Із Олексієм та Олександрою Юхимцями, їхніми чудовими дітьми Романом і Євою ми зустрілися в просторому дворі їх родинної садиби в селі Сеньківці, що входить до Драбівецького старостинського округу Новодмитрівської громади на Золотоніщині.
Фото: kray.net.ua
Доглянута батьківська хата обладнана сучасними зручностями. Затишне зелене подвір’я прикрашають молоді дерева та різнобарвні квіти. Треться об ноги й проситься на руки кішка Сімка. Притих, збентежений присутністю незнайомих людей, песик Бім. Під розлогим горіхом, на густому гіллі якого звила гніздо голубина пара, — зручні крісла й гамаки для відпочинку. Нижче до берега вже пересохлої річки — кущі смородини та город. Скрізь відчуваються дбайливі руки господарів. І жодного натяку на те, через які труднощі пройшла та що пережила ця мужня родина сильного духом захисника України.
Ще більше поваги та вдячності
Олексій та Олександра Юхимці разом уже понад півтора десятка років. Зовсім молодими вони познайомилися на святкуванні дня народження спільного друга. Навіть не уявляли тоді, що зустріч стане доленосною. 19-річна дівчина привернула увагу Олексія щирістю, веселістю, жартами. Саша полюбила 24-річного юнака за доброзичливість. «Молодий, та по-дорослому прямолінійний, чесний, він завжди відверто говорив, що думав. Є в ньому якась родзинка», — визнала Олександра.
Романтику почуттів зберегли й досі. Олексій якось зізнався коханій дружині, що, якби випало заново з нею познайомитися, ще раз запропонував би їй вийти за нього заміж. «Розчарувань за ці роки не було, — зазначив він. — Навпаки, в моїй душі — ще більше поваги та вдячності».
Життя було сповнене мрій
Олексій Юхимець здобув фах тракториста-машиніста ще під час навчання в загальноосвітній школі в Драбівцях. Працював слюсарем у місцевому господарстві. Та в житті здебільшого доводилося займатися будівельною справою: майстерно зводив сучасні фасади й покрівлі.
У 2002 році юнака мобілізували на строкову службу. Проходив її у Болграді на Одещині, в 45-ій окремій механізованій десантній бригаді 1-ої аеромобільної дивізії. Під час служби підписав контракт, і в складі миротворчого контингенту сім місяців служив у Іраку. Там його підрозділ займався розмінуванням територій та охороною складів.
Після демобілізації, працював у службі безпеки однієї з черкаських компаній, згодом — будівельником. П’ять років трудився на заробітках у Фінляндії, де отримав тимчасовий дозвіл на проживання.
Якраз перед війною придбав омріяний автомобіль.
Життя було сповнене мрій і турбот про добробут родини.
Сім’ю відправив у безпечне місце
Коли розпочалася повномасштабна війна, Олексій інших думок не мав: потрібно захищати Україну.
Дружина розповіла, що рішення йти на війну чоловік ухвалив самостійно. Її з дітьми попросив терміново збиратися в далеку дорогу в Фінляндію: сім’ї дадуть прихисток друзі, з якими познайомилися на заробітках. Вона працювала, щоб заробити кошти на прожиття, а діти ходили до школи. Пробули там п’ять місяців, і, як тільки Олексію дали першу відпустку, поїхали додому. Назад у Фінляндію так і не повернулися.
Про воєнні будні воліє не згадувати
Прилаштувавши сім’ю в безпечному місці, як захисник України й родини, взяв повістку в сільській раді та пішов у військкомат. Тоді, в кінці лютого 2022 року, під ТЦК був ажіотаж охочих захищати країну. Сказали — чекати дзвінка. Через місяць долучився до лав ЗСУ.
Після вишколу потрапив до 11-го прикордонного загону м.Краматорськ, який тримав оборону на Донеччині.
Про воєнні будні воліє не згадувати. Та досі з приємністю зустрічається з бойовими побратимами. При споминах про полеглих друзів не може стримати сліз — спазм перехоплює подих.
Хочеш бути коханим, кохай
Дружина зберігає в душі сердечне спілкування й турботу чоловіка про сім’ю під час тривожної розлуки. «То були найбільш романтичні переписки, навіть у нейтральних плюсиках відчувалося тепло, — сказала Олександра. — Ми, напевно, навіть коли зустрічалися в юності, такою романтикою не страждали, як у той час, коли він був на війні. Не знаю, що до цього призвело, можливо, розуміння того, що поїхав і може не повернутися. Але ми дуже сердечно підтримували одне одного».
Чоловік змусив її пройти навчання з кермування автівкою та отримати права. Бо в дворі стояла машина, потрібно було їздити з села у справах.
Відчув тільки пекучий біль
Трагічний день 3 лютого 2023 року пам’ятають детально. У кожного — свої спогади, та біль — спільний.
О першій годині дня Олексій отримав важке поранення. Прямим влучанням кумулятивного снаряда з ручного протитанкового гранатомета йому відразу відірвало обидві руки. Відчув тільки пекучий біль…
Того дня тривогу забила дружина його бойового побратима, коли її чоловік у обумовлений час не вийшов на зв’язок. Через пів години телефоном отримала повідомлення про поранення Олексія, й що його доправляють у лікарню. Олексія привезли на стабпункт у Покровськ, далі — в госпіталь у Дніпро. В той час дружина пів ночі шукала номери телефонів медзакладів. А коли додзвонилася в госпіталь, то там ще більше додали страху, мовляв, чоловік переламаний зовсім. На щастя, це не відповідало дійсності.
На третій день подзвонив Олексій. «Алло, кохана, — з усією бадьорістю промовив він. — У мене все нормально…».
Воїн не знав, що дружині вже повідомили про його поранення. Повернувшись до тями, весь час стражденно вигадував, що сказати родині. Як тільки стало відомо, що чоловіка перевозять у Вінницю, Олександра приїхала підтримати й допомогти йому. З’явилися нові клопоти: які обрати протези, куди звертатися. Розглядали закордонний центр, але там відмовили. Потім волонтери знайшли для Олексія центр протезування під Львовом.
До Львова добиралися нарізно. «Тільки хтось полетів гвинтокрилом, як цар, — пожартувала дружина. — А хтось — у задушливому потягу на боковій полиці біля туалету досиджував ніч…». Дітьми в цей час опікувалася бабуся.
Далі були Одеса, Київ, Немирів.
Рук врятувати не вдалося
Батьків хвилювали думки, як пояснити все дітям, як вони відреагують. Роман та Єва бачили тривоги в родині, з телефонних розмов для себе зрозуміли, що в тата немає однієї руки. «Ми вже з лікарні подзвонили, сказали їм усю правду. Роман спершу плакав, а потім зібрався з духом. Тепер адаптувалися, з ніжною любов’ю горнуться до батька, допомагають», — мовила Олександра.
Нині ветеран користується біонічними протезами «Рука Зевса», котрі підібрала для нього команда всеукраїнського центру воєнної травми Суперх’юманс у Винниках. Із допомогою штучної руки він може самостійно взяти ложку й вилку, різні предмети. Більше в ходу правий протез, лівий одягає рідко — для естетики. Є ще й механічні руки, що більш практичні для кермування автівкою, виконання іншої роботи.
Труднощі намагаються долати разом: Олександра дбає про Олексія, щоб не втратив оптимізму, а він про неї — щоб не впала духом. У будинку з’явилася стіна з гаслами, що мотивують: «Твори свою долю», «Живи своє щасливе життя», «Кохай, бо час тебе не жде», «Мрій обережно: мрії здійснюються», котрі час від часу доповнюють новими закликами.
«Якщо чесно, то складностей не відчуваємо, — запевнила дружина. — Я й раніше багато домашньої роботи виконувала самостійно. Бувало, влітку чоловік о 5-ій ранку поспішав на будівництво, повертався о
22-ій, а я в цей час залишалася з дітьми вдома. Чи я сама не посаджу картоплю? Та зараз можна заплатити 200 гривень, і її посадять трактором. І нині, як дотепер, те, про що чоловік домовлявся, так і домовляється. А я, як робила домашню роботу, так і роблю. Слава Богу, що встигли провести газ у будинок, то я не займаюся дровами. Якось узимку з’явилося натхнення й вирішила поклеїти шпалери. Звичайно, там, де тріщини в стінах, хотілося б підтримки, та господар допомагав порадами».
Насправді, жінці в селі припадає великий шмат чоловічої роботи. Частину праці підхоплюють діти. Багато справ пристосувався виконувати Олексій.
Реабілітує адаптивний спорт
Займатися адаптивним спортом підказали в реабілітаційному центрі у Винниках, як спосіб зміцнити м’язи. «Спочатку ерготерапевти й фізіотерапевти рекомендували вправи, як мені розминати культі. Тоді порадили настільний теніс, — поділився досвідом Олексій. — А коли приїхав додому, невдовзі подзвонили з черкаського МСК «Дніпро». Керівник спортклубу запросив долучитися до фізичної та емоційної реабілітації, пояснивши, що такі тренування допомагають підтримувати форму, повернутися до активного життя. Я не хотів цим займатися, не знав, як це вийде без рук… Та в спортклубі були наполегливі. Через кілька днів зателефонували знову й попросили дозволу приїхати до нас на каву. Ми посиділи, поспілкувалися…
Попри скептицизм, Олексій Юхимець таки поїхав у спортклуб. Спробував греблю, не вийшло, взявся за друге, третє. Став за тенісний стіл, дружина примотала ракетку еластичним бинтом. «Побігав, трохи розім’явся. Так і залишився у тенісі», — пригадав ветеран і запевнив, що в МСК «Дніпро» — хороші тренери: мотивують, організовують, згуртовують, це допомагає жити й рухатися далі.
В адаптивному спорті боєць духу вже досяг чималих результатів: бере участь у обласних і всеукраїнських чемпіонатах, виборює переможні титули. Побратимам, які зазнали травм, радить не впадати у відчай та не опускати рук: «Шукайте ціль у житті, робіть те, що вам подобається. Не виходить, шукайте щось інше — в будь якому випадку знайдете мету на тиждень, на рік, на все життя».
Немає часу здаватися
Молода сім’я живе таким насиченим життям, що часу тривожитися просто не має. Це задокументувала творча група ТРК «Ільдана» в стрічці «Немає часу здаватись», в якій ідеться про історію випробувань і пошуку сенсів життя Олексія та Олександри Юхимців. Це — п’ятий фільм проєкту «Якого кольору щастя?» зі створення документальних сюжетів про мужність дружин і матерів Героїв російсько-української війни. Ініціювали задум МСК «Дніпро» за підтримки MANEZH та артпростору «Morris Space». Інформаційні партнери — медійники ТРК «Ільдана» та газети «Черкаський край».
Тетяна Калиновська, "Черкаський край"
