Ще з підліткового віку Майя Верещакова мріяла про військову службу. Попри педагогічну освіту та плани рідних бачити її у цивільній професії, у 2019 році підписала контракт зі Збройними силами України. Службу розпочала в артилерійській бригаді, згодом змінила напрям і нині виконує завдання у підрозділі протиповітряної оборони на Черкащині.
Як змінюється мотивація під час служби та що допомагає триматися в умовах війни, Майя Верещакова розповіла в етері Українського радіо Черкаси, пише Суспільне.
Розкажіть трішечки про себе — звідки ви, де навчалися?
Родом я взагалі з Херсонської області, Скадовський район. На жаль, населений пункт зараз в окупації, але в планах туди повернутися. Дай Боже, все вийде. Вивчалася я на педагога дошкільного віку. У 2019 році закінчила свій коледж, отримала педагогічний диплом. І в 2019 році пішла служити в Збройні Сили України.
Майя Верещакова. Архів героїні матеріалу
А що вас тоді мотивувало почати службу в війську?
З 14 років в мене ще була така маленька дитяча мрія піти служити в Збройні Сили, тому що там на сході агресори. Батьки думали, що переросту, все в мене там налагодиться і я ні в яку армію не піду. Але у 2019 році моя краща подруга також збиралася йти в Збройні Сили, бо в неї сім'я повністю вся військова, і просто в якийсь момент мені запропонували: не хочеш піти? Я сказала: так, все, я хочу піти. Мої батьки були дуже шоковані, тому що я вже поставила їх просто по факту, що я вже в лавах Збройних сил.
Крим неподалік від того місця, де я народилася, і я там була. Я була дитиною, коли казали, що ти в Крим більше не поїдеш. Так, це дуже сильно мотивувало, і воно залишилося навіть досі мотивацією. Тому що не тільки хотілося б повернутися додому після деокупації, а й хотілося б також повернутися в Крим. І це ще дитяча мрія 2014 року знову поїхати в Крим. Вона все ж таки залишається.
Чи є військові у вашій родині? Вони вплинули на ваше рішення долучитися до ЗСУ?
Єдиний військовий в мене в сім'ї — це мій дідусь, тобто в нього не було розуміння про нову армію, що таке армія Збройних Сил України тощо. Тому, на жаль, він не міг мені підказати щось — туди йти чи не йти, тому що він не мав розуміння про Збройні сили України. Більше військових в мене на той момент не було, тому це було самостійне рішення.
Це я сама вибрала, і батьки були абсолютно шоковані, особливо батько. Тому що батько мені завжди говорив, що це не дівчача робота, в армію повинні йти чоловіки, жінкам там не місце і тому подібне. Але все ж таки настояли на своєму, і зараз батько ось недавно мені сказав, що каже, я бачу, що ти, каже, на своєму місці, каже, ти справляєшся, каже: я за тебе щасливий, що ти все ж таки стала на свій шлях і не послухала нас.
Як почався ваш шлях в ЗСУ, яку посаду ви обіймали на початку служби?
Прийшла я в артилерійську бригаду, була на посаді старшого оператора-розвідника, працювала там з гарматами. Буквально через півтора року служби в артилерійській бригаді я перевелася до зенітно-ракетного полку, в якому зараз служу.
Я йшла за контрактом, пройшла повністю ВЛК, БЗВП, фахову підготовку і потім прийшла вже в бригаду служити на своїй посаді. Звичайно, перший місяць підготовки був найважчим, тому що це все — біг, великі кілометражі, силова підготовка, на тобі постійно екіпірування. І ти не розумієш, чого не можна це все зняти і піти просто, щоб нас підвезли машиною.
Потім ти розумієш, що ти у війську, і це потрібно все зробити, потрібно пройти цей шлях. І все, фізична підготовка була важкуватою. Потім нас відправили на фахову підготовку, і на фаховій вже підготовці, коли почали розповідати, вчити з нуля якусь апаратуру, звичайно, перший час ти нічого не розумієш, від слова зовсім. Але потроху ти все-таки втягуєшся в цю роботу, приходить розуміння, і якось в тебе вже починає все виходити.
Як ви зустріли повномасштабне вторгнення Росії?
Зустріли ми повномасштабне вторгнення разом з моїм підрозділом на Донецькому напрямку. І з першого ж дня ми стали на захист на Східному напрямку, на захист повітряного простору. За деякий час до повномасштабного вторгнення ми виїхали в зону ООС.
Там ми зустріли, у випадку чого нас підіймати в роботу, все було класно. Але ми там і залишалися, якраз 24 лютого, ми зустріли повномасштабне вторгнення, зібрали всі свої речі, впав зв'язок. На той момент нам взагалі це ніяк не заважало збити уже перший тоді ворожий вертоліт з десантними тощо.
Так що 24 лютого у нас було добре і в принципі на сході потім трохи ми переїхали на південь, на півдні ми захищали також простір України.
Як змінювалася ваша служба в війську з 2019 року?
Прийшла я солдатом, максимально не розуміючи взагалі фактори служби, армії, військової поведінки і тому подібного. Це все нарощувалося з днями, з роками, нарощувалося. Потім кар'єр не ріс. Я отримувала там старшого солдата, потім там іще отримувала вище військове звання тощо.
І найголовніше — це навички. Тобто, коли я вчилася в артилерійській бригаді, це були одні навички. Я зараз служу в зенітно-ракетному полку. Це зовсім інші навички, це зовсім інша професія.
Коли я взагалі йшла в армію у 2019 році, мені було 19 років. В мене було нуль розуміння взагалі, що таке Збройні сили. Я йшла в армію, щоб стати на захист своєї країни, але не знала, які можливості мене там чекають.
Зараз вже є розуміння, що, наприклад, якусь там роботу я не можу зробити, тому я туди не піду. Мотивація зараз — відстояти просто свою землю, повернути кордони 1991 року. Ти розумієш, з яким болем, з якою кров'ю це все дається.
Я вважаю, що мій підрозділ найкращий. Колектив, який завжди підтримує, допоможе, неважливо, яку ти роботу виконуєш. Я взагалі його обожнюю. Ми прикриваємо небо.
Думала, зараз перший контракт пройде, зроблю невеличку паузу і потім, якщо в армії все зійшлося, знову повернуся у військо. Але якось так сталося, що в мене вже сім років безперервно, і я про це не жалкую від слова зовсім.
В артилерійській бригаді я не працювала зі зв'язком. Коли я вже перейшла в зенітно-ракетний полк, я стала на посаду зв'язківця і вчила зв'язок з нуля. Я не мала розуміння засобів зв'язку, військових, цивільних і тому подібного. Я взагалі до цього ніколи в житті не причетна була.
Я туди прийшла в березні 2021 року і десь влітку ми вже виїхали в зону ООС, за оцей короткий період мені потрібно було отримати фахову підготовку. І паралельно тобі ж потрібно також розуміти взагалі, з чим ти їдеш, як це все працює і тому подібне.
Тому вчилася дуже швидко. Зв'язок не стоїть на місці. Постійно щось розвивається, постійно виходять якісь нові версії, нова апаратура.
Як ви оцінюєте зміни в ЗСУ на початку повномасштабної війни?
Сучасне військо — це військо з 2022 року. Навіть трошечки пізніше, з літа 2022 року. Прийшли багато людей добровільно. І це прийшли не ті, що їм, наприклад, в цивільному житті нема що робити, які прийшли через заробітну плату. Вони дійсно захищають свою країну — прийшли стояти до кінця.
Бути частиною нового цього війська — це як писати нову історію, якщо чесно. З 2022 року все ж таки планка поваги до Збройних сил зросла. Зараз я готова залишатися далі в Збройних силах, навіть після повномасштабного вторгнення.
Тому що я думаю, що роботи ще буде дуже багато, навіть після вже перемоги. А взагалі, про цивільне життя навіть поки що не думала, тому що вже настільки поглиблена в Збройні сили, що на цивільному житті, я думаю, вже буде трошечки важкувато.
Чому ви вирішили перевестися на Черкащину?
Я перевелася на Черкащину за сімейними обставинами, я перевелася за чоловіка. У мене чоловік прийшов служити сюди, на Черкащину, і я вже перевелася до нього. У війську ми познайомилися з чоловіком, хоча до того моменту, як я пройшла військо, я кричала, що військовий в сім'ї повинен бути один, і в мене не буде чоловіка військового, тому що ми це все прекрасно розуміємо, що це постійна відсутність, це постійні відрядження. Але, що ж — любов з першого погляду. Так воно склалося, і вже сьомий рік ми вже разом.
Скажіть для вас як жінки, що найважче під час служби?
Важливо знайти своє місце і посаду, яку ти можеш витягнути фізично, морально і це буде найважче. Якщо ти знайдеш свою роботу, свою посаду, взагалі свою ціль, для чого ти прийшла, я думаю, що тоді служба буде набагато легшою. Колектив буває різним. Не завжди бувають добрі люди, але можна знайти друзів, які тебе підтримують, витягнуть з біди.
Про що ви мрієте?
Дуже сильно хочу повернутися додому. Це, напевно, така єдина мрія, яка живе ще з 2022 року — це просто поїхати додому; це Херсонська область, але зараз це нереально, бо моє село в окупації.
Ми, взагалі, виїхали іще набагато раніше. До повномасштабного вторгнення ми переїхали, взагалі, але все одно я народилася на Херсонщині, там мій дім. Душею тягне дуже сильно.
реклама
