Вівчарик: У Смілі видали книгу про загиблих на війні земляків

Фото авторстка О. Горшкова

30 травня в Смілі, в Будинку культури, репрезентували книжку з промовистою назвою „Назавжди в наших серцях”. У цьому виданні зібрані життєві історії 51 Героя-захисника зі Сміли та Смілянщини, яких забрала війна росії проти України. Видано її коштом родин загиблих. Упорядники – журналісти газети „Сміла” (комп’ютерна верстка Людмили Скороход, дизайн Юлії Харченко, літературний редактор Лариса Гур’єва).

Ініціатива та ідея видання збірки належить Анні Козенко – дружині загиблого воїна Вадима Козенка. Вона ж узяла на себе всю організаційну роботу, комунікацію між родинами загиблих. Хотілося б, щоби в найближчому майбутньому ця вкрай важлива робота була продовжена вже з ініціативи смілянських посадовців. Адже у книжці, що її представили на заході, ідеться далеко не про всіх Героїв-смілян. Між тим, дуже важливо, щоби всі ми, як і наші нащадки, знали та пам’ятали про їхній подвиг. Аби не тільки діти полеглих, як, приміром, нині ще зовсім маленький син Вадима Козенка, якого батько встиг лише потримати кілька разів на руках, а й їхні  майбутні друзі, однокласники, школярі всіх шкіл могли взяти до рук книжку, в якій розповідається про захисників України зі Сміли. Щоби вони мали змогу будь коли прочитати про їхню звитягу, завдяки якій ми залишаємося гордим, нескореним народом, а не рабами північних варварів.

Учасники заходу біля Стели Пам’яті в Смілі

Книга „Назавжди в наших серцях” –  це результат глибоких переживань, натхнення і єдності. Відкривають видання розповіді про найстаршого і наймолодшого полеглого козака. Найстарший – Петро Хижняк з позивним „Дєд” загинув 16 березня 2022 року, йому назавжди 59. Наймолодший – Дмитро Доброштан загинув  через одинадцять днів після нього 27 березня 2022 року. Йому назавжди 19. Життєві історії доповнюють поетичні сторінки, фотоколажі, факти з літопису війни.

Розпочалося урочисте дійство представлення книги покладанням квітів до Стели Пам’яті. Коли присутні перемістилися до малої зали Будинку культури, вихованка дитячої школи мистецтв, маленьке янголятко Варвара Ткаченко, батько і мати якої саме зараз захищають Україну від жорстоких загарбників, виконала пісню „Люди титани”. Її дзвінкий голосочок заповнив залу щемом і надією. Присутні не могли стримати сліз.  І то були сльози навіть не жалю, а катарсису – очищення від бруду і крові, що несе росія, її цинізму, облуди, жорстокості. Такі пісні у виконанні українських дітей красномовніше за виступи політиків свідчать – ми Люди, бо захищаємо свій дім, а не палимо чужий. Тож правда на нашому боці.

У малій залі Будинку культури рідних полеглих зустрічали їхні батьки, чоловіки, діти

Непростий захід дуже достойно провела журналістка Юлія Харченко.

– Ця книга – символ вдячності нашим захисникам, – говорила вона. – Створити таку книжку – то для нас велика честь і відповідальність. У ній ідеться не тільки про народження, навчання, роботу, бойовий шлях та обставини загибелі Героїв. Зібрано також спогади родин, друзів, побратимів, колег. Словам у нарисах  затісно, але в них живе величезна любов і світла пам’ять.

А на великому екрані тим часом пливли портрети полеглих – відкриті, прекрасні, рідні обличчя. Здебільшого усміхнені, з очима, що дивляться в душу. Яких гарних людей забрала у нас клята росія! А вони ж могли ще довго працювати на Батьківщину, доглядати своїх батьків, цілувати коханих, народжувати дітей, колихати онуків, садити дерева, зводити будинки...

Промовляє ініціатор видання збірки Анна Козенко

Присутні читали прізвища Героїв. Вони були звичайні українські, або й дивовижно козацькі, а також єврейські, грузинські… Та всі наші, бо то рідні сміляни і по духу – Українці! Здебільшого ці прізвища в кожного на слуху – Сміла невелике місто. Кожен когось знав, когось бачив, про когось чув. І я, приміром, не раз спілкувався з Петром Хижняком, їздив із ним до Холодного Яру, фотографував з онуком. Петро завжди почувався козаком, любив Україну, зачитувався її історією. Хіба він міг не стати на її захист?

На Майдані мені пощастило перетинатися з Сергієм Сімаговим. На жаль, тільки чув прізвище Володимира Каліхмана і багатьох, багатьох інших…

Гортаючи сторінки ошатної книжки, відчуваєш, що її справді писали серцем і безмежною любов’ю. Але рідним полеглих вона далася непросто. Як розповіла в розмові Людмила Скороход, нерідко підготовлений журналістами матеріал, який вони давали їм на вичитування, повертався поцяткований сльозами. Адже матері, дружини, діти знову і знову згадували посмішки, слова, вчинки дітей, чоловіків, батьків, яких уже не повернути; переживали біль втрати, який ятрить серце і вже не загоїться ніколи.

Ведуча заходу і дизайнерка книжки журналістка Юлія Харченко

Тож і слова тих, хто промовляв на заході, були важкі і вагомі, вони залишалися у пам’яті, карбувалися у свідомості як настанови на майбутнє, бо йшли від самого серця.

– Книжка, яку ми тримаємо в руках, – це не просто сторінки з текстом, це історії про життя, мрії і подвиги тих, кого ми ніколи не забудемо, – говорила на зустрічі дружина полеглого Сергія Сімагова Євгенія Гладир. – І йдеться не тільки про сум і сльози, а, насамперед, про велич подвигу, який вони здійснили завдяки неймовірній силі духу заради України. Це – пам’ять яка залишиться назавжди. Вона нагадуватиме нам, якою ціною виборюється наша свобода зараз. І про те, що кожен з нас повинен продовжувати цю боротьбу. Ми не маємо права опустити руки заради них. Бо пам’ять це не лише про минуле, а й про майбутнє. Разом ми сильні!

– Наші Герої живуть доки ми не даємо світові про них забути, – говорила донька Володимира Каліхмана Ольга. – Тому важливі пам’ятні дошки, книжки, все, що про них нагадує. Мій тато пройшов Афганістан. Потім був Майдан, АТО. Як згадують його побратими, він був єврей з українським серцем. Свій останній подих залишив на Харківщині. Тато говорив, що до втрат ми ніколи не будемо готові, але їх потрібно мінімізувати. Війна триває, вона жорстока, кривава, вона не десь там, а тут, поруч із нами, кожного дня. Це страшно втрачати рідних. Тому дуже вас прошу жертвувати всім, чим можете, для фронту, на медицину. Бо часто там просто не вистачає евакуаційних автомобілів. Не встиг такий і до мого тата… І дякуйте кожному воїну – живому й полеглому.

Не менш промовистими були виступи інших учасників заходу.

Як уже мовилося, розпочалася зустріч піснею у виконанні юної талановитої смілянки Варвари Ткаченко, а закінчилася Славнем України, який виконали всі присутні. Славнем Батьківщині, за свободу якої поклали голови їхні рідні.

Олександр Вівчарик

Фото автора і Сергія Ваданюка