Останній кіномеханік Лисянки пригадав, які кінострічки полюбляли колись

Лисянка сьогодні має безліч магазинів, кафе, які відкриваються мало не щомісяця, та не може відремонтувати єдиний кінотеатр. Щоб подивитися фільми на великому екрані любителям цього виду мистецтва доводиться їхати в Київ чи Черкаси. Що вже казати про села, не кожне з яких має бодай будинок культури чи клуб у притомному стані, пишуть «Вісті Черкащини».

Важко повірити, але колись все було по-іншому. Старожили пам’ятають часи, коли «кіно» у селах демонстрували кілька разів на тиждень. Як це було у Лисянці розповів останній кіномеханік селища Олександр Пасічник. Він майже 20 років працював кіномеханіком, змінивши на цій посаді, яка вважалася другою по значимості після голови колгоспу, свого батька Анатолія Сергійовича, який віддав цій професії все своє життя.

Фото: viche.ck.ua

– Роботу кіномеханіка я бачив з самого дитинства, – згадує він. – Бувало, батько, завісивши стіну простирадлом, прямо в нашій старій хаті під соломою влаштовував кіносеанси для сусідів. Вже з 12 років я був помічником кіномеханіка, а з восьмого класу вже міг сам вправлятися біля кіноустановки. Сам малював кіноафіші, сам продавав квитки. Для дорослих у 70-80-их роках одна серія коштувала 30 копійок, до дітей – 10 копійок. У місяць кіномеханік за планом мав уторгувати 200 карбованців. Доводилося також виїжджати для демонстрації фільмів у села. А зарплата була – 80-90 карбованців.

Кінофільми демонстрували майже щодня. Час обирали самі – зважали на те, щоб люди встигли після роботи попоратися дома. Фільмами не перебирали – дивилися все, що показували. На першому місці були стрічки про війну. Ті з дітлашні, хто купив квиток, особливо хлопці, чомусь усі хотіли зайняти останній ряд, де можна було і кіно дивитися, і балуватися, нікому позаду не заважаючи, і насіння лузати, кидаючи його на підлогу. З такими доводилося проводити профілактичні бесіди. Пізніше, найбільший ажіотаж був на індійські кінострічки, бойовики, пізніше з’явилися фільми із забороною відвідувати їх до 16 років. На таких кіносеансах навіть чергували вчителі, сільські депутати і добровільна народна дружина.

Бувало, що плівка рвалася, й по кілька разів. А в ті часи не було пресу для склеювання і липкої стрічки. Треба було лезом чи ножицями правильно відрізати по міжкадровій лінії. Склеювали спеціальним клеєм або ацетоном.

Роки змінили і Лисянку, і її мешканців. Кінофільми тепер, зазвичай, дивляться вдома, по телевізору, інтернету. Але те кіно в клубі, кінотеатрі, яке вже, на жаль, відійшло назавжди, не зрівняти. Люди спілкувалися між собою перед початком фільму, потім переживали всім залом за героїв екрану, а після закінчення показу обговорювали побачене. А ще, пригадують старожили, люди гуртувалися, бо з далеких кутків села, селища разом ішли до клубу і назад, голосно співаючи пісень, молодь призначала побачення.