, хто буде?Пушкін? Що за бред, втекли, кинули країну і піаряться.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

реклама Делікат
bigmir)net TOP 100