Минулої середи митрополит Феодосій (Снігірьов), котрий очолює Черкаську єпархію УПЦ (що перебуває в єдності з московським патріархатом), відвідав з архіпастирським візитом Кам’янку. Відбулася зустріч не лише з тамтешніми священиками, а й з декотрими панотцями зі Сміли і Смілянщини: усі вони досі підпорядковані митрополиту Феодосію.
Подібні зустрічі — це нормальна, навіть традиційна практика, коли священики разом говіють, разом звершують великопісне богослужіння. Нормальним є й те, що після цього соборного служіння митрополит Феодосій звернувся до присутніх панотців і парафіян зі своїм повчальним словом. Проте ненормальним є повторення тих наративів, котрі замість пошуків шляхів порозуміння лиш додають напруженості атмосфері взаємної недовіри, підозри й злоби. Ця промова подана у відкриту мережу у такій інтерпретації: «Кам‘янка і Сміла — міста відомих митців та сучасних сповідників віри».
Авжеж, «сучасні сповідники віри» — це ті панотці зі Сміли й Смілянщини, котрі зберегли вірність УПЦ (в єдності з московським патріархатом).
Ви попали в самий трудний стан, — звертається митрополит Феодосій до них, — тому що були зраджені своїм пастирем, своїми співбратами. Тому саме на вас орієнтується духовенство з інших благочинь. І вдячні вам за той подвиг, який ви несете.
Ще б пак! Рік тому, через тиждень після початку повномасштабної війни росії проти України, на стіл митрополиту Феодосію лягло відкрите Звернення з підписами одразу всіх — всіх! — священиків Сміли, до яких приєдналися деякі настоятелі сільських парафій. У цьому документі містилися вимоги негайно розірвати стосунки з московським патріархатом і знайти вихід з глибокої церковної кризи, до якої призвела недолуга і відверто промосковська політика вищого керівництва УПЦ (МП). Попри те, що декілька підписантів згодом відкликали свої підписи й увімкнули «задню», це Звернення стало справжнім вибухом для митрополита Феодосія, призначеного Києвом на місце спочилого митрополита Софронія. Лиш одиниці панотців, підлеглих Черкаській єпархії, наважилися тоді заявити теж про свій перехід під юрисдикцію ПЦУ, за що були покарані у найсуворіший і безжальний спосіб: повним «пакетом» заборон у подальшому пастирському служінні, обвинувачень у зраді Христа і клятвопорушенні. Мабуть, щоби іншим навіть подумки не хотілося повторити справжній подвиг сміливих смілян.
Не може не привернути увагу той факт, що УПЦ (МП) не вдається до покарання тих священиків, котрі не поодинці, а цілими єпархіями відкололися від цієї структури і напряму увійшли під прапори РПЦ. Факти? Будь ласка.
УПЦ (МП) ніяк не покарала митрополита Лазаря (Швеця) за переведення до РПЦ цілої Кримської митрополії із сотнями парафій. Проігнорували і Ровеньківську єпархію УПЦ (МП), яка також заявила про перехід під крило патріарха кіріла. Натомість в УПЦ (МП) ретельно відслідковують і карають практично всіх, хто долучається до ПЦУ. Ці дії свідчать про те, що УПЦ (МП) більше піклується про свої інтереси та збереження впливу на неокупованій Україні, аніж про адміністративну єдність своєї структури та духовну доброчесність, мир і згоду в українському суспільстві.
Цією політикою УПЦ (МП) дедалі заганяє себе у глухий кут. Практично у безвихідь. З одного боку, вона стрімко втрачає своїх вірян і священників, які переходять до ПЦУ. З іншого боку, зазнає тиску і протидії від РПЦ, яка не визнає ПЦУ і вважає УПЦ (МП) своєю невід’ємною частиною і анексує цілі єпархії із сотнями парафій, єпископами і митрополитами. Однак УПЦ (МП) не визнає цих переходів і заявляє, що вони є результатом тиску, насильства і «захопленням» храмів.
Цей «переспів» лунає й у наведеній нами промові митрополита Феодосія, де він так інтерпретує перехід до ПЦУ: «Це повною мірою гоніння».
То про яке християнське примирення, про який діалог може йти мова?
Немає ніяких сумнівів, — наголошує митрополит Феодосій у Кам’янці, — що якщо б сьогодні наші предки побачили, що твориться на нашій землі, якщо б граф Бобринський Олексій Олексійович — дуже віруюча людина, яка побудувала у Смілі Покровський собор, декілька заводів, заклала парк — все те, чим зараз користуються сміляни, зробила Смілу такою, якою вона по сьогоднішній день, — якщо б Олексій Олексійович побачив, що зараз твориться у Смілі, що звідси вигнана канонічна православна Церква, заради якої він будував цей собор; якщо б митці, котрі бували на цій землі і творили, побачили, в якому стані — душевному, інтелектуальному, мистецькому, — в якому занепаді перебуває наша земля, як гнобиться наша канонічна православна Церква, яка тисячу років на цій землі, то, мабуть, велика скорбота була б на їх серці. Але ми віримо, що ті з них, хто були віруючими людьми, як Бобринський Олексій Олексійович, як Чайковський, як Пушкін, як Булгаков — а вони були віруючими людьми, — немає сумніву в тому, що багато хто з них бачить наш стан і бачить, що відбувається з Церквою. І вони моляться за нас. І вірю, що вони моляться з духовним оптимізмом…
Неймовірно, але ці красномовні ораторські сентенції, ці словесні перли лунають з вуст не якогось дилетанта, зачитаного книжками «руського миру», у кого голова напхом напхана уривками застарілих знань, вкритих мохом історичних уявлень, а сучасного освіченого митрополита, до того ж доктора богослов’я, професора. Митрополит Феодосій з дивною наполегливістю називає «нашими пращурами духовними» і згадує Пушкіна — автора посміховиська про те, як «поп толоконний лоб пашол по базару пасматреть кой-какова тавару», автора глузливого образу непересічного українського гетьмана Мазепи, що надихав творчість справжніх літературних геніїв Вольтера і Байрона; згадує проросійських Булгакова, Паустовського, згадує проросійських Чайковського, графа Бобринського, для кого українська земля була чимось на кшталт дійної корови, з якої він викачував чималі прибутки:
Всі ці люди — наші пращури духовні і душевні — багато зробили для цієї землі. І, мабуть, що ця земля — Кам’янська, Смілянська — насичена пам’яттю про них, їх молитвами, саме цьому тут Православ’я тверде. Саме тому, коли тут дехто і відпадає від страху від православної канонічної апостольської Церкви, то інші тримають їх прапор духовного життя, піднімають і йдуть далі.
Це вже якась історія навиворіт. До речі, близький родич Олексія Бобринського і прямий нащадок їхнього царственого роду — Георгій Олександрович Бобринський — увійшов у вітчизняну історію як затятий українофоб: керована ним під час Першої світової війни Галицько-Волинська окупаційна адміністрація — тзв. генерал-губернаторство — проводила агресивну антиукраїнську політику. За власним зізнанням того діяча, його завданням було надання захопленим землям «російського характеру» і викорінення «мазепинства». За його розпорядженнями закривались українські школи, газети, друкарні, відбувались масові арешти і депортації української інтелігенції вглиб росії.
А де ж імена справжніх українців, котрі прямо чи опосередковано пов’язані з історією тієї ж самої Кам’янки? Де Павло Тичина, Максим Рильський, котрі бували тут, де сучасний поет Данило Кононенко, уродженка Кам’янщини польського походження Ельжбета Босняцька, художник зі світовим ім’ям Макар Муха, бандурист Федір Жарко, народний артист Михайло Задніпровський та багато інших відомих діячів мистецтва і культури? Вони — де? Від чого іде це замовчування — від незнання історії краю, в якому служить митрополит і доктор богословських наук Феодосій, чи від чогось іншого? Чому митрополит Феодосій, посилаючись на пророцтва «подвижників благочестя ХХ століття», з таким оптимізмом стверджує у своїй промові, що, мовляв, прийде зоряний час, коли «не будуть топтатися імена Пушкіна і Чайковського, Шиманського і Бобринського, Булгакова і Паустовського — тих людей, великих наших співвітчизників, які зробили те, на потенціалі чого ми з вами до сьогоднішнього дня живемо, трудимося, молимося і підтримуємо душевне життя народу і духовне життя святої православної Церкви». От про мріє і чого чекає митрополит Феодосій!
Каємося в гріхах, — завершує він свою промову, — згадуємо, що ж ми таке зробили: особисто кожен і всі загалом, що Господь попустив нам такі випробування. …
Отут важко не погодитися. Розумний заклик. Бо наробили дійсно багато чого, у чому треба каятися: і перед Богом, і перед Україною. Будемо сподіватися, що присутні дослухаються до цього, прозріють.
Олександр Слєпцовський
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису